Темний кожух, цигарковий дим на засніженій алеї та прощання на дарницьких луках. Яким запам’ятав Максима Рильського його онук. Про це пише localhistory.org.ua.
На столі в кабінеті Максима Рильського речі складені так, ніби він щойно вийшов і от-от має повернутися до роботи. Посеред столу — попільничка, він багато курив. Проте до кабінету вже не піднімався в останні дні життя: не міг подужати сходів до горішньої кімнати й лежав ув опочивальні на першому поверсі. Рідні Рильського — двоє синів із невістками та онуки — усі тими днями були вдома.
Проти ночі 24 липня 1964 року, коли Рильський помер, голос птаха, що лунав із вишневого гілля у дворі, розбудив старшого онука Максима, названого на честь діда. Хлопчикові здалося, що це був і крик, і плач.
“Так прощався з дідом голосіївський ліс і голосіївське птаство, якому він присвятив безліч своїх віршів”, — розповідає вже сімдесятирічний онук.
Дід-людина
Він сидить на лавці у дворі двоповерхового будинку Рильських над Голосіївським парком у Києві. По смерті діда, у 1968 році, садиба його дитинства стала музеєм, кабінет діда — меморіальною кімнатою, а власна кімната — експозицією. Рильський-онук прочиняє двері до помешкання й каже, що його дитинство закінчилось тоді, коли дім почав ставати музеєм.
Онук майже не пам’ятає діда-поета чи діда-перекладача. Тільки діда-людину.
“Я був кімнатною дитиною, зайнятою школою й дитячими справами. Я не замислювався — із ким живу”, — розповідає Рильський-онук. Тому він не вів жодних щоденників про діда та його роботу. Нині часто запитують: “Невже ти не пам’ятаєш, як дід працював над перекладом опер?”. “Ні, — відповідає. — Не пам’ятаю”.
Малим Максим Рильський бачив, що дід постійно зайнятий. Дітям казали: “Дід працює — йому не можна заважати”. Коли Рильський-старший був у кабінеті, удома всі ходили майже навшпиньки.
У дідовому будинку часто збиралася тодішня київська інтелігенція і ще молоді шістдесятники. Онук пам’ятає, що за столом могло сидіти понад два десятки гостей.
“Але хіба я міг знати, що то Вінграновський, Драч чи Коротич? То були просто хлопці за столом, а я — просто дідів онук. Дід дарував мені подарунки — велику зелену машинку з відкидним причепом, рибальське приладдя. Рибальство — найбільша дідова пристрасть, це те, що він посіяв і в моїй душі”, — починає усміхнений сивий чоловік, який уже за віком пережив діда.
Фото: Данило Павлов
“Нащадок”
Максим Тадейович прокидався о шостій ранку — домашні ще спали, та онук пригадує рипання дерев’яних сходів від дідових кроків. То дід спершу збирався вигулювати алеєю над Голосіївським парком своїх собак — ірландських сетерів — високих, коричневих, із кучерявими вухами. Їх він називав “хвостами”.
“Алея навпроти дому завдовжки не більше як двісті метрів, тому дід ходив нею туди-назад і курив. Узимку одягав свій темний кожух. У листах другові-літературознавцю писав: “Хвости” — на місці, робітник працює, домашні кланяються. Робітником дід називав дятла з алеї. Він був захоплений цим лісом, — онук прочиняє шафу в опочивальні діда й дістає той самий кожух. — Чуєте, табак і нафталін?”.
Поряд у шафі висять краватки, сорочки, піджаки й капелюхи. У теплу пору двір Рильських устилали квіти, плоди яблунь, груш, черешень і винограду.
Щоранку Рильський-дід мав звичку зрізати свіжі квіти. Доки всі домашні прокинуться, на столі вже — троянди та фрукти.
“Після починався його робочий день. Я знав, як дідо в кабінеті — галасувати не можна. Коли дід працював, із кабінету аж валив тютюновий дим радянських сигарет “Друг” і “Лайка”. Та найчастіше діда не було весь день — він їздив то у видавництво, то в інститут”.
Іноді Рильський-онук розповідає іншим, що ніколи не сидів у діда на колінах. Так було не тому, що вони не мали близьких стосунків. Навпаки.
“Я був старший, і він спілкувався зі мною на рівних. Написав мені два вірші “Нащадок” і “Тихо”. І більше мені нічого не треба. Тільки пізніше я зрозумів, що в цих віршах він сказав мені все”, — розповідає онук і складає до теки роздруківку з тими ж віршами.
Дідова пристрасть
Кожну вільну годину, а як пощастить — тиждень, Рильський присвячував природі й риболовлі. Саме тоді він багато часу приділяв онукові, намагаючись частіше брати його із собою. Рильський-онук веде будинком дитинства й показує вітальню. У кутку колись стояв великий холодильник, а в ньому — каструля. Туди дід складав свою здобич. Коли дід увечері їздив на риболовлю без онука, той із самого ранку перевіряв, чи риба є?
“Я дуже переживав, що ж він там наловив без мене? Якщо риби в каструлі не було, я по-дитячому тішився — без мене лову не було”, — усміхається Рильський-молодший. Вудки дід, як пригадує онук, брав навіть на відпочинок у кримський Коктебель.
“Найліпше я пам’ятаю діда на риболовлі. Ми просто сидимо — я в одному краю річки, а він — в іншому. Іноді переглядаємося й усміхаємося, бо відчуваємо ревнощі, як в одного клює, а в другого — ні. Дивимося, хто й що впіймав”.
У кабінеті діда Максим Рильський оглядає старий барометр на стіні. Напередодні риболовлі старший Рильський стукав у нього, аби подивитися тиск. Бо від тиску залежить, як низько плаватиме риба. Хоча сам Рильський їхав за будь-якого тиску.
Із вікна кабінету Рильський-молодший показує у двір. Колись там був невеликий басейн. Коли дід приїжджав із риболовлі, то пускав туди карасів, линків і коропців. Тоді онук брав вудку й ловив рибу з басейну.
“Ловлю, а сам одним оком бачу — дід у вікно поглядає на мене так, як я зараз туди дивлюся. Іншим разом бачу — дід сидить із вудкою біля басейну, навіть сорочку не зняв. Позаздрив мені, що я у дворі рибалю, то й сам пішов. Таку мав пристрасть. І в ній він розкривався не гірше, ніж у письмі”.
Максимові Другому
Їхні з дідом стосунки, каже Максим Рильський, найкраще можуть пояснити листи: “Мені нічого сказати більше. Прочитайте — і ви все зрозумієте. Рівний — рівному”.
26 травня 1957 рік, Париж: “Дорогий Максиме! Оце — башта Ейфеля, знаменита на весь світ. Як приїду, то розкажу Тобі про неї більше. Тут дуже цікаво, прекрасні будинки, великі парки. Автомобілів страшенно багато. Люди привітні й веселі”.
12 вересня 1959 рік, Москва: “Дорогий Максюша! Учора ми були… у цирку. Клоуни ловили рибу в напущеній на арену воді так, як Ти в нашому басейні”.
10 лютого 1960 рік, Пуща-Водиця: “Дорогий Максимок! Вечорами я ходжу в кіно — на це в Києві в мене не вистачає часу”.
25 лютого 1961 р. Київ: “Привіт грозі прісноводних риб — Максимові Другому”.
13 січня 1962 рік, Загреб: “Дорогий Максюша! По дорозі в Бєлград ми мали зупинку в Празі. Коли ми підлітали до Праги, то на полі біля аеродрому почали вискакувати один за одним зайці. От би сюди Тебе з Папою. В Любляні ми купимо гачків, мабуть, ще докупимо”.
17 червня 1963 рік, Москва: “Дорогий Максимський! Даю тобі поради щодо ловлі линів. Передовсім треба вибрати місце — найкраще, коли ловля буде з човна, серед очерету, подібне до того, на якому ми ловили з Твоїм папою…”.
3 липня 1963 рік, Гагри: “Дорогий Максимський! Спасибі Тобі за твій хороший рибальський лист. Я вже писав татові, що хочу після повернення в Київ пожити тиждень на Святищі, у палатці. Сподіваюся, що Ти будеш моїм компаньйоном”.
Прощання з природою і птаством
“Коли я зараз виїжджаю до озера Святище на теперішніх Позняках і Осокорках — у мене болить серце. Озеро досі є, але тепер там стоянки, пляж… А у моєму дитинстві — це дикий берег”, — каже Рильський, на очі йому навертаються сльози.
В онукову пам’ять врізалося те, як уже важкохворий дід попросив востаннє відвезти його на це озеро й дарницькі луки. Із батьком вони поставили дідові розкидний стілець, той присів і задивився. Таким було останнє дідове спілкування з природою.
“А там, послухайте: степ, качки, кулики, чаплі — і весь цей галас закружляв довкола нього. А дід сидів і все вбирав”.
Це був квітень 1964 року — до смерті залишалося кілька місяців. У травні Рильський-старший повернувся з московської лікарні з діагнозом рак. Та напередодні смерті стався прикрий випадок, який мучить онука донині.
“Поїдьмо на риболовлю. Ми давно там не були”, — просив тоді онук Богдана, старшого дідового сина, і власного батька Георгія. Та старші чоловіки відказували: дід лежить, не варто, тим паче — рибалити. “А я — мале дитя: “Дід не дізнається”. Умовив. Усім домашнім сказали: “Мовчіть”. І ми поїхали до красивого гирла ріки, де Тетерів упадає в Київське море”.
Дід уже не підводився, але якось відчув, що сини й онук їздили на риболовлю, яку він обожнював. “Богдан сердився, казав: “Не можна було їхати». До сьогодні мене мучить совість перед дідом. Та що було взяти з дитини?”, — розповідає онук.
Потім дід Рильський помер. Уночі кричав птах. Більше в родині Рильських письменників не було. Його старший син й онук — журналісти. Музеєм від початку керував молодший син Богдан. Опісля — керують уже не родичі. Рильський-онук тут працює, проте керівних посад не займає, а видає книги, опікується вшануванням пам’яті та поетичними конкурсами на дідову честь. “Бути тут і дбати — це мій обов’язок. Дід був дуже до мене уважний”.
Онук не по крові
Георгій Рильський — старший син Максима Тадейовича — усиновлений. Тобто Максим Рильський-молодший — онук не по крові. “Мого батька дід усиновив 1926 року. Це і гарна, і сумна історія. Уже для кого як сталося”.
Георгій — син Катерини Миколаївни — дружини Рильського. У 1923 році Рильський приїхав викладати до Києва, але не мав, де жити. То попросився до земляка — Івана Очкуренка, який мав у столиці помешкання.
Онук розповідає: коли дід уперше приїхав до Очкуренків, господаря вдома не було. Його дружина запропонувала зачекати. Сама ж сіла за фортепіано й почала грати. Рильський і собі до Катерини підсів.
“Отак вони закохалися. Ця жінка — моя бабуся і єдина дідова дружина — Катерина Миколаївна. Тоді вона вже мала шестирічного сина Жоржа, тобто мого батька. І дід його усиновив. Катерина Миколаївна як ніхто любила діда й точно розуміла, із яким великим чоловіком живе”.
Іноді Рильському-онукові боліло, бо він — “усиновлений”. Якось їхав ув автівці з Іваном Драчем у Романівку, де вчителював дід, і поділився цією гризотою: “Знаєте, трохи важко, що я не рідний по крові”. На що Драч відповів: “Це не важливо, коли ти рідний духом. По крові може і тварина поріднитися, а духом — ні”. “Я ці слова на все життя запам’ятав. “Рідний по духу” — таким я був”, — каже Максим Георгійович і призачиняє двері дому свого дитинства.
Віра Курико, журналістка
Прокоментуєте?
