Поетка Домініка Дем: «Сьогодні моє завдання — в ізоляційному відділенні протистояти пандемії»*

0
295

Коронавірус застав світ зненацька. Щодня лікарі борються за життя людей. Серед них — і поетка Домініка Дем (справжнє ім’я — Яна Демчук) із Новограда-Волинського Житомирської області. Останні місяці вона одна з команди ізоляційного відділення місцевої лікарні для хворих із підозрою на Covid. Як кажуть про неї друзі, під час епідемії Яна рятує від Covid тіло, а Домініка душу.

Наше дитинство мама часто називала циганським. У найліпшому значенні слова. І це не стільки стосується батькової гітари-семиструнки — неодмінного сімейного атрибуту, скільки подорожей.

Батьки працювали в Приполяр’ї. А тримісячну літню відпустку ми проводили на «великій землі». Сувора тюменська тайга, хантейські стійбища, широкі піщані мілини культової для хантів ріки Аган, безкраї чебрецеві степи Казахстану, загублені в недосяжних горах овечі станиці Кавказу, великі міста, а ще — аеропорти, вокзали, полустанки, розмаїті пейзажі, такі різні лиця, мови, діалекти  — усе це як візерунки в яскравому калейдоскопі постійно змінювалося та щезало.

Я була звичайнісінькою дитиною. Ну, хіба що без кінця примудрялася знаходити найрізноманітніші пригоди на свою голову. Хоча тоді здавалося, що то пригоди безперестанку самі липнуть до мене. Як усі дівчиська на світі, я  полюбляла бавитися в ляльки, шити їм сукенки. Робила ляльки з усього: з паперу, тканини, пластиліну, глини, трави, тіста… Придумувала їм голоси, вподобання, професії, долі. Часом уночі снилося, що ляльки оживають і бесідують між собою. Але чомусь я не розуміла їхньої мови й дуже засмучувалася через це.

Понад усе на світі в дитинстві мене приваблювали домашні вечірні розмови дорослих. Я завжди залишала щілинку в дверях дитячої кімнати, притулялася до неї й могла годинами нерухомо сидіти на своєму «посту». Якось притулилася до дверей, але заснула й гучно вивалилася в іншу кімнату. Засідку було викрито, а батьки на двері повісили гачок.

Професію обрала в четвертому класі, коли прочитала «Войну и мир» та «Севастопольские рассказы» Льва Толстого. Це не просто справило сильне враження, а стимулювало усвідомлення власної відповідальності за чуже життя, наполегливе бажання опанувати основні знання й алгоритми поведінки в екстремальних ситуаціях, щоб ефективно допомагати іншим. Із віком це в мені лише міцніло. Медсестрою Варшавського гетто була й моя улюблена землячка  — полька пані Ірена Сендлерова, неймовірна жінка, яка під час Другої світової врятувала життя 2500 єврейських дітей. Під час війн та епідемій саме руками моїх колег трималася хистка нитка людського життя.

Якби я не була медиком – стала б адвокатом або… баристою. В буденному житті неодноразово доводиться захищати інтереси співробітників і пацієнтів. Хотілося б це робити професійно. А ще шалено подобається готувати каву або розливати ароматний чай і власноруч випікати халу з кунжутом і хрумку яблучну шарлотку з меренгою.

Сьогодні мій звичайний день, якщо це робочий, то це в «ковідному» спецодязі ізоляційного відділення протистояння пандемії. Інші дні — період адаптації до нормального життя. Звичайних днів мало. І я їх дуже ціную. Дихаю, як рятівним киснем кожною миттю. Стараюся запам’ятати кожне обличчя, кожен дотик…

Я одна з членів команди ізоляційного відділення для хворих із підозрою на Covid. Перебування в епіцентрі ковідного шторму певним чином змінило свідомість, «видраяло» зсередини, змусило швидко й точно розставляти акценти. Коли лік іде на хвилини — ніхто не згадує образ, не зводить рахунків. Хтось просить почути дітей, хтось молиться, хтось, агонізуючи, зве маму…

Бути медиком для мене протистояти смерті до останнього! Страх за своє життя? Так, страшно, тільки пізніше, після виходу з «червоної зони». Але страх не стільки за своє, як за життя дітей і родини. Ми, «ковідні», — «каста недоторканних», — обмежуємо себе в контактах, намагаючись тримати дистанцію. Тим, хто вже отримали антитіла до вірусу, — легше. Інші весь час мають пересторогу і навіть у родині стараються дотримуватися певних правил: ніколи не знаєш, коли ти вже небезпечний для інших. Сама я вже двічі перехворіла на Covid-19.

Перебування в осередку епідемії дуже виснажує морально й фізично. Відновлення потребує часу. Тому це — стадія вимушеної творчої паузи. Разом із тим, ті нечасті поезії, які пишуться у світлі проміжки між чергуваннями, теж мають на собі «шрами від респіратора». Вони більш правдиві, відвертіші, не такі голосні… А ще… кожна з них просякнута прагненням жити всупереч, бажанням бачити обличчя співрозмовника, дихати на повні груди. Взагалі, коли я вийшла з першої тритижневої самоізоляції — побачила світ дещо іншим, незнайомим. І поезія була ще однією спробою подолати смугу відчуження з ним.

Найбільше боюся втратити надію. Мені здається, тоді згасне отой внутрішній ґнотик, від якого жевріє життя в кожній людині. Звідки цей страх? Занадто багато безнадії бачила в очах інших. Занадто часто стрічалася зі смертю, щоб недооцінити втрату. Так, доводилося вступати в поєдинок із власним монстром страху. Він завжди програє там, де з’являється світло. Тому найбільша розкіш, яка в мене є в житті, — розкіш живого спілкування, розкіш чути живі слова… А ще — дарунок із батьківського дому — Святе Письмо. Для мене це — Книга смислів, дзеркало.

Три неодмінні буденні ритуали — склянка чистої води, щоденна молитва й побіжний перегляд особистого записника. Так легше зорієнтуватися в часі й просторі.

Мрію про те, щоб нарешті були розроблені ліки від онкології, щоб вони були якісними й доступними для всіх. Мрію, щоб людство скоріше подолало нинішню пандемію. Також мрію про навколосвітню подорож. Та й узагалі мрію… Мені здається, що мрії — відверта, особиста розмова з Богом. 

Псевдонім Домініка — скорочене від до #мінор. Це тональність улюбленої «Місячної сонати» Бетховена, а також великодньої «Прелюдії та фуги до-мінор» Баха. Дієз я часто виношу на початок своїх творів.

У реальному житті Домініка і Яна часто перетинаються. Іноді цей тандем взагалі важко розділити. Основна їхня схожість — в інтуїтивності, філософічності. Але часом мені здається, що Домініка народилася багато раніше від Яни.

Вперше взялася римувати в другому класі. То був короткий, захоплений віршик про щасливе Різдво і про те, яке приємне й радісне життя.

Спільно з чудовими поетами В. Ковальчуком, Ю. Небогатовою, А. Сенчило видали книгу «Тінь вітру». Кожен автор у цьому «квартеті» має власну партитуру, але єднає всіх прагнення до гармонії. Як на мене, книга стала ще й поетичним містком між Заходом і Сходом. Хресним батьком «Тіні вітру» є Артем Сенчило — талановитий київський поет і художник. Він же опрацьовував рукописи, створив макет і керував проєктом до отримання примірників із друкарні.

Якщо говорити про натхнення, то я не вірю у такого собі «метелика з золотими крильцями». Працювати зі словом — вибір і відповідальність. Найкращі теми постійно поряд. Важливо вчасно почути, вловити резонанс, отримати імпульс. Як на мене, є поети «радари», «генератори» й «акумулятори». У мене щоразу по-різному. Сюжети іноді приходять уранці на межі між сном і дійсністю.

Кумедна ситуація була, коли писала в міській маршрутці. Отямилася, як на кінцевій зупинці кондуктор попросила придбати повторний квиток.

Першим моїм читачем стала вчителька української літератури Любов Георгіївна Гарбовська, за що їй превелика вдячність. А підтримку в творчості я систематично відчуваю в колі читачів і друзів. У розділ «подяка» записала б їх усіх поіменно. Мені завжди щастило на сильних, винятково обдарованих, відкритих людей. Особисто знаю не всіх читачів, бо їх географія досить широка — це й регіони України, і країни близького та далекого закордоння.

Літературна відомість у моєму розумінні — не спалах, під час якого письменник враз стає впізнаваним, а коли його Образи, метафори відокремлюються і живуть своїм життям, метаморфуючи ще довго по завершенню авторського сходження. Чи хотіла б знаменитості? У такому сенсі — так. Інша не цікавить.

Головною метою моєї творчості є бажання привернути увагу людини до її внутрішнього світу, спонукати до пошуку, дарувати надію. Моя поезія тематично багатовекторна. Але основною темою, напевно, є людина та її взаємини: із собою, із собі подібними, зі Всевишнім, із природою. Десь там, у самісінькому серці, озиваються слова Эклезіаста, сказані щодо людей, створених Богом: «…і Всесвіт поклав їм у серце». Тому погляд у серце — це погляд у позачасовий, безвимірний простір…

Мені властиві:

Допитливість і здатність дивуватися. Якась невтолима тяга до пізнання. І здивування. Від прихованого подиву до відвертого емоційного сплеску.

Амбітність. Мене елементарно взяти на «слабо?». Це діє майже безвідмовно і заводить із півоберту.

Емпатія. Влізти в чиюсь шкіру без примірки — дуже моє. При тому, це може бути навіть шкіра бездомного кота або пір’я горобця. І стається якось автоматично, на автопілоті.

Спонтанність. Із дитинства ненавиджу розпорядок дня, розпорядок роботи, розпорядок життя! Є дні, коли мій ККД перевищує всі мислимі й немислимі показники, а є й інакші, коли доводиться, як тому Барону Мюнхгаузену, витягувати себе з тотального анабіозу.

Вимогливість. Зі мною непросто. Я знаю це, й тому дуже трепетно бережу стосунки. Завжди ставлю перед собі високу планку. Так ставлюся й до «своїх людей». Або ми ростимемо й розвиватимемося разом, або вектори наших шляхів мусять розійтися.

Підготувала Анастасія Філон, спеціально для «Кабінету молодого автора НСПУ»

* На момент розміщення статті через зменшення кількості хворих Яна Демчук перейшла працювати в педіатричному відділенні міської лікарні Новограда-Волинського.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я