Про поезію та про мову – про Миколу Вінграновського

0
184

У проєкті «POETY. Діалог поколінь» – видатний український поет Микола Вінграновський.

Про українського поета-ювіляра Миколу Вінграновського говорять  поет і прозаїк Юрко Іздрик та поет і культурний менеджер  Григорій Семенчук. Модерує  –  літературознавець Микола Рябчук. 

«Я мав честь познайомитись із ним особисто. Вінграновський був яскравою особистістю, яка дуже харизматично промовляла і незабутньо читала свої вірші…», – починає розмову Микола Рябчук.

Рябчук із Семенчуком окреслюють Вінграновського як зірку в українській поезії насамперед через хист до гри зі словами. «Він виробляє з мовою те, що мало хто в українській поезії міг собі дозволити виробляти», а «його поезія насичена тотальними експериментами, і якщо повертатись до мемотворчості, то в своєму поколінні це один з найбільших творців мемів», – говорить Григорій Семенчук.

Іздрик долучився до дискусії через захоплення одним віршем Вінграновського, який він називає «модерністським, ніцшеанським, мізантропічним, аутсайдерським, песимістичним  –  але це тому, що він знає, що відбувається у світі, як доросла та відповідальна особа».

Не люби свого сина від колиски його,

Не люби товариства від порогу його,

Не люби всього світу, себе не люби,

Не люби свого духу — домовину роби!

Але розбирає вірш він згодом, після того, як зухвало заявляє, що мав «божевільну думку підготуватись до дискусії, але швидко її відкинув». Далі стверджує, що читати не всім потрібно, робить довгий пасаж про школу майбутнього та про відсутність літератури в ній, про особливості роботи мозку, про виникнення мови… З довгого запливу думки, Іздрик таки «вирулює» на літературу, а потім на поезію.

Тезаурус від Юрка Іздрика:

Мова – «це колективний винахід, це структура, яка в коеволюції з людськими мізками та мемами, які вона утворює, постійно оновлюється».

Література – «це не «про що», а «як», це там, де мова говорить про мову; наратив, або ідея  –  це супутні речі. Вміння відчувати мову, вміння читати та вибудовувати візуальні образи з прочитаного  –  це одне з таких нехарактерних умінь, як музичний слух чи феноменальне візуальне обдарування, воно не так часто відбувається». 

Поезія «набагато ближче до музики за суті своєї, адже вона народжується не з гри сенсами, а з гри звучаннями і ритміками, в другу чергу  –  з гри образами». Поезія – «не торгівля смислами, а торгівля емоціями. Що краще поезія, то складніший комплекс емоцій вона здатна передати. […] Магія читання і поезії в тому і є, що якась ліва людина  –  читач  –  ні цього автора, ні його переживань, ні його лексикону не знає  –  запихає собі цю мовну конструкцію, цей тривимірний кросворд у мозок, у нього замикає нейронні мережі, і він переживає ті самі емоції, що й автор. Це і є чудом літератури».
 

Гриць із Миколою повертаються до розмови про Вінграновського та вказують на те, що в нього лірика любовна та патріотична переплетені, часто неможливо відчитати: де закінчується жінка і починається Україна.

«Цю жінку я люблю. Така моя печаль.

Така моя тривога і турбота.

У страсі скінчив ніч і в страсі день почав.

Від страху і до страху ця любота».

Тут з одного боку про страх зізнатись у любові до України через політичну ситуацію, а з іншого, як говорить Григорій Семенчук, цитуючи самого Вінграновського: «Микола жінок боявся, а України не боявся».

У мистецтві він уперше дебютував саме як актор і режисер, а вже потім – як автор. Власне, коли Вінграновський почав писати вірші, він уже був досить знаним актором. У свого майстра, Довженка, Вінграновський навчився, наприклад, уваги до деталей. Про спостережливість учителя розказує Грицько Семенчук: «Свого часу мав дуже модні балетки. Та балетки зносились і Микола перев’язав їх мідним дротом і так приїхав до Києва, і єдиний, хто помітив цей мідний дріт, був Довженко».

«Тексти співдіють із нами, тому для кожного з нас вони завжди різні», –  Іздрик. Для Іздрика Вінграновський один, для Семенчука – інший, а для Миколи Рябчука – третій. Відкривайте свого Вінграновського  –  дивіться дискусії проєкту “POETY.

Проєкт “POETY. Діалог поколінь”, ідейною натхненницею якого є українська музикантка Соломія Чубай, присвячений саме тому, щоб розкрити постаті класиків української поезії по-новому.

«За допомогою відео-дискусій із поетами-сучасниками та створенню унікального музичного альбому, у якому поезія справді оживе, ми знову привертаємо увагу до поетів, ми знімаємо з поетів вишиті рушнички, ми розповідаємо про те, що вони, як і ми, жили, сміялись, дружили та, головне, любили. І це дуже важливо – показати, що поети були такими самими як ми», – говорить Соломія.

Організатори проєкту: ГО «Львівський Культурний Центр»

Проєкт реалізується #запідтримкиУКФ.

Фото: Ярина Кокотко

Джерело: zbruc.eu.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я