Сирійська література часу війни

0

Роман «Тест на каяття» Свейлеха Халіля, український переклад якого вийшов у видавництві «Нора-Друк», став для мене сюрпризом. Про це пише day.kyiv.ua. Розгортаючи книгу, звідти підсвідомо завжди очікуєш чогось на зразок «зошитів» Літтела або книги «ІДІЛ. Армія терору» Майкла Вайса і Хасана Хасана, тексту про реалії та еволюцію радикальних рухів, які привідкрили людству віконце в Середньовіччя.

Бо ж останні роки сирійські новини на галявину маскульту часто залітали у формі шок-контенту, поетапного підриву старожитностей Пальміри і відео розстрілу терористами випадкових перехожих за недотримання обрядових вимог у громадських місцях.

Роман «Тест на каяття» кардинально про інше. Автор проводить читача околицями війни, але від того книга взагалі не втрачає. Зрештою, «Сторонній» Камю написаний у пік найбільшої різанини в історії людства, але її взагалі не торкається. Свейлех Халіль наче кидає виклик реальності, будуючи сюжет навколо воркшопу з написання сценаріїв у Дамаску, куди бомби ще прилітають та лишаються тлом, яке навіть собак не лякає. Та і вибух, із яким оповідача розминула хіба одна незапланована сигарета, займає його думки менше, ніж листування, описане різногранно і глибоко — аж меметичні «три мегабайти переписки» набувають багатовимірності життя.

Роман, хоч і не стилістично, та десь нагадав Мілєнко Єрґовича: його тексти теж насичені рефлексіями та операціями з повсякденням війни та післявійни з околиць і точок зору, від епіцентру віддалених.

Не знаходячи затишку в зруйнованому місті, Свейлех часто звертається до віртуальності й при всій увазі до людського болю — залишається тверезим і злим, коли йдеться про кітч:

«У мене дві тисячі триста двадцять троє друзів на моїй сторінці у Фейсбуці; близько ста п’ятдесяти з них я знаю особисто, решта ж — віртуальні істоти, що гойдаються на цій великій синій хвилі у повній бойовій готовності до запеклих війн у мережі, брехні, вигаданих геройств, перебігання з одних лав ув інші, образ. Знавці й законники революцій ведуть свої битви у піжамах із словниками літературної мови предків і при цьому постять селфі з древніх європейських міст, де вони осіли як біженці. Недорікуваті поліглоти, вони, як ті гробокопи, викопують савани своїх прадідів, щоб із їхньою допомогою побороти суперника. Емоційна вбогість, биття себе в груди — вигадані для солідності професії. Я кажу собі, що в цій лікарні навіть весело, тож забронюю-но я собі ліжко у довгому коридорі…».

Місцями схоже на драми українського Фейсбуку, що свідчить не лише про універсальність групової поведінки, а й про вміння автора знаходити характерні риси в новітніх феноменах.

Та в романі «Тест на каяття» війна все ж залишається в полі зору, визначає дії, теми розмов і видозмінює людську ніжність. І людина, яка зазнала найбільших страждань, — викликає найбільше емпатії. Травматика пронизує текст, а обіцянка не сахатися шрамів — стає найважливішою.

Пару років тому ця книжка отримала престижну премію ОАЕ за «об’єктивне збагачення арабського культурного, літературного і суспільного життя» та передусім важить уміння автора створювати літературу на рівному місці, безвідносно навіть до теми. Важить те, що роман читається на одному диханні, поєднує складність нагального, вагу болю й афористичність письма, яке залишає після себе смуток, але й віру: життя продовжується попри все-все нехороше, що з нами сталося.

Маркіян Камиш

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я