Сергій Борщевський: «Перекладач не повинен перекладати того автора, який йому не близький»

0
722

Сергій Борщевський – поет, дипломат та один із кращих перекладачів і знавців іспаномовної літератури в Україні. Він є також експертом Центру дослідження Росії. В 2012 році став кавалером «Ордена Травня» Аргентинської Республіки за численні переклади аргентинських авторів на українську мову, серед яких твори Хорхе Луїса Борхеса, Хуліо Кортасара, Ернесто Сабато, Леопольдо Лугонеса…

В книзі Хорхе Луїса Борхеса «Сім вечорів», яку я читала у вашому перекладі на українську, автор розповідає про свою любов до книжок і називає себе гедоністичним читачем, якому важливо від книг отримувати не лише інформацію, але й емоції. Пане Сергію, чи вважаєте ви себе таким же читачем-гедоністом? Яку роль відіграють книги у вашому житті?

Надзвичайно важливу. Я буквально недавно відклав поближче книжку, про яку залюбки розповім. Перші дев’ятнадцять років я жив у комунальній квартирі на Бесарабці. З цієї квартири зрештою вийшли чотири письменники. По сусідству зі мною жила вчителька математики Надія Григорівна Іванченко. І до неї з таборів, це вже 1950-і роки, повернулася її сестра, письменниця, перекладачка Ганна Григорівна Касьяненко. Мені тоді було приблизно десять років. У моїй книгозбірні досі зберігається ця книга оповідань Джека Лондона «Діти морозу» в її перекладі. Книжка унікальна тим, що там є прізвище редактора, але немає прізвища перекладача. Тобто людина повернулася, але ще не було дозволу на її ім’я. Хочу передати цю книгу Музею літератури і написати чия вона, бо інакше ім’я перекладачки загубиться. А вона ж була моєю сусідкою.

До книжок я ставлюся так само, як і Борхес. І до мов також. Я навчався у фізико-математичній школі, де вчив німецьку. Але мене зі школи дуже цікавили мови. Тому німецька була першою, іспанська – другою.

Ви, власне, перейшли до мого наступного питання – як з’явилася іспанська мова у вашому житті?

Мені пощастило. В тому сенсі, що на початку 1960-х років на курсах іноземних мов у Києві викладали носії цих мов, тобто люди, для яких ці мови були рідними. Багато з них були емігрантами і не перебували в лавах компартії, а отже не могли викладати в університеті. Німецьку мову у мене викладав Йона Грубер, який народився неподалік Чернівців, коли місто входило ще до складу Австро-Угорщини. Він був фактично біженцем, бо до України потрапив уже після аншлюсу Австрії. Був німецькомовним поетом, членом нашої Спілки письменників, і перекладав на німецьку твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського. Знов-таки, у своїй книгозбірні маю книжку його поезій «Розплющеними очима» українською – переклади до неї хто з підрядників, хто з оригіналу робили Андрій Малишко, Дмитро Павличко, Феофан Скляр, Леонід Череватенко, Іван Драч та інші. Я свої перші поетичні переклади з німецької робив десь у восьмому чи дев’ятому класі. З того, що було мені доступно – Гете, Гайне. Приміром, «Нічну пісню мандрівця» Гете, яку свого часу переінакшив Лермонтов, написавши «Горные вершины». Цей вірш я досі пам’ятаю німецькою і пам’ятаю свій переклад.

А далі… іспанська. Моя мама по роботі була знайома з батьком Лева Борисовича Олевського, мого першого вчителя іспанської мови. Неймовірна, хоча й типова для радянських часів історія цієї родини, яку я знаю від мого вчителя.

Коли вибухнула Перша світова, батьки Олевського сіли на пароплав, що мав вирушити до США. Пасажирів того пароплава надурили – чи то власник, чи то капітан. Одне слово, висадили їх у Мексиці. Тобто в Києві іспанська мова з Мексики, щоб ви знали. Треба було якось жити, і батько, фінансист за освітою, працював вантажником. Вони бідували. А в Мексиці у ті часи працювала якась російська геологічна експедиція. Їм потрібен був фахівець, який вів би фінансові справи. Потім там з’явилося перше радянське посольство, яке очолювала Олександра Коллонтай. І там теж потрібен був хтось, хто вмів рахувати. Згодом Коллонтай умовила батька Лева Олевського повернутися вже не до Росії, а до Радянського Союзу. І вони повернулися у не найкращі часи – в середині 1930-х.

Лева Олевського, мого майбутнього вчителя, можна побачити в деяких старих фільмах. Завжди грав якогось іспанця, латиноамериканця або італійця. Він був дуже елегантний, з вусиками. Про нього тепло згадувала в своїх спогадах Людмила Гурченко, з якою він знімався у фільмі «Роман і Франческа». Вдома у нього висіли абсолютно всі гітари – і та, що на три струни, і та, що на чотири. Перед війною його знав увесь Київ, місто ж було тоді не таким великим, тому що Олевський бив чечітку, грав на гітарі. А це ж, не забуваймо, 1930-і. І от одного суботнього вечора стукіт у двері. А квартира комунальна, у середмісті, на вулиці Пушкінській. Чекісти: «Гдє тут Алєвский?» Виходить батько. А вони: «Нєт. Нам нужєн молодой». Забирають його. Що мають думати батьки? Сина забрали. А тепер, власне, історія. Вони повезли його до свого клубу. І він грав і танцював для них цілу ніч. Його там погодували, напоїли, а зранку привезли додому. А що вже передумали за ту ніч батьки, неважко здогадатися. І отак його почали забирати ледь не кожної суботи. Бо хтось із чекістського керівництва полюбляв такі розваги.

А потім, уже під час громадянської війни в Іспанії, відкрився інтернат для іспанських дітей, де Олевський почав працювати. І от якогось понеділка на роботу прийшов він один. Решту викладачів заарештували. Він розмірковував, чому ж його не забрали, і здогадався: адже він був їм потрібен для суботніх розваг. Отака історія мого першого вчителя іспанської, котрий, як і Йона Грубер, був перекладачем, членом Спілки письменників.

У 1964 році Київський університет вперше проводив олімпіаду з іноземних мов серед старшокласників. Я готувався до іспанської. Прийшло нас лише троє, отже – всі призери. Конкурс скасували. Довелося піти на німецьку, до якої я не готувався, відтак здобув лише шосте місце в Києві. У фіналі мені трапився білет з питанням про Фіделя Кастро, відповідь я чудово знав, але іспанською мовою. Тоді я ще не вмів переключатися з мови на мову. Сам собі подумки перекладав відповідь і дещо забарився.

А пішов усе-таки на іспанську, тому що вже тоді думав про літературу, про переклад. Розумів, що це цілий практично незнаний континент. З німецькою можливості не такі широкі: це фактично німецька література, австрійська, почасти швейцарська, хоча, звісно, всі вони надзвичайно багаті. Закінчив відділення перекладачів факультету романо-германської філології. З першого курсу двічі мало не виключили. Спершу за те, що на лекціях з історії КПРС відмовився конспектувати Хрущова. Леніна конспектував, причому читав дуже уважно, особливо (поза завданням) його листування, тому й зробився з першого курсу антикомуністом. А Хрущова відмовився. Але це було у вересні, а в жовтні його зняли, і мені дали спокій. Ба, навіть більше: викладачка, мабуть, вирішила, що я щось таке знав наперед, і відтоді автоматично ставила заліки. А вдруге, в січні 1965, за те, що готував вечір, присвячений Василю Симоненку. Але тоді мене відстояв наш декан Вадим Ілліч Пащенко.

А що нас готували як військових перекладачів, то мене фактично щороку забирали на збори, на два-три тижні, в командне училище, що біля метро Берестейська. Там була дуже сильна кафедра східних мов. Західні теж були. Ці заняття відбувалися ввечері в позаробочий час. Але якось зателефонував товариш, який мешкав у іншому районі, і каже: «забирають на півроку до Туркменістану, а потім переправлять на Кубу або в Африку». Власне, сьогодні Росія повторює ту давню радянську практику відвертої чи прихованої військової присутності в різних країнах світу. Тоді це була сфера ГРУ СССР. Я цілу ніч думав, як мені того позбутися. І придумав. Зараз уперше розповім. «С чєго начінаєтся Родіна?» Із заповнення анкети! Прийшов я до військкомату, пред’явив повістку і кажу капітану: «Дайте мені ще один або й два чистих аркуші». Анкета була ще та, з усіма радянськими «прєлєстями», скажімо так. «Чи були ваші родичі на окупованій території?», «Зв’язки з закордоном» тощо. От до цього пункту я зробив розлогий додаток, усіх згадав: від Володі Тейтельбойма, члена політбюро компартії Чилі, а водночас письменника, у якого я в його московській квартирі брав інтерв’ю для «Літературної України», та інших іспаномовних письменників, які приїздили до Києва, і до колумбійського студента Сільськогосподарської академії, який 1977 року позичив мені роман «Осінь патріарха», завдяки чому його переклад з’явився в Україні. Залишив я у військкоматі анкету і присягаюся – жодного разу мене вже туди ніхто не викликав. Згодом викликали, але не туди.

Розкажіть, будь ласка, коли ви відчули, що готові взятися за переклад авторів великих творів іспаномовної літератури?

Я завжди кажу, що не треба починати з великих творів. Якщо це поезія, то починати варто не з поем. У мене є декілька перекладених п’єс Кальдерона, Лопе де Веги, Хуани Інес де ла Крус. Це віршована драматургія 17 сторіччя. Але починав я з віршів… Так само з романами. Треба починати з оповідань. Я був фанатом Гарсії Маркеса. Я його тут, можна сказати, вводив в обіг: перекладав оповідання для «Літературної України», «Молоді України», «Молодої гвардії». І, звичайно, коли до рук потрапила «Осінь патріарха», я зрозумів, що її треба перекладати. Над перекладом ми працювали вдвох зі Світланою Жолоб, тоді вже редактором видавництва «Дніпро». Я, звісно, ніколи у видавництвах не працював. У мене ж була бурхлива юність. У «Всесвіті» я дебютував 1973 року, працюючи кочегаром на київському хлібозаводі №1. Оскільки роман друкувався у «Всесвіті», його редактором Дмитро Павличко визначив видатного перекладача поезії Михайла Москаленка, мого доброго товариша. Колись у «Літературній Україні» я згадував як Михайло врятував мене, коли до редакції прийшов донос. Як черговий редактор він той лист вилучив і просто передав мені. Якби це розкрилося, Михайло сам міг постраждати. Ні Світлани, ні Михайла, на жаль, уже немає.

Нещодавно, через 42 роки після журнальної публікації, я підготував до друку перше книжкове видання. Правки косметичні: в журнальному варіанті були деякі пропуски, дещо стало писатися інакше, в тому числі через зміни українського правопису. Були й моменти, які просто треба було змінити, бо ми на той час у радянському вакуумі якихось речей не могли знати.

Треба розуміти, що в романі «Осінь патріарха», скажімо, дуже багато південноамериканської рослинності. На той час я за кордоном, звісно, ніде не був. І взагалі не уявляв, що колись кудись зможу виїхати. Тож кілька разів їздив до ботанічного саду, консультувався з фахівцями. Інтернету ж не було, довідників жодних. Дещо міг підказати той же Олевський, він мав чимало енциклопедичних словників, до нього зверталися і Анатоль Перепадя, і Юрій Покальчук, і Віктор Шовкун.

А 1987 року я виграв парі в редакції «Молодої гвардії»: поїхав до Москви і таки зустрівся з Гарсією Маркесом, який був там як почесний гість кінофестивалю. На прес-конференції він тоді сказав дуже цікаву фразу: «Не уявляю, як я написав «Сто років самотності» без комп’ютера. Повторюю, то був 1987 рік, у Радянському Союзі ще клацали на машинках… Сьогодні я не уявляю як перекладати без комп’ютера.

Завжди цікаво, як перекладачу вдається відтворити віртуозні фрагменти так, щоб зберегти їхню автентичність. Якось я почула твердження про те, що перекладач – наче другий автор твору. Коли вам доводилося адаптувати тексти під українську мову, чи не виникали у вас подібні думки та відчуття, ніби ви надаєте книзі іншого звучання?

Я не прихильник цієї фрази про другого автора. Тому що я йду від автора, а не від чогось іншого. Що таке переклад? Це той самий твір, тільки іншою мовою. Я не можу покращувати автора, а маю дотримуватися його стилю, адже для чогось він це зробив саме так. До речі, кожен твір ставить перед перекладачем якісь задачі. І від того, як ти їх розв’яжеш, залежить якість перекладу. Скажімо, одне з оповідань Кортасара було побудовано на паліндромах. Тобто там є кілька паліндромів, один із персонажів говорить паліндромами і вони вписуються в сюжетну канву. Я ніколи не писав паліндромів. Мій покійний товариш Микола Мірошниченко був майстром паліндромів, а я не писав. Довелося навчитися. І притому, як я вже казав, паліндроми мали бути певного змісту. В одному замінив Каїна на Авеля, адже паліндроми читаються однаково зліва направо і навпаки, а слова, де було б звукосполучення нї, здається, і не існує.

До автора, до конкретного твору треба ставитися з великим пієтетом, адже ти чомусь його обрав. Перекладач не повинен перекладати того автора, який йому не близький. У книгарнях, на жаль, повно мотлоху. Але ж у кожній літературі існує певний канон – перелік імен і творів, без яких ми цю літературу не уявляємо. Оце і треба перекладати.

Пане Сергію, могли б ви розповісти про свій дипломатичний шлях, будь ласка? Адже ви працювали в доволі специфічних країнах…

Саме так.

Це Куба і Білорусь. Саме Куба вперше відкрила для вас Латинську Америку. Як ця країна зустріла і що ви запам’ятали про неї?

До проголошення Незалежності в МЗС України, тоді ще Української РСР, було трохи більше сорока дипломатичних співробітників. Україна була членом ООН та її відповідних установ, тож хтось повинен був забезпечувати цю участь. Початок 1990-х – це початок встановлення двосторонніх дипломатичних відносин. МЗС тоді містилося в невеличкій будівлі на Печерську. Мене там знали, іноді я читав там культурологічні лекції, там працювали люди, з якими я колись навчався в університеті. Влітку 1993-го мені запропонували роботу на Кубі. Посольство наше там функціонувало з вересня 1993-го, там працювала передова група. А я тим часом стажувався в МЗС, ходив на всі брифінги, адже згодом відповідав за три напрямки. На Кубу поїхав як секретар з питань культури, преси та інформації. Але ще під час стажування трапився один цікавий епізод. Анкети тодішнього МЗС були ще радянського зразка, з відповідними пунктами. Один з пунктів: «чи перебували на окупованій території?». Я й написав: «1946 (рік мого народження) – 1991-го». Кадрами відав ще заступник міністра радянського штибу, його аж вивертало від тієї моєї формули, але вдіяти він нічого не міг, бо першим мій обхідний листок підписав тодішній міністр Анатолій Зленко, який знав мене ще з університету. На Кубі багато що вдалося зробити. Скажімо, 1994 року я розшукав у їхній синематеці п’ять фільмів Олександра Довженка і провів фестиваль, присвячений його 100-річчю. Зрештою, 1996 року там заснували Асоціацію дипломатів – ADIP. За квотою країн Центральної Європи мене й обрали до складу правління, відповідальним з питань культури. А першою президенткою Асоціації була дипломатка з Південної Африки.

Розкажіть, будь ласка, про ваше дипломатичне відрядження до Білорусі. З якими викликами ви зіштовхнулися, працюючи в цій країні?

В Мінську я працював не в посольстві України, а за квотою України у виконавчому комітеті СНГ. Наприкінці 1999 року президенти відповідних країн ухвалили рішення про розподіл керівних посад у цій структурі серед представників цих країн. Україні серед інших дісталася посада заступника директора департаменту гуманітарного співробітництва та екологічної безпеки. А оскільки на той час я в МЗС України очолював відповідний відділ, то за пропозицією міністра Бориса Тарасюка мене й відрядив до Мінська тодішній уряд Віктора Ющенка. Невдовзі я розібрався, що СНД – це той обруч, яким Росія намагається втримати у своїй орбіті нові незалежні держави. А коли 2004 року Росія почала досить брутально проштовхувати ідею спільного гуманітарного простору (а це мало б робитися моїми руками), я написав рапорт міністрові, приїхав до Києва, зустрівся з Володимиром Огризком, тодішнім першим заступником міністра, і домігся свого відкликання. Погодьтеся, досить унікальний випадок, коли дипломат відмовляється від валютної зарплати за кордоном на користь гривневої на Батьківщині. Але порядність не вимірюється в грошовому еквіваленті.

У 2019 році ви були запрошені до Буенос-Айреса на міжнародний книжковий ярмарок. Коли вам пощастило потрапити в Аргентину, ви вже були відомим перекладачем, в якого за плечима багато перекладів видатних іспаномовних авторів. Як вас зустріла Аргентина? Що ви відчули на емоційному рівні, коли приїхали?

Буенос-Айрес – одне з небагатьох місць у світі, де я міг би жити. Я відчув, що це «моє» місто! І дуже вдячний нашому тодішньому послу в Аргентині Юрію Дюдіну, який ініціював цю поїздку, і Маргариті Аристовій, з якою колись разом працював в МЗС і яка мене опікала в Буенос-Айресі. Я багато займався аргентинською культурою на віддалі, і раптом потрапив у наче рідне середовище. Також, завдяки посольству, вдалося зустрітися з Марією Кодамою, вдовою Борхеса.

Це надзвичайно цікаво! Можете розповісти більш детально про цю зустріч?

Зустріч з Марією Кодамою у фундації Хорхе Луїса Борхеса почалася з того, що господиня попередила, що там не можна нічого фотографувати. А закінчилася тим, що фотографувати можна було геть усе. Дуже приємна була зустріч. Пані Кодама зрозуміла, що я, мабуть, непогано знаю біографію Борхеса, його твори. Я їй подарував три книги Борхеса, які в мене були на той час. В Аргентині встиг зробити все, що було заплановано за офіційною програмою. З неофіційної я просив наше посольство про дві речі – можливість відвідати фундацію Борхеса (тоді я ще не знав, що Марія Кодама особисто захоче зі мною зустрітися). А ще я дуже хотів побачитися з сином Енріке Мартінеса Кодо, аргентинського військового розвідника й автора численних – притому дуже прихильних – публікацій про Україну. Мій товариш по дипломатичній службі Олександр Ковтун, який свого часу працював у нашому посольстві в Буенос-Айресі і був знайомий з Енріке Мартінесом Кодо, дав мені координати дочки, яка, як я зрозумів, мешкає не в Буенос-Айресі, а тому дала контакти свого брата. У посольстві у нас була можливість поспілкуватися десь півтори-дві години, а враження від зустрічі таке, ніби ми були знайомі півжиття. Я би дуже хотів, щоб наші високопосадовці в своїй більшості так розуміли ситуацію в Україні, як її розуміє ця людина. Хоча за фахом він не письменник, не журналіст і не розвідник, а інженер.

Мені відомо, що ви зараз працюєте над перекладом книги Енріке Мартінеса Кодо «Партизанські загони за «залізною завісою» про діяльність УПА у воєнний та повоєнний час. Перші глави книги вже були цього року опубліковані в журналі «Універсум». Які ще проекти ви зараз готуєте?

На жаль, роботу над цим перекладом довелося перервати, оскільки книга побудована на документальному матеріалі й написана іноземцем, багато речей треба перевіряти в архівах та бібліотеках, а в умовах карантину це неможливо. Але є й інші проекти. Нещодавно у видавництві «Саміт-Книга» в моєму перекладі вийшла книга «Діти Вавилона», іспанця Альваро Вадільйо. Він інженер і вже багато років працює в гуманітарних місіях Дитячого фонду ООН у різних країнах. Зараз – у Маріуполі. Альваро не письменник, але він дуже спостережлива людина, і його книга про дітей в екстремальних умовах.

У книзі чотирнадцять документальних сюжетів про дітей в умовах або війни, або природних катаклізмів чи життєвих негараздів у різних країнах. Це, наприклад, хлопчик, на якого одягають пояс шахіда. А в сюжеті про Ліван йдеться про снайпера, який сидить у засідці й чатує на наступну жертву. П’ятнадцятий сюжет не ввійшов до виданої три роки тому в Іспанії книги Альваро, а в нашій він перший, про хлопчика з-під Маріуполя, який щодня перетинає лінію розмежування, бо там, де він мешкає, немає води. Він повинен під прицілом снайперів перейти цю лінію і набрати з джерельця воду.

З Альваро ми познайомилися випадково, завдяки Вадиму Солодкому, співакові Будинку органної музики, який сам родом з Маріуполя. Мені книга Альваро здається надзвичайно важливою. Це жанр, який у Латинській Америці називається свідченням. У нас кажуть «документальна проза», але свідчення – більш точне слово. А недавно я завершив ще одну важливу роботу – переклад на іспанську тексту фільму «Заборонений» про Василя Стуса для показу в Аргентині. У фільмі близько двадцяти віршованих фрагментів поезій Стуса, і по одній Василя Симоненка та Бориса Пастернака.

Окрім перекладів ви також публікуєте епіграми. У фейсбуці їх активно розповсюджує сторінка Центру дослідження Росії, на яку я підписана. Можете розказати, будь ласка, як ви опанували цей жанр? Адже це всього кілька рядків, але вони передбачають дуже глибоку та гостру сатиру.

Я дуже люблю цей жанр. Колись перекладав класичні іспанські та англійські епіграми. Та й сам писав епіграми, але час від часу, і то сказати б, внутрішньої проблематики. Можу розповісти історію своєї першої епіграми.

В 1981 році заборонили п’єсу Кальдерона «Стійкий принц» у моєму перекладі в Молодіжному, тепер це Молодий театр. А 1992 року у будинку, де зараз розташоване МЗС України, а колись київський міськком партії, де й забороняли мого Кальдерона, тодішній віце-мер Києва, відомий літературознавець Віталій Дончик, уже покійний, проводив нараду, на яку запросив і мене. І ось той інструктор міськкому партії, який забороняв Кальдерона, уже був в іншій іпостасі – тепер як директор видавництва «Музична Україна» бадьоро доповідав на тій нараді, що вони видали збірник пісень Січових стрільців. Отоді я й написав першу в своєму житті епіграму: «У кабінетній тиші, не кращі і не гірші, сидять ті самі бляді. Лише таблички інші та прапор на фасаді».

І це є нашою проблемою взагалі. Років з десять тому я викладав історію України і політологію іноземним іспаномовним студентам в Авіаційному університеті. Там мене ніхто не міг контролювати, бо ж іспанська мова. Тому я їм казав те, що вважав за потрібне. Коли ми дійшли до політичного устрою України, я в них спитав, чи знають вони, скільки в нас Мін’юстом зареєстровано політичних партій. Тоді їх було щось близько 170, станом на 1 січня 2020 року їх було вже близько 350, тобто по партії на кожен день. Це ненормально, адже партій може бути стільки, скільки існує ідеологічних спрямувань – консерватори, ліберали, християнські демократи, соціалісти тощо… 350 партій – це вже божевілля. Так от своїм студентам я казав, у нас стільки-то партій, але насправді ми маємо двопартійну систему – це комуністи і колишні комуністи.

Повернімося, однак, до епіграм. 2002 року я приїхав у відпустку з Мінська. Тоді ще існувала письменницька поліклініка. Лікарка дала мені папірець до ендокринологічного диспансеру, щоб перевірити щитоподібну залозу. Виявилося, що її треба негайно видаляти. Консультував академік Ігор Комісаренко, який сказав, що у чоловіків така локалізація це сто відсотків рак. А я відповів, мовляв, якщо видаляти залозу, то це операція, якщо змінювати стать – це теж операція, то краще вже – залозу. Він розреготався і пообіцяв, що за цей дотеп особисто мене прооперує. А на початку 2003 року треба було випити дозу радіоактивного йоду – це така процедура, щоб знищити залишки хворих клітин – що при цьому знищується ще, наука мовчить. Через підвищену радіацію на території онкологічного диспансеру не було жодного кота чи птаха. Всі палати – одиночні камери. Треба було чимось себе займати. За десять днів перебування там я списав епіграмами цілий зошит. Згодом «Літературна Україна» надрукувала добірку під назвою «Радіоактивні епіграми». Назву дав сам, на згадку про відділення радіології. Ті епіграми були про наші реалії. Скажімо, «Хизуються вони новим званням «пани», та в глибині душі вони «товариші». Або про двомовність: «Ті, хто клепають нам закови, плекають хижу думку здавна: аби у нас було дві мови – державна та самодержавна». Після початку збройної стадії російської агресії я переключився в епіграмах повністю на Росію та її сателітів.

Пане Сергію, чи є у вас найулюбленіший твір іспаномовних літератур? Якщо, звісно, можна було б вибрати щось одне. Що ви найбільше любите читати іспанською?

Один не можу назвати, але маю улюблених авторів. Якщо говорити про давню літературу, я дуже люблю іспанський театр Золотої доби, взагалі дуже люблю Золоту добу, поезію того часу, Сервантеса, Лопе де Вегу, Кальдерона, Кеведо, Гонгору. Навіть маю невидану книгу перекладів поезій Гонгори. Наших видавців, на жаль, цікавить переважно комерційний бік справи. І смаки у більшості з них не найкращі. Поезія в цьому середовищі вважається збитковою.

Це сумно не лише з огляду на невиданого Гонгору. Тут справа значно серйозніша і має глобальні виміри: як люди читають, так вони голосують. І сьогоднішня ситуація в країні – значною мірою продукт діяльності ЗМІ, видавництв, телебачення.

Другий період, якщо говорити про іспанську літературу, це межа дев’ятнадцятого та двадцятого століть. Це Антоніо Мачадо, з якого я починав, і його брат Мануель, це Хіменес, інші могутні поети. Тоді ж таки – поезія латиноамериканського модернізму: мексиканець Амадо Нерво, аргентинець Леопольдо Лугонес, нікарагуанець Рубен Даріо, уругваєць Хуліо Еррера-і-Рейсіг. Я й зараз потроху перекладаю поезії ще одного мексиканця Енріке Гонсалеса Мартінеса, Не певен, що їх вдасться видати окремою збіркою, але перекладаю.

Наступний період – те, що називалося в наших широтах латиноамериканським літературним бумом 1970-80 років: Гарсія Маркес, Роа Бастос, Карпентьєр, Варгас Льйоса, Рульфо, Фуентес, Скорса та інші. Звісно, іспанська література завжди впливала на латиноамериканські. Але в ці два періоди, дві течії – поезія латиноамериканського модернізму та латиноамериканська проза 1970-1980 років, мали величезний вплив на європейську, взагалі світову літературу.

Зараз я працюю над проектом, який, сподіваюся, вдасться реалізувати. Це серія з п ’яти диктаторських романів, чотири з яких будуть у моєму перекладі. Це «Осінь патріарха» Гарсії Маркеса, «Я, Верховний» Аугусто Роа Бастоса, «Розправа з методом» Алехо Карпентьєра,«Сеньйор президент» Мігеля Анхеля Астуріаса, «Свято цапа» Маріо Варгаса Льйоси. Останній маю в домашній книгозбірні з автографом автора, а це зобов’язує. Я просто мушу перекласти цю книгу.

Розмову вела Ольга Ковтун

“Українська літературна газета”, ч. 24 (290), 4.12.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я