7 листопада сповнився рік, як пішов із життя мій батько – поет-пісняр Степан Іванович ДАСЕВИЧ. Людина з великим серцем, щиро люблячим українську мову, пісню, рідну неньку Україну.
Народився Степан Іванович у мальовничому селі Джурів на Снятинщині 30 серпня 1940 р. Це були важкі голодні воєнні й післявоєнні часи, але він зростав у великій люблячій родині, добре навчався, займався спортом. Усе дитинство та юність багато працював і вже після дев’ятого класу поїхав на роботу в Одеську область, потім на цілину, Донбас і Крайню Північ. Важко працював, щоб допомогти родині. Часто згадував з усмішкою на обличчі, як купив собі гармонь. А як гарно тато грав, співав, радував усіх своїм густим баритоном!
Дуже любив село, в якому зростав, красу цього дивовижного краю, яку описав у своєму вірші «Снятинські зорі»:
Зорепад, зорепад у містечку над Прутом
Хто побачить хоч раз, вже не зможе забути,
У далеких краях і на суші й на морі
Будуть снитись йому тихі снятинські зорі…
Потім були служба в армії, навчання у Львівському політехнічному інституті, одруження, народження двох донечок, праця на великих заводах Івано-Франківська, наукові розробки, винаходи, за які отримав грамоти й інші відзнаки.
Степан Іванович завжди був сильним та цілеспрямованим. Але за тими силою і суворістю жила поетична душа, яка «вирвалась» на волю після того, як досяг 50 років. Це були патріотична й лірична поезія, також жартівливі байки та дитяча творчість.
У віршах мій батько зворушливо й щиро поєднував вічні теми: вірність, кохання, відданість рідній землі… Наведений зокрема вірш «Молитва і мрія» розкриває нині бажання кожного українця – жити в Україні, «гідній подиву, честі і слави»:
Доки ніч над полями темніє
І блукають десь сни-сновидіння,
Завези, занеси мене, мріє,
В своє царство, свої володіння.
Де немає ні кривди, ні муки,
Де шанують й цінують людину,
І нема на перонах розлуки,
Ані зради, ні пострілів в спину.
Занеси у високі Карпати,
Що доступні лиш вітру і хмарі,
У літа, коли батько і мати
Ще були наче лебеді в парі.
Занеси в чисте, вічне, нетлінне,
Де ногою не ступить лукавий, –
Там нова молода Україна,
Гідна подиву, честі і слави.
Там козацька свята Україна,
Що воскресла для щастя і слави!
Дуже запав мені у душу вірш «Вернись, дитино, в рідний дім». Ці слова батько писав, роздумуючи над біблійною темою, про дітей, яких завжди чекають вдома, з надією на їхнє повернення. Це перший вірш тата, який став піснею. Музику написав талановитий композитор Богдан Шиптур, а виконав відомий співак і друг батька – Віталій Махоткін (Ласло Габош).
Близькі серцю вірші Степана Івановича не лише дружині, дітям, внукам. Вірші батька є у творчості відомих на Прикарпатті співаків, композиторів. Композитор і співак Мирослав Петрик випустив книжку з авторськими творами, до якої увійшли 14 пісень поета-пісняра. Вона отримала назву одного з віршів Степана Дасевича – «Пісенний сад».
На тексти батька створили музику й інші відомі композитори: Мирослав Пастернак, Євген Боднаренко, Любов Литвинчук, Віталій Маник, Петро Корж та інші. Пісню «Марічка-Чічка» виконав Іван Попович, «Чаклунку» заспівав Володимир Пірус. Марш «Вставай, народе», написаний із вірою в Україну та свій народ у період Помаранчевої революції, виконував Михайло Кривень:
…Україно, ненько, волелюбна мати,
Ми твої відважні лицарі-солдати.
Доки світить сонце, доти Ти в нас є.
Вінчатиме слава імення твоє!..
Особливою сторінкою у творчості батька є вірші й баєчки для дітей. Дуже просто й вдало він умів достукатись до їхніх сердець, розвеселити малечу. У 2018 р. видав книжку-розмальовку «Рости, дитинко». Тішився нею, радів, що дітки зможуть читати її, розфарбовувати та вгадувати, про кого йдеться у байці. Також до книжечки ввійшли вірші, які батько присвятив своїм молодшим онукам: «Я – маленький Антончик», «Анно-Маріє, Анно-Марічко».
Мій тато Степан був завжди у центрі уваги будь-якого товариства, співав, читав вірші та байки. На кожне ім’я миттю складав вірші. Та найбільше його серце боліло за Україну. Він щиро вірив у те, що вона стане вільною і квітучою, що обов’язково буде Перемога. Чекав з війни щасливого повернення онука Антона, пишався своїм козацьким родом.
Батько не шукав слави й визнання. Просто дарував людям свою творчість, багато допомагав інколи й зовсім незнайомим людям. Допомога людям – таке було правило його життя.
У річницю смерті тата просто хочу, щоб пам’ятали його доброту, щирість, любов до України та краю. Завершую цей спогад «Заповітом» поета-пісняра, люблячого тата, дідуся, чоловіка, друга – Степана Дасевича:
ЗАПОВІТ
Як помру, не тужіть, не ридайте,
Лиш над гробом скажіть «Отче наш»,
І в дорогу мені заспівайте
Мій улюблений рухівський марш.
Той, що в дні, як цвіли помаранчі,
На майдані столичнім писав.
І крокуючи в лаві повстанчій,
Побратимам зі сходу співав.
Поховайте і знову вставайте
До борні кожен день, кожну мить,
Яничарам московським не дайте
Дух козацький ваш занапастить.
А мене пом’яніть при нагоді
До мого ювілейного дня.
Й живіть довго в любові та згоді
Як найближча Христова рідня.