Хмари громадяться з ночі, на вулицях парко, ось-ось має початися дощ, його вже можна розгледіти в повітрі, коли дивишся на далекі квартали з верхніх поверхів. Пси ліниво ходять вулицями, ластівки прошивають собою ранкову задуху, розрізають панораму міста, спалахують за вікном чорними зблисками. Починається дощ – дрібний і необтяжливий, ніби хтось довго мовчав і раптом почав говорити – тихо, скоріше сам до себе.
За містом стає більше птахів і запахів. Спалені будинки вздовж траси, жінки біля крамниць, робота артилерії віддалік. Стоїш під деревами, відчуваєш угорі, над собою, розмірене дихання дощу, захищений кроною, оточений нею. Зелень довкола густа, сягає якоїсь своєї межі, граничної стиглості, за якою почнеться втома і відхід. Так, мовби світ відкриває долоню, в якій лежить щось коштовне й невимовно сяюче. Незабаром, зовсім скоро, долоня закриється, і почнеться щось зовсім інше. Скажімо, осінь.
Надвечір дощ повертається, перехожі не ховаються, мокнуть, тішаться. Посеред алеї стоїть молодий хлопець – коротке волосся, борода, спортивний костюм, барсетка. Недовірливий погляд, характерні насторожені рухи. Зупинився, підставляє обличчя дощеві, заплющивши очі і стискаючи кулаки. Наче довго на цей дощ чекав. Мовби він, цей дощ, має щось змінити. Ніби по дощеві стане легше.
