Шведська письменниця Астрід Ліндґрен відома передусім як авторка культових дитячих творів про Пеппі Довгапанчоху й Карлсона, що живе на даху. Але протягом Другої світової війни ще нікому не відома письменниця вела щоденники, які зараз перепрочитують українці і які знову стають актуальними в контексті російсько-української війни.
Ліндґрен у період написання щоденника працювала цензоркою листів, тому мала доступ до особливої інформації. Її стиль документування впізнаваний — вона рішуча, жартівлива і приземлена водночас, а найцікавішим для українців стало те, як письменниця відгукується про росіян: «Усі, хто хоч трохи знається на Росії, свідомі того, що вона винна у таких же звірствах, як і ті, що чинили німці».
Суспільне Культура наводить цитати зі щоденників Астрід Ліндґрен і розповідає про шведський погляд на Другу світову, родинний побут, який може існувати під час війни, і радикальність письменниці у ставленні до більшовицької Росії, Сталіна й Гітлера.
Контекст: шведський погляд на Другу світову
«Важко повірити, що подібне могло трапитися у XX столітті», — пише Астрід Ліндґрен.
На момент початку щоденника Астрід 32 роки, її чоловік обіймає керівну посаду в Асоціації автовласників. У подружжя двоє дітей, Лассе й Карін, родина живе досить заможно. Авторка, на місці якої багато хто б не переймався подіями у світі, натомість дуже пильно за ними стежить і намагається розібратися, що відбувається.
У щоденниках Ліндґрен ми бачимо шведський погляд на події Другої світової війни. Важливо розуміти, що Швеція до кінця війни зберігала нейтральний статус.
Утім, уряд Швеції припускався поступок як на користь Німеччини, так і західних союзників. До прикладу, під час німецького вторгнення в Радянський Союз Швеція дозволила Вермахту скористатися залізницями для перевезення німецької піхотної дивізії разом зі зброєю, танками та боєприпасами з Норвегії у Фінляндію. Швеція продавала Німеччині залізну руду впродовж усієї війни, а німецьким воякам дозволяли проїздити через країну, коли вони рушали у відпустку з Норвегії в Німеччину.
З країнами ж антигітлерівської коаліції Швеція ділилася даними військової розвідки, також допомагала готувати солдатів із числа данських і норвезьких біженців, щоб залучити їх до майбутнього визволення їхніх країн. Ще Швеція дозволила західним союзникам використовувати свої авіабази в 1944 і 1945 роках.
Серед такого геополітичного контексту шведка Астрід Ліндґрен починає вести щоденник у 1939 році. Окрім записів про буденне життя родини, вона вклеює у щоденник газетні вирізки й аналізує почуте в новинах, зокрема щодо бойових дій.
Робота Астрід Ліндґрен: рецензентка листів
Ще один важливий контекст для розуміння щоденників письменниці — це її робота під час Другої світової війни. На момент написання щоденників Ліндґрен ще не має жодної виданої книги, ці нотатки вела ще не та письменниця, яку згодом знатиме весь світ як авторку дитячих книжок. До речі, героїня Пеппі Довгапанчоха, найсильніша дівчинка на світі, з’явиться в її уяві якраз наприкінці трагічних переживань Другої світової.
Астрід Ліндґрен має доступ до особливої інформації, адже всі воєнні роки працює рецензенткою з контролю за кореспонденціями урядових організацій — простіше кажучи, відкриває приватні листи людей і перевіряє їх на небезпечний вміст. До прикладу, вона відстежує, чи ніхто не видає державної таємниці, а інколи навіть коригує текст листів, щоб «запобігти паніці серед громадян».
Цю державну службу сама Ліндґрен ніяк не оцінює з позиції етики, тільки наприкінці щоденників одного разу скаже про неї «брудна». Увесь щоденник вона коментує приватне листування і новини, які дізнається з нього. Інколи авторка наводить розлогі цитати з листів, тому її щоденник є важливим свідченням часу.
«Варто залишити осторонь питання, наскільки етична та акція — переказувати листи, котрі сама «відкоригувала» (…) Їй важить фіксувати живий голос історії, і вона не бачить в цьому моральної двозначності (тож і не нам тут в білому пальті поруч стояти)», — пише про це літературна критикиня Ганна Улюра.
Побут, який може існувати під час війни
- «Проте я купила собі хутро, хоча, певно, Раґнарьок настане раніше, ніж я зможу його зносити».
- «Зараз у місті вимкнули електроенергію, і це у тисячу разів страшніше за минулий раз, бо ніхто не думав, що вимкнуть так надовго».
- «Люди на вулиці виглядають як зазвичай. Ми вже починаємо звикати. Сьогодні о 12-й Стуре отримав рекомендованого листа, в якому його викликали до військкомату, і чверть по 3-й він вирушив автобусом до Спонґи. У цьогорічній весні є щось дивне, неможливо їй не радіти, але водночас нестерпно думати, що люди гинуть у той час, як світить сонце і проростають квіти».
- «Дивно, як легко можна до всього звикнути! Днями я думала, чи настане колись такий день, коли знак «Укриття» у мирному вестибюлі здаватиметься чимось незначним? Тепер цілком зрозуміло, що так і має бути: приміщення, призначене для укриття одних людей, потрібні тоді, коли інші люди вирішують скидати бомби на їхні голови», — з щоденників Астрід Ліндґрен.
Паралельно з подіями Другої світової Астрід Ліндґрен описує у щоденниках звичайне життя своєї родини. Вона розповідає про святкування Різдва, подарунки, які купили дітям, детально зупиняється на описі страв, які були на святковому столі.
Сама ж собі у тексті нагадує, що таких делікатесів нині не мають люди в голодній Європі, але продовжує нотувати святкові меню — як зауважує Ганна Улюра, виглядає це як звіти перед собою: вправна господиня, як декілька разів пише про себе сама Астрід, добра мати, турботлива дружина.
Також Ліндґрен розповідає про те, як робить продуктові запаси. Вона пише про введення талонів на яйця й мило, консервує зелену квасолю і добуває двадцять кілограмів яєць, запасається кавою і какао. Це оповідь про війну з оптики жінки-матері: окрім геополітики, вона турбується про одяг для дітей, лікує від постійних хвороб дочку, а також описує свої переживання, коли син-підліток починає зустрічатися з дівчиною.
«У щоденниках є все: від жаху Ліндґрен від депортації 1000 норвезьких євреїв до Польщі — «це диявольство!» — до її розбитого серця після шлюбної кризи. «Тече кров, люди покалічені, скрізь нещастя та відчай. І мені це байдуже. Мене цікавлять лише мої власні проблеми»», — цитує письменницю Тhe Guardian у статті з нагоди першої публікації щоденників.
Астрід Ліндґрен із донькою Карін. Фото: astridlindgrenАстрід Ліндґрен про росіян
- «Націонал-соціалізм і більшовизм — це як дві жахливі рептилії, які зійшлися у двобої».
- «Жити більше не хочеться! Росіяни сьогодні бомбардували Гельсінкі та інші міста Фінляндії. Одночасно вони вторглися на Карельський перешийок, проте отримали там гідну відсіч…. Багато евакуйованих із Гельсінкі повернулися назад… Росіяни хочуть битися, навіть попри те, що вся світова спільнота проти них. Росіяни дуже кепсько споряджені й сильно потерпають у завірюху. Вони зазнають великих втрат особового складу, а весь світ у захваті від фінського захисту».
- «Західні держави взагалі не хочуть миру між Росією і Фінляндією. Вони вважають, що краще вже Росія буде при ділі, тоді вона не зможе допомагати Німеччині».
- «Нині знову ворушилися росіяни. Останніми днями з різних приводів вони окупували Литву, Латвію і Естонію. І ослабла Німеччина для нас тут, на півночі, означає лише одне — за нас візьметься Росія. І тому думаю, що радше все життя казатиму «Хайль Гітлер», ніж терпітиму тут росіян. Важко уявити собі щось жахливіше. Я зустріла фінку (…), яка розповідає страхітливі речі про Фінську війну і про ставлення росіян до полонених. Її рідний брат нещодавно повернувся з ув’язнення і розповідав, що його били так, що кров текла з вух, носа і рота… Правдою є те, що росіяни викрали десятьох маленьких фінських Лотт (дівчата віком 8−12 років) у Петсамо. Відтоді про їхню долю нічого не відомо. Минулої весни я казала, що в разі, якщо восени війна ще триватиме, це вже буде неможливо витримати. Але бачите, таки можливо».
«Боже, збережи нас від росіян!» — фраза, яка раз у раз виникає в щоденнику Ліндґрен. І німці, і росіяни упродовж всієї Другої світової є для авторки однаковим злом. Ба навіть, коли вона розмірковує про можливу окупацію Швеції, то доходить висновку, що краще нехай це буде Гітлер, аніж Сталін.
«Страшний вибір для громадян маленьких країн, які не здатні себе оборонити, — пише про це дослідниця Євгенія Завалій. — І навіть після Дня перемоги Ліндґрен пише: «Я боюся росіян». Що ж, вона так невимушено формулює основний принцип повоєнної політики, принцип, який призвів до нової війни: «Усі, хто хоч трохи знається на Росії, свідомі того, що вона винна у таких же звірствах, як і ті, що чинили німці, — але тепер про це недоречно говорити»».
Чи варто казати, що російська критика після першої публікації щоденників Ліндґрен у 2015 році звинуватила її у русофобії й прихильності до нацистів? Утім, у цьому письменницю важко звинуватити: вона засуджує злочини Тетього Рейху і раз у раз пише: «Хто б уже убив того Гітлера?».
Чому сучасникам цікаві воєнні щоденники Ліндґрен
«А тепер відчувається справжнє знесилення від війни, настільки все гнітить, що немає цьому ради».
Для українців, які нині проживають третій рік повномасштабного вторгнення і одинадцятий війни з Росією, будуть близькими слова на початку кожного нового року в щоденнику Ліндґрен: «Цей рік, що настав, повинен стати роком миру — принаймні я в цьому переконана». Ми так само живемо в очікуванні перемоги й часу, коли ми, як і шведська письменниця, зможемо написати заповітні рядки:
«Сьогодні День П! Війні кінець! Війні кінець! ВІЙНІ КІНЕЦЬ«, — запис Ліндґрен від 7 травня 1945 року, після шести років війни.
Далі Ліндґрен пише про «дике почуття радості» на вулицях Стокгольма, де «всі поводяться так, наче збожеволіли». «Я пила херес з Ліннею та Ларсом і відчуваю легке запаморочення», — продовжує вона.
«Весна, і сонце світить у цей благословенний день, і війна закінчилася. Я б не хотіла бути німцем. Тільки подумайте, війна закінчилася, Гітлер мертвий».
А от людям на заході й партнерам України у війні проти Росії текст шведської письменниці може бути цікавий детальним описом побуту і так званим звичайним життям під час війни.
Не можна не звернути увагу на опис побутових справ і святкових меню на столі родини Ліндґрен: ці моменти деяка шведська критика назвала міщанством. Але здається, українці добре розуміють Астрід Ліндґрен. Під час війни люди також їдять, і це розуміння може запобігти закидам із-за кордону та подивуваню європейців тому факту, що люди у Києві ходять у кафе під обстрілами.
Щоденник починає стенографістка, а завершує письменниця, пише Ганна Улюра. «Десь усередині тексту авторка вже міркує про те, як буде розповідати онукам про війну і якими словами пояснюватиме, що таке укриття».
