Інтерв’юер: Валерія Козак
Дата інтерв’ю: 5 липня 2018 року
Народився в 1948 році. А від якого часу я мав би себе пам’ятати, то хіба психологи можуть про те знати,— чи з чотирьох років, чи з п’яти років те, що я чи пам’ятаю, чи взагалі можу пам’ятати. Що яскраве… Різні такі оказії переповідатиму. Ще маю згадати, що Мама залишила щоденник про те, як їй поводилося в пологовому будинку. Переказувати Мамин щоденник не буду — тільки ось те, що, як виявляється, треба було давати, як тепер кажуть, хабарі — теж усім. Тобто в той час, у 1948му році, теж треба було класти в кишеню і лікарям, і головному лікарю — то вважалося нормальним. А грошей було мало — ціле дитинство, я пам’ятаю, грошей не вистачало, хоча Батько працював старшим викладачем, а Мама учителькою. В листах бачу, як про те йшлося — „вважай не видавай гроші“, „гроші треба зберегти“, „там треба буде комусь заплатити“, „там треба буде шось купити“. І ще пам’ятаю таку бідосю, що все мені говорили: ми бідні, ми бідні, ми бідні… Я це пам’ятаю. Ну, не були такі бідні, щоби аж голодні, але меблі — старі столи, ліжка залізні стояли, гостей встидалися запросити, бо так ось, не на такому рівні, на якому б мала жити інтелігенція.
Чітко пам’ятаю, що було мало машин — я виходив додолу на площу Івана Франка, чекав, поки з’явиться якийсь післявоєнний автомобіль, вантажівка, і мені було дуже цікаво, як вона їхала. Треба було почекати хвилини три-чотири, часом п’ять хвилин, поки з’явиться якась вантажівка — то могли бути навіть оті американські машини, вантажівки, якісь такі джипи їздили теж американські, що з війни залишилися, бо Америка допомагала Совєтам. Пам’ятаю військові Willisи на чотирьох осіб, радянський аналог ГАЗ-67 — Dodge WC-51 з поздовжніми лавками в короткому кузові, військові карети швидкої помочі Dodge WC-54 і, очевидно, вантажівки Studebaker. Я є чоловік, який бачив живого студебекера! Пригадуєте шкільний віц про зґвалтовану дівчину, якій відмовили в судовому провадженні на тій підставі, що ґвалтівник, ветеран-большевик, „самого Ленина видывал“?! Бляшаним іграшковим „Доджем“ я бавився посеред кущистих сосонок у Брюховичах, коли хворів коклюшем. Його кохаю досі. До речі, сосонки кущиками росли й на Кайзервальді, але віднайти нині ті місця не сила. З американської допомоги Совєтам мені осталась бляшана пушка від консерви M-5 на 11½ унції „Han and eggs with potatoes“ із попередження на покришці „Mosquito bites cause malaria“. Нині я в ній тримаю довгі цвяхи.
В дошкільному віці з батьком ми частенько виправлялися на Кайзервальд, де часом зустрічали професора Гайдучка. А бувало, що всідали до 5го тролейбуса і їхали до кінця вулицею Стрийською, щоби перейтися ліском чи полем. Там я не раз бачив, як випробовується танк в їзді через штучно викопаний рів.
* * *
Сприйняття оточення залежить від того, в якій родині ми народилися. Я народився в такій родині, що з самого малечку знав і завжди пам’ятав, що народився під окупацією, і то гнітило. Значить, вдома одна мова, одна ідеологія, в школі теж українська мова — до речі, непогано викладали українську мову вчителі у старших класах, вчитель української мови мав право наполягати на чистоті української мови, на літературній українській мові, і слово „русизм“ я запам’ятав собі не від тепер, із якихось часів уже Незалежної України, а саме зі шкільних часів. То не було пов’язане з якоюсь політикою, а просто мова є мова, і українська мова повинна була бути українською мовою, і в школі наполягали на цьому і переслідували — скажімо, підкреслювали червоним якісь там помилки, русизми і так далі (ниньки радять казати „росіянізми“, але найкраще „мацкалізми“). Російська мова — то був інший предмет. А, до речі, я пам’ятаю, що проблеми були в мене з російською мовою — я ніяк не міг її навчитися, наголоси розставляти, вимовляти правильно: наприклад, мене прозивали „тру́си“, бо я замість „трусы́“ говорив „тру́сы“… ще там щось таке. Важко було, бо то окупація: я вже казав, що вдома одна мова, а на вулиці, в крамниці (яку тоді називали, що то, мовляв, „магазин“) — то вже там я мусів переходити на московську мову. І дуже чітко пам’ятаю, як важко було вдома подумки — вже був трошки старший, не чотири роки, а десь там п’ятий клас якийсь — складати речення російською мовою, і поки я йшов до магазину, я їх повторював для того, щоби в магазині міг ото сказати. Тому що треба було сказати по-їхньому: чомусь „на вулиці“, як то кажуть, загальноприйнятою мовою була російська, до магазину приходив — продавець чи продавчиня тільки по‑російськи; крім як от на ринку (як бабуся говорила: на базарі́) панувала українська мова. Відразу про базар — хочу сказати, що харчувалися тими продуктами, які купувалися на базарі; там не було, скажімо, стільки всякої різноманітної зелені, як тепер, тих екзотичних якихось продуктів. Петрушка, морква, селера — що пам’ятаю — капуста, шпі́нак (шпінат тепер говорять), зелена салата, та й, фактично, все. Єдине, що таких помідорів, яких я їв у дитинстві, я вже тепер ніколи не зустрічав. Це були помідори червоні, вони пахли по-королівськи, різким, приємним помідоровим запахом, і вони не мали всередині ніяких там коренців, знаєте, тих білих, — нема таких, ніде не купите, все, кінець. Запах той мене переслідує.
То, бачите, я кажу, залежно в якій сім’ї народився, бо міг народитися в сім’ї людей, які, наприклад, не вважали себе під окупацією, або в сім’ї якихось заїжджих — заїжджих було, звичайно, дуже багато. Всі, хто був на кращих посадах,— всі вони заїжджі. Те, що їхні дружини до театру ходили в трофейних нічних сорочках, про тоте всі ниньки пишуть, але я про це довідався вдома, в дуже юному віці, — так сміялися з тих заїжджих москалів.
* * *
Пам’ятаю одну річ — модно було малювати свастики, свастики так і називалися, що вони свастики. Дослівно, вийдеш на вулицю, перейдеш її — в мене на вулиці десь на мурі, десь далі, ще далі були намальовані чорною фарбою оті свастики. Я то пам’ятаю, оті свастики. Щось їх тяжко було витирати, ніхто за тим не ганявся і не витирав. І я не пам’ятаю, щоби воно викликало якесь особливе збудження в суспільстві, якийсь особливий резонанс. Про то так говорили: от намалювали дітлахи, і є воно. Причому пам’ятаю, що малювали са́ме свастики, дуже любили малювати свастики — може тому, що було багато фільмів про війну, ми їх називали „кіндрушка про войнушку“. Й ігри були теж такі, про війну дуже любили грати; ще бавилися у „козаков-розбойніков“, а ще такі ігри були: малювали дівчата „класики“ на хіднику, на асфальті і стрибали там на одній нозі, на скакалках дуже любили стрибати — я сьогодні не бачу, щоб хтось там так сильно бавився в ті класики, а то була просто пошесть, і стрибали на скакалках, і так далі.
В отих кінострічках моїми героями завжди були Німці. Можливо, тому, що вони протистояли Совєтам, можливо, тому, що я в Німцях бачив західну цивілізацію. Також і з тієї (правда, підсвідомої) причини, що Совєти зверталися до мене з екрану ворожою мовою. Слово „русифікація“ було чи не щоденною лайкою в моїй сім’ї.
Коли сьогодні я намагаюся збагнути приховані потяги дитячої симпатії до Німців, зненацька відкриваю смішну причину… краватку(!). Совєтські постановники „кіндрушка про войнушку“ допустилися помилки, коли уявили собі, що „гімнастьорка“ совєтского воїна викличе у львівського дитинчати більше естетичного захоплення, аніж вишукана чорна маринарка ґестапівця з краваткою під ковніром білосніжної сорочки. Ще й прикрашена свастикою. Хоча насправді ґестапо ходило в зеленому. Але ми цього не знали. В європейця знак сварґи завжди викликатиме сильніше почуття споріднення, аніж ідіотична большевицько-американська п’ятикутна зірка. Трудно.
Хоча і в родині, і серед ближчого оточення Німці ніяк не сприймалися за друзів, оця нацистська романтика закоренилася в наших підлітків. В мене є знимка, на якій троє нас, однокласників 9го року навчання, під час відпочинку в шкільному туристичному таборі виструнчилися рядочком наголяса в самих шортах (бо тепло) з німецькими шоломами на голові (і де ми їх узяли?), з довгими тичками, які мали служити списами ранньоісторичних германських воїнів, скинувши правиці в римському привіті. Не в козацькому поклоні і не з мечем Святослава в руках. І не в залізі Осьмомисла… Дивна річ — пропаґанда.
Пам’ятаю, що тихо було, не чутно вуличного галасу, гуркоту самоходів, пам’ятаю, як пошепки лагідно світило сонце. Одного разу Тато дав мені п’ять „рублей“, це було до хрущовської грошової реформи, — мені тяжко сказати (собі хай хтось полічить), скільки то було тих п’ять рублєй. Бо Тато отримував сто сорок, мені дав п’ять — за чотири я купив собі квиток до кінотеатру, а на решту купив морозиво. Дуже перескочивши вперед хочу сказати, що (хоча то вже не дитинство — повернуся до дитинства пізніше) кава з лікером в 70х роках, ні, навіть в пізні 70ті роки, — то було 70 копійок (правда, треба було їх мати, тих 70 копійок), але то була кава з лікером тут на Саксаганського в „Нектарі“.
З трамвайним транспортом завжди були проблеми — в очах стоять картини висячих „сосисок“ із переїжджих на дверях, які від того не зачинялися. Підлітки їздили на задніх буферах вагонів. Та це не в кожну годину. По вагоні ходив кондуктор і смикав за шнурок, протягнений під стелею вздовж вагону. Дзвеніло, і це був сигнал рушати. Число 10 їздило вулицею Франка догори так повільно, що переїжджі могли спокійно входити і виходити „на ходу“. Обіцяю голосувати за того міського голову, який відновить рейки трамваїв число 10 і 12 на Високий замок і пустить тими рейками вагони. Пізніше з’явились тролейбуси. Переповнень у тролейбусах не пам’ятаю.
Звертаючись до дитинства, пригадую такий кумедний і водночас тривожний випадок у часі, коли повсюдно чомусь стояли черги: одного разу Батько став у якусь чергу і тримав мене за руку, а я маленький — дійсно, якихось років п’ять,— я маленький щось було роззлостився, що така черга довга, відкрив рот і так, значить, на весь рот: „понаїжджали тут всякі Москалі, поставали в черзі, і ми через них мусимо стояти і чекати“. То я вдома потім за те трохи дістав — ну, не фізично, але так, прочухана дістав за те. Принагідно скажу, що наша сім’я не сиділа на валізках, не чекала кожної ночі, що їх вивезуть кудись, такого не було, але постійно повторювалося, що людей вивозять, приїжджає воронок. Одного разу, вже трошки в старшому віці, якийсь такий воронок бачив, правда, не знаю, кого і куди віз вночі, а вдень їхав собі — така арештантська машина, вона була вся непрозора, вона там була просто глуха машина. Звичайно, що їздять ці воронки, приїжджають вночі і забирають людей — це я чітко пам’ятаю, ніколи того не бачив, але я чітко пам’ятаю, що знав про таке, що таке було.
* * *
Щоби то ще можна було розповісти… Продукти, що я пригадую, продукти були якісні, але їх було дуже мало — маю на увазі у магазинах, скажімо, такі сосиски тоненькі, то вони були з м’яса і вони були підвуджені, і, пам’ятаю, коли ті сосиски купили (ну, бачте, могли купити сосиски — хоч бідували, але сосиски купити могли), то їх вішали в коморі чи у лазничці, з якої рідко користали, і вони такими гірляндами могли тиждень там висіти — і нічого їм не було, вони робилися тільки смачніші від того. Але Мама нарікала на таку річ — каже, що нема в магазині, скажімо, доброї полядвиці, доброї ковбаси. Каже, за Польщі я могла піти собі в магазині купити в будь-який день у будь-яку пору дня, коли не мала досить грошей, хоч два плястерки шинки, два плястерки доброї ковбаси. А тут приходиш, а його нема. Значить так: дрогобицька ковбаса — треба або десь шукати, або чекати, коли її завезуть; московська — то десь із продуктової бази крали і перепродували. Рідко в магазині можна було на філе натрапити, філе — то називалася полядвиця така… полядвиця є полядвиця, так. То був великий раритет. Пам’ятаю, колись я повернувся (вже старший був, повернувся з виправи в гори), і Мама зранку мене приємно здивувала, постаралася, купила мені то філе — ну, шинку таку. От оселедці продавалися в бочках, і то були добрі оселедці, і тільки в бочках, жодних там банках — в дерев’яних бочках продавалися оселедці.
* * *
Ще додам одну річ, то стосується радянського періоду, але вже так шкільного, може, вже старші класи — значить відчувався оцей прес, тиск. Про національний не говорю, національний тиск,— я вже сказав, що відчувалася окупація і так далі. В школі одна ідеологія, вдома інша ідеологія. Але мені пощастило, що в нашому класі, за винятком одної чи двох дівчат, які були східнячками (ну, друга то потім прийшла, вже в одинадцятий, а то одна була східнячка), ми всі були антисовєтчики, абсолютно. Мій клас був антирадянським і націоналістичним. Пам’ятаю, як я з двома товаришами „скинулися“ по 1 карбованцю на започаткування фонду визволення України. Пізніше я їм повіддавав їхні карбованці, бо не зналисьмо, що з тим робити… Ти себе міг почувати повністю як вдома серед своїх: всі, чи то був син робітника, чи то він жив в пивниці (бо в пивниці ще тоді жили люди, помешкання були в сутеринах), чи то був син інтелігента, чи син продавця, чи син кравця, чи син лікаря, чи син священника,— кажу ще раз, ми всі абсолютно були однієї ідеології й однаково налаштовані проти Совєтів і проти тої пропаганди. І вчителі відгукувалися (чи відзивалися) про нас так, що от тут такі паростки ростуть антирадянські. Чомусь поміж нами школа мала репутацію „бандерівської“ — не знаю, властиво, чому, але ми були з того думні.
Ну, тяжко було з нами. А як була вихователька (тобто керівник класу, чи класний керівник, чи класна керівничка), вона мусила проводити всякі там заняття — раз на тиждень виховну годину, якусь там політінформацію, щось такого,— ну то вона прекрасно розуміла, що її просто слухають і звичайно ніхто серйозно не бере до голови того, що вона говорить, а вона виконувала свою роботу, та й усе.
Коли одного разу я розповів Батькові, як учили в школі, що в майбутньому людство розмовлятиме однією мовою, Тато мене висміяли, зауваживши, що таке може стверджувати хіба що повний ідіот. Я змінив свою думку. Так, подібні речі запам’ятовуються…
Так-от, я відхилився трошки про ситуацію і вертаюся до того тиску. Значить, на юнацтво був, крім, покидаємо там, національного тиску, загальний тиск на суспільство, на юнаків, на молодь — усе було заборонене. Значить так, вузькі штани, мода змінюється, хто хоче показати, що він модний, значить він вдягає вузькі штани — за те сварили-переслідували. Широкі штани, такими дзвонами-кльош — за те сварили-переслідували. Довге волосся, як потім у бітлів, — сварили-переслідували, налисо підстригся (пішла серед молоді така мода, скажімо, дуже коротке волосся) — теж переслідували. І я з того горя навіть написав був такого вірша, якого пізніше Мама спалила, аби хто не прочитав та й не доніс, основний мотив був такий — „хто відповість за моє покривджене дитинство?“ От чітко дуже пам’ятаю, я там написав на одну сторінку, перерахував ці всі свої недолі — хоч я не був батяром фривольним, ну але то на всіх тиснуло. Все було настільки регламентовано, що кажу ж, воно дуже тиснуло, просто я згадую, наскільки воно тиснуло, що я аж мусив сісти і викласти той свій протест на папері. Причому, повторюю: про політику я б на папері не писав, боявся б, а про те, що мені забороняють ходити в таких штанах, як я хочу, і носити таку зачіску, яку я хочу (а то вже підлітки, підлітки завжди хочуть трошки чимсь показати себе) — так. То був тиск, тиск аж такий, що я мусив це написати — пам’ятаю, що я його написав. Напевно я багато чого міг би, може, згадати, а може, і не міг би згадати – багато які питання зараз я не зачепив, але трудно.
(далі буде)
(збережено правопис автора)
zbruc.eu
Прокоментуєте?
