1
Я до тебе пишу, росіє,
Ще живої, проте мерця.
Кожне слово твоє мерзіє.
Це початок твого кінця.
Неможливо тобі простити —
Чуєш, клята? — уже повік.
Проклинаю за всіх убитих,
Ти, паскудна ордо шулік!
Ти, москальська гнила підлото,
«Визволителі» ви бридкі.
Зруйнували своє болото,
Але ми — чуєш? — ми не такі!
В нас Герої боронять столицю,
Підривають з собою міст,
Щоб втопилися в багряниці
Ви — непроханий ниций гість.
Ви ракетами нас лякаєте
І міста берете в обруч.
Тільки згодом чомусь тікаєте,
Як ідуть на вас голіруч.
Ти, росіє, пускаєш танки,
Але Ми стоїмо до кінця.
Ми воюємо до останку,
В нас, росіє, сміливі серця.
Нам чужого — ти чуєш?! — не треба.
Тільки рідна свята земля.
Нас боронить Господь із неба —
Вас вбиває безумець кремля.
Ви скажені звірі — не люди,
Вас пізнав вже увесь білий світ.
Ви загарбники! Ви Іуди!
Всюди знають ваш тиск і гніт.
Всюди бачать тепер, росіє,
Твою гниль, твоє свинське нутро.
Мій величний Народ шаленіє,
Ну а з ним шаленіє й Дніпро.
І у цьому шаленстві ніколи —
Ти навіки собі затям —
Не здолати його. Ви — кволі,
Ви не здатні любити життям,
А тим більше, любити смертю.
Де ваш «русскій карабль», там і ви.
Я, росіє, скажу відверто:
Ви в сльозах потонéте вдови,
Захлинетеся нашою кров’ю,
У ненависті вашій до нас
Зігниєте. Своєю любов’ю
Ми, росіє, здолаємо вас.
Ти хотіла розбрату й незгоди,
А утім, об’єднала народ.
Ми борці, ми цінуєм свободу —
Ви ж не знаєте цінність свобод,
Бо в рабів не міняється сутність.
Ви ж — навіки московські раби!
Українська незламна могутність
Не програє рабам боротьби.
Ви прийшли, щоби нас рятувати?!
Та ж самі сидите у ярмі!
Ви ніколи не були нам братом,
Полохливі, глухі і німі.
Я, росіє, пишу до тебе,
Кожне слово моє — тобі.
В нас палає, підлото, небо
Від боїв. Ти ж поляжеш в ганьбі.
Ти програла уже, росіє,
Ти подібна уже до мерця.
Світ не знати тебе воліє.
Це початок твого кінця.
2
Господи, гніву пречистого
благаю — не май за зле…
Василь Стус
Я ніколи не стану святою.
Як би сильно не прагла цього:
Кожний день з почуттям і жагою
Я нестиму до скону свого
В серці гріх — бо простити не зможу
Московитам цієї війни.
Я кричатиму завжди, мій Боже,
Про все те, що вчинили вони,
Ці нащадки ворожої крови,
Це насіння дикунських батьків,
Ця орда, недостойна любови —
Тільки злоби. Лиш злоба і гнів.
Я, мій Боже, не в силі забути —
Хоч би як намагалась — повік
Їхні лиця, жорстокі і люті,
Їхній в’їдливий посміх і крик.
В моїй пам’яті, мов на граніті,
Закарбовано їхню вину.
І, мій Боже, нізащо у світі
Я не вибачу їм цю війну.
Пошматовані Київ і Харків,
Миколаїв, Одеса, Дніпро —
Скільки шкіл, і будинків, і парків
Зруйнувало це дике «добро».
Певно, в світі немає країни,
Що боролась так тяжко, як ми,
Й підіймалась щоразу з руїни
Із кривавими, Боже, грудьми.
Де, скажи, ще у цьому сторіччі
Сплять в підвалах, залишивши дім?
Моя ненависть множиться вдвічі,
Як приписують злочин не їм,
А лише навісному тирану.
Ці нащадки московських царів
Винні також — роз’ятрену рану
Кожний з них колупав і хотів
Тільки смерті народу, мій Боже.
Української смерті бажав!
Я ніколи простити не зможу
Й московиту, що вперто мовчав,
Бо й мовчання для мене — то злочин.
Я не вірю й у їхні слова.
Ця орда нас лиш знищити хоче,
Та моя Україна жива!
Ти, мій Боже, їм також простити
На землі, певно, б довго не міг.
І волав клянучи: “Московити!”,
Українцям упавши до ніг.
Ти б ненавидів гнівно і люто,
Пошматований, ледве живий,
І, мій Боже, не змігши забути,
Ти б сказав, що також не святий.
3
Я вночі розмовляла з Богом.
Він ледь чутно мене збудив,
Не сказавши мені нічого,
Тільки тихе-претихе «Ходи…»
Я пішла. А точніш — полетіла.
Ми летіли тоді удвох…
Я вже спати цілком не хотіла.
Ми летіли — лиш я і Бог.
Він мовчав, я також мовчала:
Це ж мій перший із Богом політ.
А земля все гула і тріщала,
В сні здригався, здавалось, світ.
Врешті Бог проказав до мене:
«Розкажи щось про себе…», і я
Обернула обличчя натхненне
Вмить до Нього. «Моє ім’я, —
На секунду затнулась, — Софія,
Та удома Софійкою звуть.
Я сміюся з батьків, бо не вміють
Зрозуміти, що діти ростуть.
Хоч мені вісімнадцять минуло,
Я і далі Софійка для них…» —
В Бога усмішка промайнула,
Він щось мовив й одразу затих.
Я продовжила: «Ще зі школи
Усвідомила: не терплю
Математики. І ніколи —
Лиш не смійся — не полюблю
Їсти борщ…» Потім ще казала
Про багато-багато речей.
Раптом погляд Його спіймала,
Погляд лагідних, ніжних очей.
В тих очах заховатись хотілось,
Потонути в безмежжі тепла.
Наші погляди вкотре зустрілись.
Я страшенно щаслива була.
Тільки Він мов боявся спитати
І вагався, чи так збагну:
«Що ти можеш, Софійко, сказати
Про війну? Саме так, про війну».
Я одразу ж уся затремтіла,
Засльозилися очі умить.
Я кричати щосили хотіла.
«Ця війна так пече і болить…» —
Майже пошепки, втім, говорила.
Бог кивнув. Ми летіли знов.
Я здригнулась: під нами могила,
А навколо — тілá і кров.
Ми спустилися трохи нижче.
«Впізнаєш?» — тільки й мовив Бог.
Я ступила крізь страх ще ближче
І вжахнулась: «Це ж Сандармох…»
«Саме так…» Ми летіли знову,
Й знов могила на метрів сто.
Мені вмить відібрало мову.
Крик, який не почув ніхто, —
Крик людей, що повзли на колінах, —
Бо страшенно гудів двигун…
Я ридала: «Це шахта Салíна…»
Далі були УПА, ОУН,
Шістдесятники й дисиденти.
Згодом був ще недавній Майдан,
Де на мітинг вийшли студенти,
Найсвідоміші з громадян.
Потім Крим, який відібрали,
А тоді — кривавий Донбас.
Я за руку Бога тримала,
І, здавалося, всі, крім нас,
Мирно сплять, як завжди, удома.
Ми вернулися в наші дні.
Стисла серце жахлива судома.
Київ, Харків… Усе в вогні.
Я кричала Богу: «Завіщо?!
В чому, в чому наша вина?!
Ми ціну заплатили найвищу…
Ще й війна… Ця нещадна війна!»
Бог погладив моє волосся,
Трохи стихли на серці страхи.
«Ще, Софійко, повір, не вдалося
Відмолити свої гріхи
Досі жодному із тиранів…»
«Але ж кожний потрапить в Рай…»
«Як позбудеться від кайданів…»
«Тільки, Боже, прошу, згадай,
У тиранів їх зроду не було…
Це у нас, у звичайних людей…»
Бог всміхнувся: «Ти не збагнула?
Їхні пута — то крики з грудей
Перед вбивством; то ваші сльози…
Кожна, — чуєш? — сльозинка твоя.
Ланцюги їхні — їхні ж морози,
І, Софійко, ніколи Я
Не прийму їх у Рай на небо,
Доки пута нестимуть вони
Їм усе відмолити треба…»
«А навіщо цієї війни? —
Я дивилась Йому у вічі. —
Ти зупиниш війну цю, так?»
Бог донизу кричав: «Чоловіче!
Бережися! Ворожий літак!»
Й, притуливши мене до Себе,
Тихо мовив: «Софійко, знай:
Ще ніякий тиран не на небі,
Жодний з них не ступав ще в Рай…»
4
Мóя країна не має братів
І відтепер їх мати не буде,
Бо кожний брат споконвіку хотів
Тільки мечем пронизáти їй груди.
Кожний з братів лиш безбожно карав,
Так, як брати не уміють карати.
Всякий лише ненаситно бажав
В брата свогó найсвятіше забрати.
Жодний із них не поміг їй було
Цілі сторіччя. Сторіччя неволі!
Моя країна, схиливши чоло,
Слізьми вмивала криваві мозолі —
Старші брати ж їй сміялись в лице
Посміхом свóїм, гірким і дволиким.
Моя країна ставала борцем —
З їхнім величчям, украй невеликим.
Всі ці брати лиш терзали її,
Мóю країну, ласкаву до інших,
Так, що вона вже не має сім’ї
Й, мабуть, ніколи не матиме більше.
В неї не було й немає сестер:
Їй, певно, зроду на них не щастило,
І, хоч як жаль, не щастить ще й тепер.
Мою країну лиш вічно гнітило
Те родичання. Втомилася вже.
Більше у нього не вірить! Їй досить!
Моя країна себе береже.
Моя країна тепер не попросить
Поміч сестер чи так званих братів.
Їй вже по горло ця фальш і облуда.
Кожний із них споконвіку хотів
Тільки мечем пронизати їй груди,
Тож не займайте братерством її.
В неї є друзі, та друзі — це інше.
Моя країна не має сім’ї!
Й, певно, ніколи не матиме більше.
5
… а на ділі кожен з них
не вартий був ламаного шеляга…
Юрій Косач
росія, духовно слабка й малосила,
Не мала ніколи своїх перемог.
І хоч би як гучно кому голосила
Про віру — в тій вірі найвищий не Бог.
В тій вірі і сліду нема від моралі.
Отій машкарі, що у ложці води
Готова втопити без туги і жáлю
Своїх же, повірте, ті божі суди
Цілком непотрібні. То дикі натури
З найбільшим пороком на світі цьомý,
Що зроду не знають поняття культури,
Поняття духовности й тільки тому
Своїм полохливим єством довіряють,
Що нарване, жовчне, свавільне і зле.
Ці чортові діти наївно вмирають
За щось, що, їм кажуть, «велике», але
Насправді не варте і крапельки крови.
Вони подихають із ласки царів,
Лягають кістьми в наші буйні діброви,
Хоронять життя поміж наших степів,
Не тямлячи, темні, за що їхня жертва.
Хоч це і не жертва — безглуздий кінець.
росія… росія — то нація мертва,
То нація підлих, плюгавих сердець.
То зборище вад: де ні правди, ні чести,
Де лиш двоєдушшя — найвища з чеснот.
Бо тільки в росії можливо піднести
До неба найбільшу у світі з марнот.
Це братство, гадюче, здряхліле до краю,
Не має нічого святого. Хіба
З народження звикле до різки й нагаю
Спроможне змінити світогляд раба?
litgazeta.com.ua
Прокоментуєте?
