Що святили українці на Великдень?

Одна з головних традицій Великодня – освячення і споживання обрядових страв. Українці здавна вірили: усе, що святять у святковому кошику, наділене особливими властивостями.

Кожна українська господиня старалася, щоб кошик був багатий. Один з обов’язкових атрибутів – паска або інші хлібні вироби (бабка, окраєць хліба). Також клали яйця (писанки, крашанки), молочні продукти (масло, сир), м’ясиво (ковбаса, шинка, сало), сіль та хрін. Утім народні вірування та обряди залежно від історико-етнографічних районів України помітно відрізняються.

Ми зазирнемо у великодні кошики в різних регіонах України.

Про це пише localhistory.org.ua.

Паска

Переважно паску випікали в Чистий четвер, іноді – в суботу, значно рідше – у Страсну п’ятницю. Беручись до роботи, господині вмивалися, одягалися у святкове вбрання. Тоді в хаті панувала особлива атмосфера. «Треба, шоб тихенько було, добренько. Не сваритись, не кричати, не гніватись», – розповідала Любов Косік із села Губельці колишнього Славутського району на Хмельниччині, 1944 року народження. Інколи запалювали свічку – аби великоднє печиво добре вдалося.

У давнину для замішування тіста на паску зазвичай використовували не хлібну діжу, а ночви. Замішуючи, українські селянки хрестили тісто, інколи навіть молились. Обов’язково хрестили його під час усаджування до печі.

Щоб великодні хліби були жовтими та гарними, їх загнічували вербою – кидали в піч гілочку освяченої лози. У деяких місцевостях її клали згори на тісто – уважали, що так виросте паска. Бойки запікали три вербові галузки в самій хлібині.

У багатьох селах донині заборонено впускати до хати будь-кого, коли печеться паска. Уважали, що святковий хліб можна зурочити. «Будуть стукать дверями, да паска сяде, да не буде рости», – пояснювала Любов Симончук із села Ясне в колишньому Гощанському районі на Рівненщині, 1922 року народження.

У Карпатах вірили, що під час випікання паски не слід сідати – щоб не сіло й печиво. На волинсько-опільському етнографічному суміжжі для того, аби паска виросла велика, били лопатою об стелю і цмокали.

Описуючи великодні обряди українців, дослідники зазначали, що господині намагалися спекти якомога кращу й більшу паску. Траплялося, доводилось розбирати челюсті печі, аби вийняти звідти випічку. Народознавець Василь Кравченко зауважив, що навіть коли готували декілька пасок, старалися, щоб головна (якраз та, яку призначали для освячення) була найвищою.

Традиція пекти якомога більшу паску є, очевидно, проявом імітативної магії – обрядове печиво мало сприяти доброму врожаю, який якраз сіяли-садили навесні. На думку дослідників, ритуал випікання і споживання хліба навесні, у період посіву, був засобом заклинання родючости ще в дохристиянський період.

Господиня промовляла, саджаючи паску в піч: «Щоб хліб на ниві був такий багатий, величний, як ти велична». Окраєць паски клали до зерна під час засівання лану на Середньому та Західному Поліссі, на Поділлі, Волині. 

Марія Максимів із села Росільна в колишньому Богородчанському районі, 1929 року народження, казала: «Як шось ідеш орудувати, шось важне – взяти з собою і так тихенько сказати: я до вас із пасков, а ви до мене з ласков. І всьо добре піде».

Народознавці вважають, що традиція називати великодній хліб «паскою» сформувалася під упливом назви християнського свята – Пасхи. Збіг найменувань обрядового печива зі святом, на думку знавчині народного харчування українців Лідії Артюх, свідчить про домінантну роль хліба у цьому празнику. Доволі часто сам Великдень українці називають «Паскою».

Утім жителі України здавна називали великодню випічку й інакше – «бабою». Цю назву ще й нині вживають у багатьох історико-етнографічних районах паралельно з «паскою» – «баба», «бабка», «бабчина».

Між двома великодніми печивами часто є різниця; вони можуть уживатися в одній локальній традиції. Основним відмінним критерієм є рецептура. В одних випадках бабка особлива тим, що вона солодша, більш здобна, тоді як паска може майже не відрізнятися від звичайного хліба.

Лемки називали бабкою великоднє печиво з найкращого білого борошна, а паску пекли із житнього чи пшеничного разового борошна. 

Ще одним елементом розрізнення була форма великоднього хліба, а також факт його освячення. «Паска – така велика, кругла, як хліб, а бабки то в ринках таких пекли. Уже ці бабки лучші роблять, здобні, а паска – така, як хліб», – описувала Олександра Федорчук із села Рівки колишнього Славутського району на Хмельниччині, 1934 року народження.

Михайлина Шпирка із села Стрептів, що в колишньому Кам’янка-Бузькому районі на Львівщині, 1927 року народження, описувала: «Бабка – то кругла, а паска – то в блєсі. В блєсі. А отака задовга така блєха, а тут така заширока… То бабку [освячували], а паску – нє. Паску не святили».

Бойки називали «бабою» лише першу, найбільшу й найкраще випечену паску – ту, яку несли святити.

Пасхальне печиво мало велике значення для поминання предків. На Середньому Поліссі першу спечену паску призначали померлим, її брали на кладовище на Проводи (поминальні дні). Степан Килимник зазначав, що в минулому готували декілька сортів бабів: жовті – для сонця, чорні – для людей, білі – для покійників.

На Східній Бойківщині вірили: пара з великоднього хліба лине на небо. «Вмивали паску водою. Казали, та пара йде до Бога», – описувала Євдокія Вільчак із села Росільна в колишньому Богородчанському районі на Івано-Франківщині, 1929 року народження. «Як вибере з печі паску, тоді вмивала паску водою. Казали, шо та пара йде до померлих. Померлі душі то нюхають і так живляться», – згадувала Марія Канущак із сусіднього села Хмелівка, 1928 року народження.

Окрім паски та бабки в деяких історико-етнографічних районах України випікали й інші види хліба – калачі й печиво. На Волині та Поліссі ці калачики називали «мазурками». Мазурки, до слова, є обов’язковим атрибутом великоднього столу поляків. На теренах Покуття натомість випікали великодні струцлі.

Яйця

Важливим атрибутом великодніх свят є яйце. Здавна його вважають символом початку світостворення, зародком життя. У великодньому кошику це писанки та крашанки.

Традиція розписувати писанки найбільше збереглася на Покутті, Буковині та Гуцульщині. А крашанки традиційно фарбують у великодню суботу чи не в кожному українському селі.

Етнограф Володимир Шухевич зафіксував гуцульське повір’я: «Доки писанки пишут, доти буде сьвіт, йик перестанут, тогди ме сьвіт кінчити си».

Розписуванням писанок та фарбуванням крашанок займалося жіноцтво. На Сокальщині етнографи занотували: під час виготовлення писанок дівчина була сама в хаті, «щоб хто не врік, а то писанка ніколи не вдасться».

Замальовували лише сирі курячі яйця – вірили, що інші «гріх красити».

Крашанки найчастіше фарбували у червоне, використовуючи найдоступніший барвник – цибулиння. Щоб надати кольору, також брали звіробій, гілки або кору яблуні та вишні. У селах на півночі Львівщини найпопулярнішими були червоні та чорні барви. На Надсянні крашанки називали «сливками», а на теренах Бойківщини – «галунками».

Українці вірили: коли пишуться писанки, то діти повинні сідати – щоб квочки сиділи на яйцях.

Окремої уваги заслуговує використання залишків освячених продуктів. Усі страви з великоднього кошика виїдали до останку – а після яєць залишалася шкаралупа. Українці згодовували її курям, закопували біля хати, у саду, на городі, в полі. На Покутті, Бойківщині та Гуцульщині існував звичай кидати рештки з крашанок і писанок у проточну воду.

Закопування шкаралупи було своєрідним оберегом. «Жиби тоє зло, жиб не лізло ніяке гадство», – казала Євгенія Гонтарик із села Бордуляки в колишньому Бродівському районі на Львівщині, 1941 року народження. На Житомирщині шкаралупи освячених крашанок закопували у воротах – «щоб не забігав скажений собака». На Лемківщині настромлювали на галузки фруктових дерев, щоб відігнати шкідників. 

На Опіллі, Надсянні та Бойківщині вірили, що розсівання яєчних оболонок по полю чи городі сприятиме доброму врожаю. На Бойківщині та Західному Поділлі їх викидали на дах хати чи хліва – «щоб квочки були».

У багатьох місцевостях шкаралупу крашанок заведено спалювати. Волиняни та поліщуки висипали попіл під яблуню чи інше плодове дерево – щоб родило.

Шкаралупу використовували й у народній медицині. У селі Садки, що неподалік Бердичева, вірили: дим від їхнього спалювання тамує зубний біль. У селах колишнього Славутського району підкурювали від переляку дітей, а також «спалювали рожу».

Порося

До Великодня українці старалися заколоти порося. Часто його запікали в печі цілим, а потім святили в церкві.

«Пекли порося – таке немаленьке і невелике. Закололи, обробили й ціле пекли. Ше хронину дають йому в зуби», – згадувала Анастасія Чмелюк із села Довжки в колишньому Славутському районі на Хмельниччині, 1932 року народження.

У селі Ясне, що під Рівним, побутувала жартівлива примовка:

Христосе воскресе!
А баба паску несе.
А дід порося –
Да й задрипався.

На думку етнографа Вадима Щербаківського, святити ціле порося – то власне українська традиція. Наприклад, росіяни святять печені баранці.

Освячення цілих запечених поросят іще у 20–30-х роках XX століття траплялося на теренах Волині, Середньої Наддніпрянщини, Слобожанщини та Полісся. Згодом замість кабанця господині готували в печі свиняче стегно в тісті. На Закарпатті донині найпопулярнішим великоднім м’ясним делікатесом є копчений свинячий окіст – “шовдарь”.

Волиняни, подоляни та поліщуки закопували кістки з освяченої печені в землю на орному полі – щоб уберегти збіжжя від граду. Також кістки кидали у вогонь під час бурі, щоб відвернути від господи блискавку.

Сьогодні замість поросяти до великоднього кошика кладуть шинку, ковбаси, сало.

Серед українців існувало переконання, що сало має здатність очистити поле від бур’янів. Коли ґазда вперше виходив у поле, посвяченим салом змащував леміш плуга. Інколи його використовували з лікувальною метою. Зокрема стопленим смальцем волиняни змазували рани. В околицях Новограда-Волинського посвяченим салом змащували горщики для молока, щоб воно було жирним і підходило багато сметани.

Сир

Бойки Богородчанщини вірили, що сир святять, «аби худобі було добре».

В околицях Берестечка на Волині існує звичай давати курям освяченого сиру на Великдень – щоби було багато квочок.

Українці Карпат запечений у печі сир називали «плесканка», а на Волині та Поділлі – «мандриця».

На Слобожанщині та Середній Наддніпрянщині робили й сирні паски. Щоб їх приготувати, використовували спеціальну дерев’яну форму. Така паска була зазвичай пірамідальною, що мало символізувати гору Голгофу, на якій розіп’яли Ісуса Христа.

Сіль

Доволі багато обрядів пов’язані з освяченою сіллю. Найпоширеніший – звичай обсипати домівку. На Опіллі та Надсянні так намагалися знешкодити негативний вплив відьом, лихих людей тощо. «Шоб то злі якісь не підходили, якісь чари хто не робив», – пояснювала Катерина Надольська із села Спас, що під Кам’янкою-Бузькою на Львівщині, 1933 року народження.

На Волині практичніше пояснювали цей ритуал: «Сіль, кажуть, обсипати хату, шоб комахи не лізли», – свідчила Лідія Корінецька зі села Смолява, що в колишньому Горохівському районі на Волині, 1938 року народження.

Великодньою сіллю також обсипали корову. У деяких районах давали їй їсти. Вірили, що це захистить худобу від нечистої сили.

На Опіллі освячену сіль використовували для обрядового обсипання поля чи городу, щоб позбутися бур’янів. 

Хрін

На Лемківщині та Надсянні традицію освячувати хрін пояснювали християнськими легендами. Коли юдейські воїни приготувалися розіп’яти Ісуса Христа, то принесли із собою чотири цвяхи. Але надбіг циган, щоб їх украсти. На нього накинулись воїни, і циган ухопив тільки одного цвяха. Воїн кинувся навздогін – тікаючи, циган устромив його в землю. Тому воїни мусили прибити Ісусові ноги до хреста одним цвяхом. А на місці, де циган устромив крадене, виріс хрін. Тому його й беруть до кошика.

На Покутті існувала традиція розпочинати великодній сніданок саме із хрону. На Снятинщині вірили, що він гріхи випікає і володіє чудодійними властивостями. «Берут чіснок, яїчка і хріну – ідеш у хороми і кажеш: «Аби мене тог’и всередині заболіло, як ця сусіда буде мати дитину». А в’на вже не буде мати дитину: вже стара. Та й так смієлиси, кажут: «Аби мене тог’и заболіло». Так казали, шоби не боліло всередині ніколи», – згадувала Ольга Сідляр із села Драгасимів, що під Снятином, 1935 року народження.

Великодній хрін використовували для захисту від плазунів. «Як вперше йшли в ліс, то хреніну брали в зуби, натирали ноги хріном від нечисті», – розповідала Ольга Островська із села Аркадіївка з колишнього Згурівського району на Київщині, 1919 року народження. На Чернігівщині «їли хрін натщесерце од гадючки, як розговлялись», згадувала Параска Потебня із села Потебньова Гута в колишньому Козелецькому районі.

Мак, часник, зерно

До великоднього кошика в різних частинах України клали й інші продукти – декотрі з них можуть здатися жителям інших регіонів доволі екзотичними та навіть дивними.

На Середній Наддніпрянщині, Слобожанщині, Поліссі й Волині на Великдень годилося освячувати мак. На Житомирщині обсипали ним хату, «щоб не залазила у двір ніяка погань, гадюка, ящірка». «Мак світять, то, кажуть, довкола хати обсипають, шоби де який лихий не замотавсі», – розповідала Катерина Олексевич із села Горпин у колишньому Кам’янка-Бузькому районі на Львівщині, 1939 року народження.

На Середній Наддніпрянщині (Звенигородщина) великоднім маком обсипали могили «ходячих мерців», які, за народними віруваннями, після своєї смерти приходили до живих родичів.

Традиція освячувати на Великдень часник найчастіше трапляється на Буковині, Бойківщині, Гуцульщині та Закарпатті. Освячені зубці вважали засобом від зурочення. «Хто врікає, то, кажуть, возьми свяченого часнику в кишеню зубчик – ніхто тебе не вріче», – згадувала Марія Панасюк із села Нивиці в колишньому Радехівському районі на Львівщині, 1930 року народження.

Гуцули вірили, що часник допоможе розкрити злочин. «Єкшо шось в тебе пропадає, треба дзвіницу коло церкви, але уночи обійти з тим часником, шо світивса на Великдень. То скоро находитса той злодій», – розповідала Василина Друняк із села Голови, що в колишньому Верховинському районі на Івано-Франківщині.

У деяких гуцульських селах і нині кладуть до великоднього кошика кропиву. Вона – «перша на землі, шо зелене», пояснює Параска Янюк із села Голови, 1931 року народження. В околицях Печеніжина, що на Коломийщині, перед споживанням паски їли свячену кропиву з маслом і сіллю – аби людей не кусала мушка.

Освячення кропиви відоме й бойкам. На Калущині вірять, що на Великдень треба з’їсти трохи кропиви, аби цілий рік усі були здорові. 

В окремих регіонах України був поширеним звичай класти до великоднього кошика пшоно. На Середній Наддніпрянщині його згодовували курям, щоб добре неслися. На теренах Слобожанщини зерна дають курчатам, «щоб їх ніхто не зглазив і щоб ни дохли, а добре росли», – пояснювала Поліна Міщенко із села Рябушки в колишньому Лебединському районі на Сумщині, 1925 року народження. Могли використовувати й у народній медицині.

Існувала традиція освячувати на Великдень частину насіння, яке потім висівали на полі. «Пшеничку, з городу бобик, фасольку, кукурудзу. Всьо насіння клали святити на спід. Як посвятити, то воно сі дуже файно родить», – згадувала Стефанія Дем’янів із села Кінчики в колишньому Галицькому районі на Івано-Франківщині, 1940 року народження.

Польський народознавець Оскар Кольберг писав, що на Великдень у Карпатах до освячення в церкві несли картоплю і ячмінь. На Слобожанщині брали в кошик коноплі – щоби потім сіяти.

Ніж і ключі

У великодньому кошику несли до церкви і предмети.

Зокрема доволі популярною в Україні – хоча й не повсюдною – є традиція освячення ножа. Потім ним мали різати освячену паску. Уважали, що неосвяченим ножем цього робити не можна.

Етнографи фіксують випадки використання освяченого ножа в народній медицині. Тетяна Черкасенко із села Покровське на Кіровоградщині, 1943 року народження, розповідала: «Як упадеш і вдаришся, то треба ножиком так перехрестить, то не буде ґулі».

Освяченим ножем знахарки вимовляли різні хвороби. «Баби старенькі цим ножиком посвяченим, у кого була грижа, ножиком сошкребали і наче навхрест різали», – згадувала Катерина Лякіна з міста Сміла на Черкащині.

На Середній Наддніпрянщині освячений ніж клали біля норовливої корови, щоб не била господиню.

Волиняни Кременеччини клали ножа в колиску немовлятам, щоб нечиста сила не обміняла людську дитину на свою. На Бердичівщині лезо кидали у вихор – вірили, що так можна пробити чорта. На Бойківщині його використовували в народній метеорології – розганяли грозові хмари.

Водночас інколи освячення ножа вважають ознакою відьомства (Волинь, Поділля) – можливо, під упливом церковної заборони.

Зрідка на Великдень освячували крейду. На Середній Наддніпрянщині її радили їсти тим, хто страждав від печії. Волиняни та поліщуки виводили нею хрести на дверях.

У деяких місцевостях Бойківщини та Волині зафіксована традиція класти до великоднього кошика купюри. «А гроші – тоже. Копійки не кидають, а кидають такі, паперові ложать. То кажуть, шо будуть гроші вестися», – розповідає Катерина Стасюк із села Перемиль, що в колишньому Горохівському районі на Волині.

На Горохівщині також клали до кошика ключа – щоб не губився, щоб не приходили злодії.

Кошик, пасківник, бесаги

Звісно, не можна оминути й самого кошика.

Традиційні лозові кошики в  Україні ввійшли у масовий ужиток аж у XX столітті. Раніше паску не носили у плетених кошиках. А часто вона й не влазила до кошика. «Господар ніс паску таку, шо не міг двигнути. Мав у партовинні  нести», – розповідала Марія Когут із села Завидче в колишньому Радехівському районі на Львівщині, 1931 року народження.

«Раніше паску несли святити у скатертях, далі – у бесагах, а тепер – у кошиках», – свідчила Юлія Бляшинець із села Липовець Хустського району на Закарпатті, 1919 року народження.

Для освячення великодніх страв використовували спеціальні посудини. Гуцули мали дерев’яні пасківники або «дорінники» – резервуари циліндричної форми, декоровані геометричним різьбленням. Бойки називали їх «світильниками».

На Полтавщині використовували глиняні пасківники.

На Волині та Поліссі до середини XX століття мали спеціальні коробки, плетені з дерев’яних клепок або соломи.

Доволі частими були випадки, коли пасхальні страви несли до церкви у видовбаних з дерева ночвах.

Рушник або скатертина

На теренах  Поділля, Опілля, Надсяння та Західної Волині побутує звичай вишивання рушників, які використовують лише для покривання великоднього кошика.

На Поліссі, Середній Наддніпрянщині використовують здебільшого білі рушники та скатерки (настільники).

Великодній рушник чи скатертину, у якій святили паску, наділяли магічними властивостями. «Як од грому загориться хоромина, треба лити кислоє молоко й удовиця три рази має обійти зі скатеркою, на якій святили паску», – розповідала Кулина Середюк із села Щедрогір, що в колишньому Ратнівському районі на Волині.

На Опіллі великодній рушник вивішували на плодове дерево, щоби була гарна погода в день весілля.

Юрій Пуківський — кандидат історичних наук, етнолог, науковий редактор журналу «Локальна історія»