Цього року видавництво «Дух і Літера» випустило у серії «Постаті культури» біографію Шевченка, як повідомляє «Збруч». Автором сучасної біографії поета став Станіслав Росовецький, блискучий інтелектуал, який в останні десятиліття віддав чимало часу і зусиль для вивчення творчості Шевченка.
Йому належать статті у «Шевченківській енциклопедії» про лектуру і культурний код Шевченка, про Шевченка і Біблію, загалом про християнський елемент у творчості мистця, а також про вплив фольклору на поета і наступне перетворення вже самого Шевченка на фольклорного персонажа, зокрема й у мережі, котра також є своєрідною формою фольклору. Станіслав Росовецький детально дослідив Шевченків фольклоризм, приділивши багато уваги віршам, що є фольклорними імітаціями, які полюбляв Шевченко особливо в часи заслання, а фольклорний жанр «потаємної новини» уважає одним із головних ключів не тільки до творчості, а й до біографії найвідомішого українця. Літературознавець є також автором п’єси «Шевченко під судом». Для багатьох шевченкознавців нова книжка науковця, котрий продовжує справу Володимира Перетца й Олександра Назаревського, досліджуючи біографію мистця, не стала несподіванкою, вона логічна.
Автор застосовує у біографії плідний прийом: розглядаючи реальні факти Шевченкової біографії, закінчує кожний розділ екскурсом у міфологію і фейки, що їх ті чи інші моменти Шевченкової біографії породили в минулому, або продукують і в наш час. Біограф зачіпає не тільки проблему начебто аристократичної Шевченкової генеалогії з предками-опришками включно, його можливих позашлюбних дітей і культ романтичного кохання, котрий охоплює неймовірну кількість коханок і таємних дружин, а ще бочок алкоголю ‒ якби поет усе це спожив, то став би новим Лукуллом, але навряд чи щось за такого розкладу написав би і намалював; поетове заслання, що під пером завзятих інтерпретаторів перетворюється на звичайну військову службу; перебування мистця на Пріорці в часі останнього його приїзду до Києва; сюжет про кровожерного Пантелеймона Куліша, який начебто замовив убивство свого літературного суперника і брата.
Особливо вдало і повно, як на мене, Станіслав Росовецький відтворив дитинство мистця, Віленський і Петербурзький періоди, його частковий викуп із кріпацтва царською родиною, бо частину відомої усім суми 2 500 рублів внесли таки друзі Шевченка, саме про це свідчить дотепне листування у вигляді малюночків Василя Жуковського із фрейліною Юлією Барановою, відповідальною за вибивання грошей з царської родини на викуп самородка з народу.
Автор найновішої Шевченкової біографії вносить певні корективи до начебто вже усталеного життєпису поета. Наприклад, не відкидає можливості, що Шевченко міг таки побувати у Варшаві, мандруючи з охопленого польською революцією Вільна до Петербурга. Жваво й переконливо Станіслав Росовецький змальовує мистецьке середовище Петербурга, в якому Шевченко з’явився як хвостата зірка чи мітла огненная, слід від якої виявився таким значним, що вже два століття його дешифрують різні люди. Станіслава Росовецького образ Шевченка-зірки рок-н-ролу явно не переконує. З його погляду, це все ж спрощення, тому він і взявся за біографію кріпака, який перетворився на пророка модерної української нації, послідовника і навіть сина Ісуса Христа, співця розбитих сердець, переважно жіночих, циніка й антимонархіста, який пообіцяв усім царям страшний кінець: за його пророцтвом, їх мала зжерти парова машина Фултона і Ватта. І вона їх таки зжерла.
Шевченко був явним прихильником США з її демократією і середнім класом, а його заповіт про нового Вашинґтона і досі залишається українською мрією. Здається, друга сторона медалі, коли Вашинґтон-прагматик добре заробив на війні за незалежність, став володарем численних земель, відібраних в індіанців, для нас іще закрита: хочемо святого Вашинґтона, хоча самі ми зовсім не святі.
У новій біографії Шевченка перед читачем постане й Іван Сошенко, і «Карл великий», тобто Брюллов, і Аполлон Мокрицький, і Євген Гребінка, і Петро Мартос, перший видавець «Кобзаря» й містифікатор історії про викуп Шевченка із кріпацтва, і Маша Європеус, через яку Тарас посварився із Сошенком, Василь Штернберг, якого всі науковці називають найближчим приятелем Шевченка часів його молодості, приятелем, якого вирвала з життя рання смерть, і Леонард Демський, якого більшість науковців уважають літературним персонажем. Автор найновішої Шевченкової біографії вважає, що, можливо, це й не остаточна правда, бо хто ж таки вчив Тараса французької? Та й польський слід у революційних переконаннях Шевченка без Демського якийсь неповний. Важливо, що Станіслав Росовецький пояснює сучасному читачеві, якою цінною була в минулі часи чоловіча дружба, випереджаючи цим чергову міфологію, яка може у майбутньому розцвісти буйним цвітом довкола припущень про можливу бісексуальність Шевченка.
Період так званих трьох літ Станіслав Росовецький доповнює цікавими фактами про «мочеморд», княжну Рєпніну й родину Закревських, дотепно зображаючи плутані переїзди Шевченка від одного панського малоросійського двору до іншого. Арешт і слідство у справі Кирило-Мефодіївського братства подано у біографії за матеріалами слідства, хіба що автор показує Георгія Андрузького як найменш стійкого братчика, хоча тут варто додати, що його нестійкість була зумовлена передусім віком ‒ був Георгій наймолодший серед кирило-мефодіївців.
Не оминає своєю увагою біограф і царську родину, зокрема Миколу І і його дружину-красуню Олександру Федорівну, яких карикатурно зображено у «Сні». Біограф вважає, що гнів російського самодержця викликала передусім карикатура на його дружину. «А її за що?» ‒ риторично запитує у поетовій біографії імператор всеросійський.
Шевченко був не єдиним письменником, який ображав царів. Досить згадати Вольтера, котрий підважив авторитаризм і авторитет Фридриха Великого, написавши нищівну сатиру під назвою «Діатриба доктора Акакія, папського лікаря». Німецький імператор теж розгнівався, наказав знищити примірники книжки, а самому Вольтерові дав зрозуміти, що він у Берліні особа небажана. Микола І був російським імператором, тобто сам був законом, тому вирішив за написані від руки вірші не просто заборонити Шевченкові з’являтися у Петербурзі, а постановив згноїти поета у солдатах. І це не була жодна випадковість, бо перед цим російський цар знищив іншого віршописця, якого звали Олександром Полежаєвим за поему «Сашка», в якій Олександру Федорівну згадано не було. А найсміливішого і найпрозірливішого з російських дворян Петра Чаадаєва Микола І просто оголосив божевільним. От такому самодурові, а з ним і всій самодурній російській цивілізації Шевченко й кинув виклик, за який і заплатив 10 роками солдатчини. Це якщо абстрагуватися від україноманії, яка переростала в українофільство, яке турбувало усіх російських царів у ХІХ столітті, навіть якщо українофільство називалося слов’янофільством.
У найновішій біографії період перебування Шевченка в Оренбурзьких степах подано детально: Орська фортеця, Аральська експедиція, Оренбург, другий арешт після доносу прапорщика Ісаєва, Новопетровське укріплення. І все це в оточенні людей: доброго Шевченкового генія Федора Лазаревського, мореплавця й керівника Аральської експедиції Олексія Бутакова, польських засланців, серед яких найближчим Шевченкові був Броніслав Залеський, інженера і картографа Карла Герна і його зрадливої дружини Софії Миколаївни, огидного начальника і мучителя поета у Новопетровському укріпленні Єгора Косарєва, його наступника Іраклія Ускова, що був значно гуманнішим, і дружини Ускова Агати, якою Шевченко захоплювався, але ця витончена красуня найбільше цікавилася картами, тому поет пережив чергове розчарування. Зверхність Ускових до поета і мистця ‒ іще одна ілюстрація того, як обивательська картинка світу не накладається на картину світу генія. Зрештою, для Шевченка зверхнє потрактування його особи не було новиною. Щось подібне він переживав і з закоханою в нього Варварою Рєпніною.
Станіславу Росовецькому вдалося вхопити і передати Шевченків розпач у казармі, його існування без поезії протягом семи років, писання російських повістей і щоденника, які були призначені в першу чергу для цензорів, а тоді вже й для друку і друзів. Щоденник поета, в якому записувалися не тільки щоденні події, внутрішні переживання, анекдоти, революційні вірші, замальовки, ноти, а й послання чужою рукою, нагадує нинішні сторінки ФБ.
Читач стане свідком подорожі Шевченка з Астрахані до Нижнього Новгорода Волгою у компанії доброго Олександра Сапожникова, рибопромисловця-мільйонера, згодом поет спілкуватиметься із цукрозаводчиком Платоном Симиренком, котрий і профінансує видання «Кобзаря» 1860 року. Ці нові люди в Росії, які ототожнюються із конкуренцією, власністю і наукою, цікавитимуть Шевченка і викликатимуть у нього симпатію. Нижній Новгород, в якому мистець очікуватиме дозволу повернутися до Петербурга для занять акватинтою й усі старання у цій справі разом із листуванням зі «святою заступницею» мистця Анастасією Толстою, дружиною віце-президента Петербурзької академії мистецтв Федора Толстого, приїзд Михайла Щепкіна, миле сімейство підступної мадам Гільде, де Шевченка і чекали, і любили, і пограбували, і його невдалий роман з набагато молодшою за нього акторкою Нижньоновгородського театру Катериною Піуновою ‒ все це пройде перед очима зацікавленого читача.
Новий Петербурзький період поетового життя включно з мандрівкою в Україну й спробою одружитися з Ликерою, що обернулася гротеском, вийшов з-під пера Станіслава Росовецького гірким і запрограмованим на смерть. Одначе як і в інші періоди свого життя, Шевченко і в останні роки намагався піднятися над обставинами й залишатися собою. Вдало у книжці зображено останні місяці і дні життя мистця, як і його похорон у Петербурзі, місті, яке поет проклинав і в якому йому відкрилося прекрасне мистецтво, в якому він пізнав шляхетних людей і їхніх антиподів. Одначе чи не найкращим у книжці є прикінцевий розділ про класика, що прибув до свого народу у свинцевій труні. Свій народ у Станіслава Росовецького ‒ це завжди Шевченкові читачі, читачі різного походження і статі, різного віросповідання, що ототожнюють себе з Україно, її історією, мовою і майбутнім, яке зі свинцевої труни проростало не ножами, як того хотів і як уявляв Грицько Честахівський, а словом. Автор сучасної біографії підкреслює демократизм Шевченкового націоналізму, спиняється на його літературній і мистецькій спадщині, щоб увиразнити дискусійні моменти: чи варто включати «Стоїть в селі Суботові» до містерії «Великий льох»? І про що свідчить зображення Шевченка себе оголеним?
Книжка Станіслава Росовецького викликатиме не тільки згоду, а й незгоду. Я особисто хочу заперечити авторові, який намагається застосовувати до ХІХ ст. пізніший поділ України на так звану Велику Україну і Україну Західну, відповідно у його тексті з’являються й так звані західні українці. Це поняття, що належить ХХ століттю, охоплює також волинян, які поряд із галичанами були громадянами Другої Речі Посполитої. У ХІХ столітті, коли українці були поділені між Росією й Австро-Угорщиною, варто говорити про Наддніпрянщину, Галичину, Буковину і Закарпаття.
Шевченко чудово орієнтувався в проблемі Галичини, про яку отримав інформацію з приміток Михайла Максимовича до видання українських пісень 1834 року. На Галичині йому так ніколи і не довелося побувати. Хіба що він намагався розгледіти Підкамінь, галицьке містечко, обриси якого проглядаються на горизонті, якщо вдивлятися у просторову перспективу, яка відкривається з оглядового майданчика біля Успенського собору в Почаєві, що його змальовував Шевченко.
Мешканець містечка Вишнівець, лакей Федір Кружилка (а не Кружилок), який є автором відомого меморату, записаного Василем Щуратом, був волинянином, а не «галицьким мужиком», як пише Станіслав Росовецький. Думаю, це велике непорозуміння, коли дослідник твердить про українсько-галицьку мову і в др. пол. ХІХ ст. Не було такої мови. Була побутова мова української етнографічної маси, що мала певні місцеві відміни, але загалом це була одна українська мова для всієї української етнічної території, літературний варіант якої і виробляв Шевченко. Саме про це свідчить і перший альманах народною мовою в Галичині «Русалка Дністровая» 1837 року, надрукований «гражданкою» і фонетичним правописом. Принципово нічим мова «Русалки Дністрової», зокрема другої її частини, в якій містяться оригінальні твори галицьких будителів, не відрізняється від мови Шевченка. Рухома частка «ся» й діалектизми не можуть уважатися принциповою відмінністю.
І тут виринає проблема російської мови, якою писав і Шевченко, і Куліш, яку маємо трактувати як український спадок. І так воно і є, але не тому, що творці української мови і нації писали також російською, були білінгвами, а тому, що сама російська літературна мова виникла на підставі українського варіанту церковнослов’янської. Галицькі священники у ХІХ ст. також писали цією мовою, бо була вона мовою освіти. Русофільство галичан було вкорінене саме у цьому факті. Григорій Сковорода також писав українським варіантом церковнослов’янської, яку згодом назвали слобожанським варіантом літературної російської мови. Одначе чому в такому разі цісар Фердинанд І підписав патент 1848 року про звільнення українців-галичан від панщини так, наче був він не австрійським монархом, а царем російським? А підписав він цей патент зовсім не літературною російською мовою і не слобожанським варіантом літературної російської, а українським варіантом церковнослов’янської.
І теорія про великоросійську, малоросійську і російську літератури ‒ теж наслідок факту українського варіанту церковнослов’янської, що і став російською літературною мовою або ж великоросійською. Росіяни пропонували братам-малоросіянам користуватися великоросійською на тій підставі, що малоросіяни були її співтворцями. Шевченко і Куліш на відміну від Миколи Гоголя відкинули таку можливість й вирішили розвивати українську мову, мову модерної української нації на підставі народної мови, мови простолюду, що її називали малоросійською, згодом українською. Мова і тільки мова у ХІХ столітті свідчила про самобутність українців. Дуже гостро цей процес усвідомлював Пантелеймон Куліш, коли порадив Шевченкові спалити російські повісті. Шевченко й сам розумів, що, пишучи поему «Слепая», сповідається кацапам черствим кацапським словом ‒ поворот до українського варіанту церковнослов’янської був уже неможливим.
У Галичині процес формування української літературної мови розвивався паралельно з процесами на Наддніпрянщині, на Правобережжі й Лівобережжі, що зливалися у цілість під егідою Росії. Маркіянові Шашкевичу шлях вказали Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко і граматика Павловського, Шевченка він знав лише із альманаху «Ластівка». Однак це не означає, наче Шевченків «Кобзар» не відіграв колосальну роль вже у 1860-х роках, коли галичани-семінаристи визнали себе українцями й почали видавати свої перші часописи «Вечерниці» і «Мета», спираючись на петербурзьку «Основу». Шевченків «Кобзар» залишатиметься книжкою номер один для кожного українського інтелігента доти, доки поряд із ним не опиниться в руках цього інтелігента історія України Михайла Грушевського.
На закінчення рецензії – кілька слів про саме видання, яке є ошатним, із чудовою кольоровою вклейкою з малярськими творами Шевченка і цікавими фото. Однак видавництво мусить звернути увагу на коректуру, що нині все ж є справою видавництва, а не справою автора, як це було у ХІХ столітті. Коректорських огріхів багато. Неприпустимо, коли Йоахим Лелевель перетворюється на Левелеля і то тричі на одній сторінці, а Платон Лукашевич ‒ на Лукашенка. Платон, звичайно, був кріпосником і не розумів, хто такий Шевченко, але все ж не доріс до рівня білоруського диктатора.
Заздрю читачам, які зануряться у чарівний світ Шевченкової біографії, де зможуть прочитати й біографію власну, теж чарівну. Усі ми вийшли з «Кобзаря» і є його персонажами. Змінюються обставини, проте ми все ті ж.
22.11.2020
