***
Найменше днів у лютому,
бо він найдовший.
Качатко лемківське пливе рікою сліз
із головної площі.
Від горя у батьків –
Холодним яром – зморшки.
Час на могилах глини їм нашарував
із СРСР завтовшки.
Нас до хреста завжди привчав
натільний хрестик.
І мирним теслею ізмалечку
виховувався месник.
Але…
Пливе кача…
У серці – кречет.
Рука тримає меч, що випрямляє плечі.
***
Душогубка-купе, чай втридорога.
Надобраніч скупе, наче ворогу.
А крізь гуркіт коліс – тиша спомину:
як любити клялись під іконами.
Наша Горлівка вже, наша станція
загубилась навік у акаціях.
Хто б подумати міг, що так станеться,
що як сніг на поріг – окупація.
Що синам і батькам як пороблено:
Батьківщина – одним, другим – Родіна.
***
Труханів міст – мережана бретелька
у літа молодого на плечі.
Твоє ім’я, неначе карамелька
у мене за щокою…
Та ключі
в кишені вже намацала розлука,
що кряче над Донеччиною круком…
і котиться сльозою по щоці.
* * *
Коротка нічка солов’їна
і ніжна і глибока,
та Марс вистежує Вкраїну,
мов снайпер, вовчим оком.
І дні – як ночі: з небом чорним,
мов шахтарі зі штреку.
Здолайте, хлопці, цього чорта
і повертайтесь з пекла.
Пейзаж Донбасу
6 січня 2019
Розстріляний Донбас. Аеродром,
неначе птах пораненим крилом,
махає обгорілим знаменом
усім нескореним, стражденним.
Шепоче віхола вкраїнською псалом,
а в шанцях «брат» з насупленим чолом
лежить повержений, як усесвітнє зло,
як врубелівський демон.
***
Війна на безрік? На роки?
Кров наша ллється три віки…
Коли ж нарешті козаки
почують слово, що як сокіл,
злетить з гетьманської руки?!
З життя літер
що з нами сталось?
від ненависті показились.
навіть літери
перебрязкуються словами:
Т погрожує пістолета/тах-тах/ми,
кулемета/та-та-та/ми,
гранаТами, сТальними Танками.
Р, наче Марс,
посеред рингу стоїть і регоче:
пропонує свій миррр
і свій рррай-ай-ай-ай:
що ті Танки-консервні-банки
проти його аРтилеРії, Ракет,
гРадів та іншого аРсеналу
«Руського миРу»?!
та ваРто йому лиш ошкіРитись –
ррррррррррр –
як не тільки Т,
а й усі трампи, макрони і меркелі
заїкати-ти-тимуться все життя!
чим ТРизну справляти,
йшли б краще ТРибом своїм,
ТРудилися, яко бджоли,
щоб – не Ракети, не Танки,
щоб – ТРансфрматори, ТРаулери
ТРамваї, ТРолейбуси, ТРактори…
ТРакТоРами поля би орали,
сіяли гречку, саджали картоплю,
райські сади, виноград і троянди…
якому негіднику спало на думку
назвати війну миром?
***
Такі у нас брати (від слова брАти):
нащадки Каїна, народжені вбивать.
Усе, що бачать, їм потрібно взяти,
Натомість «мамо» вони кажуть «…мать».
«Брати», які не відають про волю.
Важку енергію брехні їм не здолать.
І їм диктує Зло на їхню голу долю
неславу, наче славу, примірять.
***
«Привид» в небі, мов блискавка, блискає:
від двоглавих – димовиська штрих.
Хто захоче землі української,
той отримає цілий штих!
Пісню чуєш з чудовим приспівом,
де матюк не вважають за гріх?
Хто ще хоче землі української
аж на цілий-цілісінький штих?
Балайки бренчать по-кремлівськи,
їм плювати на мертвих й живих.
То ж дамо їм землі української
аж на цілий-цілісінький штих!
Весна 2022
Вже близиться кінець рокам жалобним,
де наші хлопці – горілиць до Бога,
й до пекла пелькою –
запечені на жужіль вороги.
Ми підійшли впритул до Перемоги!
У небі – журавлі!
Розквітли степ і сад, й гаї зелені…
Але війна не йде, веде брудні торги:
звичайний крем’ях видає за кремінь
і пропонує не зерно – полову…
Ми – голий нерв. Нас ріже слово:
«синиця в жмені».
Гуде прадавнім гнівом дзвін Мазепи,
й трембіта піднялась, мов жерло танка,
бо на розбитій траками дорозі –
а кша проклята! – знов колона п’ята.
***
Ми прощали й прощались щодня.
Ми втомились прощати й прощатись.
Ми не можемо більше боятись.
У нас доля на всіх одна.
Самотужки здолали страх
і пліч-о-пліч, спина до спини,
ми зустрінемо і зупиним
сатанинсько-рашистський жах.
Час прийшов, компромісів не буде!
З того світу волає Батурин,
і УПА, Сандармох і ГУЛАГ,
й закатовані голодом люди,
і Чорнобильський саркофаг.
Ми прощали й прощались щодня.
Ми втомились прощатись й прощати.
Бог один, Україна одна.
Бог – отець, Україна – мати.
***
Смак крові і заліза на губах
притлумлює і біль, і страх.
Смерть вишиває хрестиком Вкраїну,
та над руїнами уже літа пташа.
У тебе лише сиві коси – не душа,
непроминальна наша Батьківщино.
Травень
Беруть конвалії на ріжки пріле листя;
біжить стежина, наче із дитинства;
на линві – ластівок агатове намисто.
І нині, й прісно!
І буцім ні війни, ні сліз, ні горя:
у голосі шпаків любов і світло.
Біленькі чайки над Азовським морем
як символ щастя й літа.
І травень знає, чим тебе розважить:
пригубить пальчика, а наче поцілує,
а наче рану невигойну забинтує
і терези на мить урівноважить.
litgazeta.com.ua
Прокоментуєте?
