Славне 75-ліття нині – у непроминальної постаті нашої культури Любові Василівни Голоти – а хто в це повірить, хто повірить, що майже півстоліття промайнуло від виходу її першої збірки «Народжена в степах» (1976)? А вона таки стала подією у поколінні сімдесятників, і з неї й нині боляче й просвітлено озиваються вірші, що прикрасять будь-яку поважну антологію поезії.
Такі:
Я жінка. Я травина. Я роса.
Я без кохання – мов калина на морозі.
Як чорний шовк, м’яка моя коса,
Як дикий мед, горенять мої сльози.
Або ж такі:
А полудень стривожиться й скона,
І сутінком сливовий сад стриножить,
І прийде вечір – схожий на коня,
Що п’є і п’є. Й напитися не може…
Або ще:
У доріг захрипли голоси –
Ми давно вже з ними не співали.
Голоси в нас тихої води,
А пісні з любові і печалі.
Уже перша, цілком оригінальна збірка утвердила поетесу серед талановитого грона (а поряд – Наталка Білоцерківець, і Дмитро Кремінь, і Анатолій Кичинський, і Софія Майданська, і Володимир Затуливітер…), про неї (як слушно зауважував Михайло Слабошпицький) писали й тепло відгукувались і Павло Загребельний, і Дмитро Павличко, й Іван Драч, і Григір Тютюнник, і Віталій Дончик та В’ячеслав Брюховецький, і ще, і ще… Зрештою, чи міг обійти увагою її творчість кожен справжній шанувальник поезії – світ українського сходу, просторінь степу, глибочінь традиції, космос дитинства, ліричне і епічне, інтимне і громадянське – у цих поезіях вражають органічністю («о ні, лукавити природа не навчилась…»), а тому викликають довіру й захоплення.
Звичайно, понад півстолітня поезія Любові Голоти розкриває перед уважним читачем нові й нові обрії. І в цій психобіографії можна мандрувати від унікального циклу «Молочними очима», де чи то силою емоційного вчування на тонкій матерії спогаду, чи то в екстатичному єднанні з природою оприявлюються різні виміри уявного і трансцендентного: «поволі почуваю відчувати, // як віддаляюся від дому і від саду, // не рухаючись з місця – мов лечу у сні. // Зірки так глибоко заходять мені в вічі, // що я скидаю тіло на траву // й навшпиньках віддаляюся від нього». // …Легенько батько торсає за плечі: // – Вставай! У тебе народився брат! – // Мовчу. Він дивиться на мене, і жаліє, // і гладить по щоці – рука його здригнулась, // як від струму: // – Д у ш а т в о я, д и т и н о, в ж е д о р о с л а…». Така органічна містичність – і від залишків у поетичному фольклорного світовідчуття, і від степової епічності, і від пісенності краєвиду, коли мимоволі виспівується таке творче кредо:
Між днем і вечором є ледь вловима мить:
В пригаслім сонці битий шлях куриться,
Там жінка йде із відрами вповні,
Літає птиця…
Живу я словом, що болить мені,
Шукаю серця – серцем прихилиться.
Бо десь є жінка – з відрами вповні,
Й над нею – птиця.
І прийде день далекий – по мені…
Ви не журіться – долі уклоніться:
Там жде вас жінка – з відрами вповні.
І в небі – птиця.
У цьому ліричному краєвиді крізь прозір вечірній, у прозір образів сходяться минуле з майбутнім, поцейбічне з потойбічним, є тут і громадянська етика, і вистраждана естетика рідного, яке, либонь, довіку пронесе авторка у своїх розмаїтих іпостасях служіння громаді – і коли боролась для випуску у світ знакових видань української літератури у видавництвах «Молодь» і «Радянський письменник», у видавничому центрі «Просвіта» і поза ними, і на чолі культурологічного журналу «П’ята пора», і під час численних громадських і культурних заходів Народного Руху України та Товариства «Просвіта», і на хвилях Українського радіо, і в Національній спілці письменників України, і в Комітеті Національної премії України імені Тараса Шевченка, і нарешті – майже 30 літ на чолі редакції унікального тижневика «Слово Просвіти»… Про цю розмаїту діяльність, як і про майстерну публіцистику (і про її збірку інтерв’ю зі знаковими постатями нашої культури, «Сотворіння» у 2005-му, і про «Життя і чин Анатолія Погрібного»…), про талановиту прозу (за роман «Епізодична пам’ять» її вшановано Шевченківською премією за 2008 рік) Любові Голоти напевне писали багато і напишуть іще, а тут продовжу розмову про її поезію…
У довірливих розмовах з Любов’ю Василівною (від часів рубрики «Молода країна» з дебютами вже нині відомих юних авторів у «Слові Просвіти» мріялось – які дивовижні спогади могли б вийти з-під її пера, і таки дещо оприлюднюється!) не раз і не двічі вчувався жаль за тим, що журналістська і громадська робота відбирала дуже багато сил від творчості, однак хіба могло бути інакше, коли письменниця обрала щоденний чин для української культури у тяжкі часи на зламі епох? Не могла, оскільки цей чин – той стрижень, на якому тримається її творчість, органіка її творчості, де слово в суголоссі з помислом і дією. Але надзвичайна вимогливість до свого слова не допустила шквалів публіцистичності у поезію, а в низці гострих соціальних творів зафіксувала біль «опроміненої часом». У поемі «Провінціалка» різкість оптики наведено домежно: вгадуються в ній антигерої нашої літератури, названі й герої, але з іронією, з нотками сарказму розгортається полотнище літературного процесу здебільшого не за високими зразками.
Душа наїлася та й бреше, –
гуляй, душа, без кунтуша!
І в о с ь м и н о г и й вируша
й на перехрестях словом креше –
гуляй і пий, бреши, душа!
[…]
Їх «тьмы и тьмы» іде із пітьми,
не сотворивши ні чорта.
Яка майстерна компіляція –
мастаковиті віражі!
Так хто ж ми – етнос чи вже нація?
Рідня по слову чи чужі?
Лежить – запльована, залузана, –
кого вона чекає з н а с,
та, справжня муза, неомузена?!
О прекрасний час!
Неповторний час!
У цій поемі, де князівство трав – поряд із бубабістами, табірний вагон Стуса і винозорий Гончар, Чорновіл і Тичина, Вічний Жид і Байда – страшний сміх за втраченим часом, коли химерні метаморфози штучного, часто інспіровані зовнішніми впливами – затьмарили есенційне і витворювали зразки вторинно-постколоніальної псевдокультури. А все ж таки катастрофізм довкілля – не знищує внутрішні сутнісні сили ліричної героїні, для якої вистраждані орієнтири – непорушні. Як і в поетичній творчості її високоталановитого чоловіка і соратника Павла Мовчана – здатність до перевтілення, відновлення в рідному космосі – повертає до нових перетворень. І в інтимній ліриці Любові Василівни – таке відновлення стає животворним для природи і людини:
…Відсвітила нам ніч,
мов засіяла яру пшеницю,
Наче квітку до квітки,
хилила чолом до чола…
І здавалося нам:
кожна птиця зронила по зірці.
І побачили ми – кожну зірку прошила стріла.
(«…Як відсяяла ніч і розгасла у небі зірниця…»)
І якщо тут екстатично-любовне переходить на вищі рівні шляхом висвітлювання, уподібнення до зоряної субстанції (а з давніх-давен відомо про преображення як піднесення у світлі), то в інших творах – тілесне розмивається у водній субстанції («вічність в крові, коли мить у ній ясно заб’ється…»), перепливає в уявне й співоче («Лине мелодія, тешеться лодія…» насупроти «Перехвилю крізь літа – // Чи то жінка, чи то мрія, // Чи то пісня золота»), вертається до стихії вітрової («Серпень нам дзвонить в давні розтріскані дзвони…»; «Живе, крилате серце твоє – птах!»), підноситься до небесного порогу («і падала в Бога на білім високім порозі // двоглава істота, що Богом не прощена й досі…»): такі розмаїті, не метафоричні, а радше – міфопоетичні перевтілення утривалюють минущість матеріального й відносять у сфери поширення божественного, космізуючи довкілля.
Але вглибання в силу першостихій неуникненно заглиблює поетку і в драматизм історичної пам’яті, до невмирущої сили Роду і Народу («мертвих нема серед нас, // всі тут живі, // всі тут – безсмертні!») з тривожною проспекцією в майбутнє – як у фіналі поеми «Час і пора» – з бабиною колядкою «з-під мертвих зір удосвіта»: «Розвився світ, як маків цвіт, // як Божа роса… А війна прийде – цвіт той обіб’є, роса опаде…». І це знову справджується – в наш переступний час. Безсмертя Роду – у спадкоємності Слова («Слово нам голова!»), крізь яке відлунюють і Ігорів похід із шаманом-Бояном, і козак Мамай, і батько Кобзар, і Мати Сира Земля, і Мати-Пшениця, і Мати-Вода, і Мати з немовлям під серцем, і найстарша сестра Пам’ять, і мила сестриця Пісня, і діди й баби – Сонце і Місяць, Зорі і Небо… Поема «Час і пора» –славень сутнісним силам світотворення, які крізь слово поетичне єднають часи і простори у все-присутності енергетичного імпульсу. І тому, крізь гекатомби офір – утверджується віра в сходження нового циклу українського Сонця:
Закопаний шлях тривимірний час поснує:
Все, що мертве – безвічне. Але – чи в покої спочило?!
Останній із роду уперто з колиски встає
І котить на обрій вкраїнське схололе світило.
І в пору повномасштабного вторгнення, коли змучена душа Любові Голоти озвалася до невинно убієнних у Бучі та Запоріжжі, до загиблої посестри Іриною Фаріон, явивши напевне найтрагічніші добірки на півстолітньому поетичному шляху, хочеться у фіналі цього слова нагадати їй і нам, що її внутрішній стрижень – непохитний, бо – живий у живому Слові, яке шукає і знаходить в нашому трагічному світі – неодмінні орієнтири! Многая і благая літа, наша прекрасна Любове Василівно! Сил і добра Вам на всіх шляхах, діліться ними ще довго – з багатьма-багатьма…
А я таки – жива,
і все така ж – Голота:
це герб мій і тавро,
і грає яра кров.
Розчахнута душа
як Золоті Ворота,
а все-таки шука
небесний свій покров.
Дмитро ЧИСТЯК
Київ, грудень 2024 р.
Прокоментуєте?
