Сьогодні, у Міжнародний день рідної мови, письменники поклали квіти до меморіальної дошки відомого й усіма шанованого письменника, Шевченківського лауреата Анатолія Дімарова. Його творчий доробок становить кілька десятків томів. Цитати з творів і сьогодні неймовірно актуальні. Він колись говорив, що ніколи не став би педагогом, бо не любив повчати людей. А твори свої писав, не для того, щоб втовкмачувати вічні цінності, а щоб читач з його книгою в руках забував про негаразди і мав хоч якусь полегкість на душі.
Саме так і читаються твори Анатолія Дімарова. Сьогодні письменник і видавець Михайло Слабошпицький згадував його «Біль і гнів», «Ідол» і розповів про багаторічну дружбу з письменником.
Петро Засенко повідав усім про першу зустріч Анатолія Дімарова з Григором Тютюнником, яка переросла у міцну чоловічу дружбу.
До гурту приєднався сусід і друг Дімарових професор Михайло Наєнко. Йому було чого згадати про багаторічне сусідство і дружбу з веселим і талановитим письменником.
Літературознавиця Тетяна Конончук поділилася своїми враженнями як читала історичну епопею про український народ «І будуть люди на землі», а також згадала як організовувала і проводила незабутні ювілейні вечори письменника.
Борис Паламаренко виокремив Дімарівські сільські та містечкові історії, започатковані збіркою «Земське щеня» та незабутні образи, виписані з великою любов’ю і талантом.
А заступник голови НСПУ Тетяна Фольварочна згадала казку «Для чого людині серце», у якій йдеться про плем’я дерев’яних чоловічків, які не мали сердець, тому не могли мати ні почуттів, ні емоцій. Але один лікар, який збирав серця померлих людей, подарував одному з них серце доброго чоловіка. Анатолій Дімаров цим оповіданням підкреслив, що лише серцем вирізняється Людина. Вона наголосила, що твори цього талановитого незабутнього письменника нас застерігають від епохи дерев’яних чоловічків.
Всі згадали його велику любов до каміння. Яку Анатолій Андрійович сам називав «кам’яною лихоманкою» і вважав цю хворобу невиліковною. Він мав велику колекцію прикрас із різноманітним камінням, зібраним власноруч у горах.
За виступами весь час спостерігав Сергій Дімаров, син письменника. Він ховав тиху усмішку, помахував головою, а в очах був синівський сум за тим, що все це залишилося у спогадах. А з балкону четвертого поверху махала рукою Євдокія Несторівна. Ми передали їй квіти з любов’ю і шаною до вічної супутниці, вірної дружини й подруги нашого незабутнього письменника Анатолія Дімарова.
Тетяна Фольварочна, заступник голови НСПУ
Світлини Леоніда Грушового
