Сергій Грабар. Смерть Тугоркана

0
78

Пропонуємо вашій увазі розділ з історичного роману-хроніки Сергія Грабаря «Святополк ІІ Ізяславович. Двадцять років з життя Києва кінця ХІ — початку ХІІ століть». Повністю роман друкується в журналі «Київ» (№7–12/2020)

Прокинувся Святополк, як завжди, рано. За вікном ледь жеврів світанок. Поруч, трохи постогнуючи, спала одна з наложниць.

Їх було багато при княжому дворі. Вони жили надією, що колись Великий князь побачить одну з них і зробить своєю жоною.

А половчанка? Про неї не говорили. Всі знали, що сталося тої першої ночі. Знали й мовчали. Тільки жаліли князя, який потрапив у халепу через справи державні.

— Красива яка! — Святополк розглядав наложницю, — може, одружитися з нею, і до біса ту половчанку, яка ніколи не вгамує своєї хіті. Хоча не має вини її — кара то за гріхи батьків, що живуть грабіжництвом, кров’ю та вбивствами.

Після одруження князь кілька разів приїжджав на острів до Іліарти. Невеличкий рибальський будиночок розбудували до пристойної заміської резиденції. До Святополкової жони приставили челядників. Іліарта любила та знала коней, і це місце було ідеальним для їхнього випасу та виїждження. Зі Святополком вона завжди поводилася однаково: побачивши князя, щосили тягнула до ліжка і творила таке, що у нього тільки паморочилося в голові.

Але Київський очільник не був певен, що княгиня якось відрізняє його серед незліченної кількості служників, кухарів, конюших, охоронців і ще невідомо кого, що проходили через її ліжко. Він бачив перед собою безмірно хвору, нещасну жінку. І Святополк не став більше їздити до Іліарти, суворо наказавши служникам, що розпусти не терпітиме, а наслідки будуть жорстокими. Більше з тим, приставив до княгині сестер черниць, які молитвами заспокоювали бентежну душу Іліарти й були пильнішими за будь-яких охоронців.

Власне, про це і розповідав Святополк своєму тестю Тугоркану, сидячи на Ольминому дворі, в урочищі Угорському, де вони, якомога далі від очей людських, зустрілися. Двір містився на узбіччі нижньої дороги до Печерського монастиря. Місце було тихим і втаємниченим, навколо росли вікові дерева, високі кущі глоду та бузини, дорогою майже ніхто не проїздив. Святополк любив тут бувати. Господар-мадяр смачно готував м’ясні гуляші за тільки йому відомими рецептами, мав особливе солодке вино і темно-коричневу, тягучу, трав’яну настоянку. Він був мовчазним і не докучливим, завжди тримав язика за зубами.

Слухаючи Київського князя, Тугоркан тільки хитав головою.

— Негоже, княже, доньку мою до монастиря ховати.

— А, гоже було, хане, видавати за мене хвору? — обличчя Святополка вмить стало жорстким. — Що мені з нею робити, коли вона думає тільки про одне? Їй однаково, хто поруч: князь чи конюший.

— Так-то, воно, так, але тримаєш ти Іліарту, мов злодійку, — Тугоркан і собі насупився, нахиливши вперед голову.

— Хане, це моя жона, і це, зрештою, моя справа, — Святополк вирішив не продовжувати суперечки, — скажи краще, чому твої воїни знову нишпорять на наших землях? Ми ж домовлялися, коли я одружувався з твоєю дочкою.

— Мало, про що ми домовлялися. Ти тільки-но сказав, що твоя жона, це — твоя справа. Так от, мої воїни — моя справа, і де вони нишпорять не тобі, княже, вирішувати. Ми ж родичі, чи не так? — Тугоркан вишкірився напівгнилими зубами, встав і, не прощаючись, вийшов.

Чомусь згадав Святополк цю недавню зустріч зі своїм тестем саме тепер, дивлячись на красиве, молоде тіло розніженої на ліжку наложниці. Недарма — щось-таки буде. За хвилину до дверей тихо постукали.

— Хто там? — Святополк підвівся з ліжка.

— Це я, княже, Любомир.

— Що тобі не спиться? Чи Ярина вигнала, бо ти не такий, як треба? — князь прочинив двері. На порозі стояв захеканий, простоволосий сотник. — Що трапилося?

— Лихо, княже! — Любомир перехрестився на образи й вів далі, — посунули знову з усіх боків половці на нашу землю.

— А Тугоркан? — Святополк закам’янів.

— І він теж.

— О-хо-хо, ось тобі й тесть, — князь аж застогнав, — скликай, Любомире, військову раду. Заклич його Святість, митрополита Єфрема. Він, я знаю, трохи хворіє, але його слово зараз дуже важливе для нас. І ще одне — нехай прийде мати моя, Мара.

— А Гертруда?

— Вона також, бо ображатиметься.

Святополк різко повернувся до наложниці. Вона прокинулася і дивилася величезними переляканими очима то на князя, то на Любомира. Молоде тіло пружно вигнулося, мимохіть зваблюючи чоловіків, що застигли на півслові.

— І оцю красу треба зараз кидати, через якусь війну з половцями, — всміхнувся Святополк, і вже до наложниці, — одягайся, дівко, не до любощів.

— Ех, — тільки й промовив Любомир.

Військова рада зібралася швидко. Проводили її в залі Урочистих прийомів. Посередині стояв довгий із гарним різьбленням, дубовий стіл. Біля столу такі самі крісла, тесані київськими майстровими. На раду скликали вірних князю людей: військових, бояр, порадників. Прийшов, незважаючи на хворобу, і митрополит Єфрем. У протилежних кінцях столу сиділи мати Мара і мачуха Гертруда. Всього — людей одинадцять.

— Я зібрав вас, близьких і вірних мені людей, через лихо, що насувається на нас, — Святополк перевів подих, — половці розірвали угоди й знову вдерлися до земель Руси. Більше з тим, вони підійшли до самого Києва і вже нишпорять у його передмісті.

— Хто з ханів веде свої війська? — пролунало запитання.

— Куря, Боняк і… Тугоркан, — відповів князь.

— А чи багато воїнів у половців? — поцікавився митрополит Єфрем.

— Як завжди, Ваша Святосте, «ім’я їм легіон», — процитував Святе письмо Святополк, — є одна заковика: серед них мій тесть. Власне, тому я і покликав сюди княгиню Гертруду та матір мою Мару. Що робити з родичем?

— Дозволь мені, Великий княже, — Гертруда, не любила свого пасерба, народженого від цієї хвойди (так вона подумки називала Мару), яка сидить із нею зараз за одним столом. Та смерть сина Ярополка багато що змінила. Гертруда переїхала жити до Києва, при дворі Святополковому, залишаючи тим самим за собою титул Великої княгині-матері. — Дозволь мені.

— Прошу, Велика княгине, — промовив князь.

— Я вважаю, — почала Гертруда, обводячи всіх гордовитим поглядом, — одруження із цією божевільною половчанкою від самого початку замішане на обмані. І гріх цей, бачить Небо, не твій, княже. Тому ти, не маєш жодних перепон, щодо половців і ладний робити, як підказує серце і розум.

— Дякую, а що ти думаєш, Маро? — звернувся Святополк до матері.

— Я цілком згідна з Великою княгинею, — жінки чи не вперше подивилися одна на одну. — Звичайно, рішення за тобою, княже, та немає чого їх, іродів, жаліти.

— Дозволь і мені, слово мовити, — подав голос митрополит Єфрем. Він був слабий, і це впадало у вічі. — Я, княже, причетний до вибору твоєї жони, тому й відчуваю особливу відповідальність за сподіяне. Моє благословення спрямоване на відсіч ворога та перемогу, і нехай прибуде з тобою, княже, благодать Господа нашого.

— Дякую, — було видно, що Святополк задоволений почутим. — А що мої брати? Де вони? З ким зараз зі своїх кревних воюють?

Слово взяв Світозар, боярин, який опікувався у князя військовою стратегією та розвідкою:

— Княже Володимире, після того, як ви разом із ним вибили Олега з Чернігова і потім захопили в Стародубі, повернувся до Переяслава. Саме під Переяславом і стоять війська ханів Курі та Тугоркана. Хан Куря вже спалив місто Устю. Хан Боняк підійшовши до самого Києва, спалив палац у Клові та княжий двір у Берестові.

— Господи, так це ж було улюблене місце мого прадіда — князя Володимира, — прошепотів Святополк і далі, звертаючись до всіх, — негайно загальний збір дружинників. Покажемо кипчакам, як на наші землі рота роззявляти. Виродки, кляті! А що князь Олег?

— Князь Олег після того, як ви з ним і князем Володимиром цілували хреста, пішов, начебто, до свого брата Давида, але насправді прийшов до Мурома, і там після битви лютої забив на смерть сина Володимирова Ізяслава.

— Господи, за що ти на наші землі посилаєш такі випробування? — застогнав Святополк, — зрозуміло, Олег нам не допомога. До походу!

Половецький хан Тугоркан сидів у шатрі під Переяславом, розмірковуючи. Він палив коротку, глиняну, з дерев’яним держаком, кипчацьку люльку, наповнену сушеною дурман-травою. Це допомагало хану зосередитися на думках, що обступали з усіх боків.

«З одного боку вони з Великим князем Київським — родичі, з іншого — те, як Святополк поводиться з його дочкою — принизливо. Хоча Іліарта насправді хвора. То хай лікує. Але чи зумів Тугоркан свого часу вилікувати від такої самої хвороби її матір, свою жону — Адигею. Ні. Тільки він один знає, як вона пішла з життя.

Того дня Тугоркан знову застав її у любощах із черговим конюшим. Скільки він їх винищив — не перелічити. Цього разу, нічого не бачивши, крім дикої, заюшеної кров’ю злоби, він розмахував і розмахував своєю шаблею, доки не впав знесилений на понищені вщент тіла коханців.

А за годину сам тихо й зарив обох посеред степу. Пізніше на запитання: де поділася Адигея — тільки розводив руками.

Життя… На що він його перетворив? На постійну битву. Весь час у походах. Стільки доріг зникло під копитами його коней. Скільки він їх змінив, цих чотириногих, вірних друзів? Скільки разів вони рятували його, виносячи останньої миті з кривавої бійні? Скільки ран на його тілі? І для чого все це? От зараз і син його вже в поході, на вотчинних землях князя Володимира. Для чого вони прийшли сюди?»

Тугорхан у задумі, повільно випускаючи дим, розглядав срібний амулет із зображенням вовка, що висів у нього на грудях. Люлькою він захопився під час походу до Каспію. Це було поширено серед місцевих зверхників, але для набивки люльок брали інші трави. Місцева дурман-трава надто вередливе зілля, і треба знати міру.

«Може, розвернутися та полишити цей похід. Завтра так і зроблю, а днями знову зустрінуся зі Святополком. Треба вгамувати дурості і свої, і його. Все-таки — родичі».

Так розмірковував хан Тугоркан, не відаючи, що рішення, щойно ухвалене у шатрі під Переяславом, запізнилося.

У цей час військо Великого князя Святополка на Зарубському броді вже переправилося через Дніпро. Сотворили спільну молитву. Ніч видалася напрочуд темною, такою, що половецькі дозори не побачили, як багатотисячне військо опинилося на лівому березі. Жодна кобила не заіржала, жоден вершник не схибив. Перед самим Переяславом кияни з’єдналися з воїнами князя Володимира.

«…Учинив у той день Господь спасіння велике: місяця червня у дев’ятнадцятий день переможені були іноплемінники. І князь їхній Тугоркан убитий був, і син його, і інші князі многі тут упали. А назавтра знайшли Тугоркана мертвого, і взяв його Святополк яко тестя свого і яко ворога. І, привізши його до Києва, погребли його на Берестовім на могилі, межи дорогою, що йде на Берестове, і другою, що йде в монастир Печерський…»

Джерело: «Літературна Україна»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я