Що більше, дужче любиш – то розумнішаєш: із листів Василя Стуса до сина

0
130

Завдяки хвилі, що здійнялася навколо книжки Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса», постаттю поета-дисидента зацікавилися навіть ті, хто востаннє чув про нього, мабуть, сидячи за шкільною партою. Але якщо у «Справі…» перед нами постає, у першу чергу, геній Стус, борець з системою, то Стуса-батька і Стуса-чоловіка дуже добре можна пізнати у «Листах до сина», що містять і коментарі самого сина – Дмитра. Спогади й мрії, картини дійсності й примарні ілюзії, віра й розпач, м’якість і гнів дають дуже чітке розуміння всієї трагедії – і самого поета, і його близьких

Василь Стус. Листи до сина. – Київ: Ранок, 2019. – 280 с.

Мордовія (1972–1977)

З листа до дружини і сина

Вересень 1973

«Тут є час. І не раз, блукаючи самотою, я перегортаю сторінки життя. Тебе згадую. У метро, вперше. У лісі – з літнім вітром-дощем, де Ти як пантера. І коло Великої Дзвіниці (велич гнітиться доземно, ниць сягає до небес!), і напровесні, з передматеринською задумою (з обличчям першокласниці-школярки, що перед цілим світом завинила дитинячою чистотою погляду і немічністю власної цноти, такою, щойно вийшовши з трамваю, Ти гамірну проходиш автостраду, спустивши долу очі наполохані і несучи торбинку, як портфель!), і на київському морі, переддосвіта, коли я подавався на рибу, а Ти журою заходилася. І на воді, в човні, і щука на доріжці, і плавне Дмитрове «рибка» (вміє він уже вимовляти ж і р?), і картопля в лісі з лосями, і Дмитрик, що тицяв лосиці пук трави «ну їс, їс». І Прохорівка на пристані, і прип’ятський намет, і лижі з Тобою, і лижі втрьох, і соната Бетховена в темряві. І ще, ще, ще…».

Колима (1977–1979)

З листа до дружини

30.11.1978

«Дорога Вальочку,

Ще раз дякую, Кохана моя, що Ти згодна бути разом на всіх дорогах. Слава Богу, що він додає Тобі сили – може, тільки відчаю? Проте – дякую, люба!

Втім, одразу завважу, що мислиш Ти не дуже чітко (це, зрештою, і моя вада). У нас – Доля, Валю, приділ, як казав Є. Плужник. Поруч із нею ми не повинні мислити, а – довірятися, віддаватися їй. Доля – для серця, душі, а не для розуму. Доля – для Великої Радості та Великого Смутку. Розум – для буднів, для ніриба-нім’ясо. Доля – Стратег, серце – її васал, розум – лише тактик. Тактика вбиває людину, дрібнить її, обмалює. А ми з Тобою – великі вже, Валю. Як же нам гнутися? Не випадає! Розум – це соломинка в буряній стихії, за яку хапаються, шукаючи життя вроздріб. Будемо, Валю, жити оптом!».

З листа до сина

24.01.1979

«Синку!

Дороге моє пташа!

Зараз – 4 ранку. Я щойно повернувся з роботи (затримався) – а тут лист од Тебе. Одразу за листа, бо давно не мав. Прочитав — лист прекрасний. Дуже дякую. Зрадів я Твоїм листом, аж серце мені заболіло. Дякую, синку. Підраховую: це у Вас восьма вечора, 23 січня. Ти, певне, в хаті, читаєш або дивишся телевізор. Або – вечеряєте втрьох – дєдя, Ти і мама. Мама щось проказує ласкавеньким голосочком, дєдя жартує з Тобою, а Ти поспіхом щось відказуєш, лизькаючи страву, бо їдець із Тебе не дуже старанний. Хотів би бачити фото дєді – цікаво, який він – чи постарів за ці сім літ, як я його не бачив. Коли є фото – вишліть – прошу.

Я був відпустив бороду, вуса, сфотографувався так, але фото не вийшло. Тепер зголив усе, бо не дуже приємно носити цю лісосмугу на обличчі – і колеться, і лоскоче».

Урал (1980–1985)

З листа до дружини і сина

1.06.1981

«Учися жити – то високе мистецтво, якого чимало людей так і не навчилося, хоч прожили життя. Але тут і дивувати ніяк: хто вчить жити? Люди, народившись, вважають, що жити вони вміють. Для багатьох це – прибільшувати свою власну порожнечу всякими набутками – давай купимо те чи те. Оце – і все життя: заслонити свою порожнечу громаддям машин, телевізорів і т. д. Але – це смішне вміння, це наївна спроба втекти од життя на луки задоволення. Життя не є насолода. І не є задоволення. Воно має свій насущний житній, із остюками, смисл. У тому насущникові – міра життя».

З листа до дружини і сина

14.09.1981

«Ти повинен бути освіченою людиною.

Бо теперішня людина – тільки освічена. Людина – це обов’язок, а не титул (народився — і вже людина). Людина – твориться, самонароджується. Власне, хто Ти є покищо? Кавалок глини сирової, пластичної. Бери цей кавалок у обидві жмені і мни – доти, поки з нього не вийде щось тверде, окреслене, перем’яте. Уяви, що Бог, який творить людей, то Ти є сам. Ти є Бог. Отож, як Бог самого себе, мни свою глину в руках, поки не відчуєш під мозолями кремінь. Для цього в Тебе найкращий час – творися ж!».

З листа до сина

10.10.1982

«…Коли в Тебе буде чисте, безгрішне серце, тоді Тобі легко житиметься в світі – де б Ти не був і які б лиха не зазнавав. Бо будеш, як світлий вогник, чистий промінь, до якого все тягнеться з найчистішими поривами. Бо будеш сам прекрасною людиною – такою, як Твоя мама, як бабуся Їлинка. Не гріши, сину. Це перше правило. І, може, єдине. Ні перед ким – ні перед людьми (байдуже – добрими чи злими), ні перед деревом, ні перед птахою. І тоді будеш, як Бог».

З листа до сина

3.10.1983

«Бери од кожної пори свого життя те, що вона тобі пропонує. Вимагати од часу – і немудро, і негідно, може. Але – і не пливи за течією. Будь собою – тобто, виробивши тверді орієнтири, що таке добро і що зло, виростай у їхньому магнітному полі, аби по ньому все в тобі скристалізувалося (так Вернадський писав, згадуючи геологічні структури). Ідеал є один – добра і справедливості, чесності і любові. Іншого, мабуть, нема. Ще додам – ідеал Краси».

«Щедре серце – дається любов’ю. Великою любов’ю, більшою за Тебе. У Твої літа найголовніше, може, вчитися любити. Вміти любити – то велике вміння. Не знаю, чи є в Тебе дівчина. Коли є (чи – коли буде) – намагайся, щоб вона була вища за Тебе. Тобто щоб Ти дотягався до неї, а не опускався. Коли ж вона надто земна, то вигадай її – небесною, і вона стане небесніти. Але краще, щоб у неї було і землі, і неба. Дівчина має надати Тобі змогу – кращати, а не гіршати. Любов – то, може, єдина справжня квітка, подарована людині Богом. Тільки в любові людина розумна. І навіть: що більше, дужче любиш – то розумнішаєш. Інших квіток, кращих за цю, квітку любові, я не знаю. Не знай поганих дівчат – хай вони для Тебе просто не існують».

З листа до дружини і сина

15.01.1984

«Коли Ти матимеш свій характер – щоб був по Тобі і щоб був міцний, то буде найважливіше – за всякі там університети. Бо характер – це фундамент для майбутньої будівлі. Коли він міцний, то на ньому можна зводити хмарочоси, він витримає будь-яке навантаження. Людський характер, правда, на відміну од будівлі, виробляється чи не на все життя. Кожен великий іспит життьовий показує, чого вартий підмурок. Він може зруйнуватися – коли слабкий (орли стають свиньми), може підруйнуватися, а може не тільки витримати все, а ще й зміцніти».

З листа до дружини і сина

1.02.1985

«Був імператор у Римі, Марк Аврелій. Він філософ значний, виклав її в трактаті «На самоті з собою». Він, до речі, писав, що кожен вартує стільки, скільки варта мета, до якої людина прагне. Що більша мета – то більша людина. Отож, смисл життя – мати якомога більшу мету, цю мету зробити своєю, зробити собою, тобто помінятися з нею місцями, інакше – з головою зануритися в ній – геть до останку, до повної втрати самого себе. Оце – єдиний принцип для Твого, Дмитре, віку. Хай ця мета, як океан, розбудить у Тобі океанічні сили. І не для того, щоб ти став великий, а для того, щоб Ти став океаном, щоб загубив себе у великому. А велике – це єдина комора схову, куди варто здавати свої речі. Шкода людей, які не мають свого океану».

І наостанок

З коментарів сина

«16 липня 1984 р. батько відмовився від побачення з нами. Після важкої (майже півтори доби) дороги ми просиділи в кімнаті заступника начальника табору півтори години, аж поки нам не кинули в обличчя: – Ваш муж і отєц отказался от свіданія с вамі… Здається, мама постаріла за мить на кілька десятиліть. А я бачив лише її очі, вщерть заповнені сльозами. Судячи з листів та різного роду інформації, татові довелося пройти п’ять-сім «ритуалів» – принизливих процедур тотального «шмону». На одному з них він зірвався… Довелося чути, що він навіть не відразу дізнався, що ми чекали на нього. Усю дорогу додому мама проплакала, а я скипав злістю за її сльози. Образа була настільки сильною, що за півроку я написав татові лише одного листа».

Джерело: «Читомо»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я