Україна
Я знаю, що ти станеш іншою.
Сильною, вільною, незалежною.
Я знаю, що ти станеш іншою.
Величною, унікальною, найціннішою.
Я знаю, що ти станеш гордістю.
Найпрекраснішим серцем серед європейських тіл.
Я знаю, що ти станеш мрією.
Не тільки моєю, а й цілих світів.
Я знаю, що ти стоятимеш.
Не впадеш на коліна перед хворою лисою мавпою.
Я знаю, що ти виростеш.
Із тихого пуп’янка у найкрасивішу лілію.
Я знаю, що ти будеш гідністю
українських гетьманів і князів.
Я знаю, що ти станеш вітром,
нескореним подихом карпатських гір.
Нам не шкода!
Ніхто із них не вірив у війну.
У першу ніч небо почорніло
від ударів, а далі із землею
міста зрівняв вогонь.
Здавалося, що паніка назавжди
опинилася у грудях,
але раби живуть не тут.
Ти помилився!
Не друг, не брат і не союзник.
Вже зовсім скоро тіло впаде
в обійми дротяних повстанців.
І це не милість, а ненависть!
За дикі сльози матерів,
за немовлят, що народились під землею,
за діток, які ніколи не побачать денне світло,
за мертвих воїнів,
за біль у грудях.
Тобі горіти в пеклі, як і цілому народу!
І знаєш, нам не шкода!
Ціна
Одного дня ти віднайдеш у душі печаль,
яку роками в золу розтирала думка.
Одного дня ти віднайдеш у серці страх,
який не розмовляв з тобою довгими роками.
Одного дня ти віднайдеш провину, сором і пекельний град
за те, що руку подавала близькому сусіду.
Одного дня ти викинеш усе:
лахміття, думку, толерантність.
Ваги у кухні, ігри у кімнаті,
ненависні «здрасте» і «как дела».
Одного дня ти зрозумієш,
що таке ціна.
Платили ноги, руки й голова.
Це означає тіло, як гарматне м’ясо.
Кричить від болі,
розриваючись на полі після бомб.
Одного дня ти побудуєш унікальний храм,
тільки цегла за цеглою проколюватиме кожний орган.
Одного дня ти заплатиш сповна,
а після: станеш восьмим чудом світу.
Холодний ранок
Кава розлилася.
Старий балкон перетворився
на уламки із дощу скляного.
Я ніколи не знала, як це.
Я ніколи не бачила, що це.
Далекі люди на сторінках
з підручників історії розповідають те,
що зветься боротьбою.
Війна вбиває душі,
людські кістки ламає,
а чоловічий крик перетворює у «стінгер».
Складно сказати, що чекає завтра.
Емоції з’їдають мозок.
Дні перевернуті.
За кожним кроком серед
голодних ігор за незалежність
переплітається із ґрунтом кров.
Солдати захищають Батьківщину,
а люди моляться і кличуть перемогу у танок.
Ніколи не знала, як це і що це.
Тільки я впевнена:
перемагає той, хто не здається.
Невідомість
Тікати у далечінь,
не озираючись навколо.
Боятися відпустити руку
за крок до перетину кордону.
Тримати міцно сумку,
як пам’ятку минулого життя.
Плакати в рідних обіймах,
бо вже не буде так, як раніше.
Тінь закривавлених ілюзій
назавжди тебе запам’ятає.
Настав той день,
коли усе змінилося.
У сьогоденні страшно означає слабкість,
а гра в мовчанку додає краси.
Історія не пробачає помилок,
чому ж цілий народ навчився забувати?
Здається, дух людський піднявся.
А ти не знаєш, що робити далі.
Страшно і соромно водночас.
Коли закінчиться війна
Коли закінчиться війна,
я обійму батьків і скажу те,
що не могла сказати довгими роками.
Коли закінчиться війна,
я посміхнуся у відповідь
на дощ чи сніг чи завірюху.
Коли закінчиться війна,
я берегтиму кожний погляд
близьких, друзів і знайомих.
Коли закінчиться війна,
я розведу вогонь у колі
славних спогадів про мужність.
Коли закінчиться війна,
відвідаю я Харків і Маріуполь,
піду в Мистецький арсенал.
Ввечері на площі Ринок вип’ю кави,
складу рюкзак і вирушу в Карпати
до гірських джерел.
Коли закінчиться війна,
я скажу: «Так. Буденність – це надзвичайно круто,
бо в ній живу, кохаю і творю».
Тільки світлини з Бучі, Гостомеля й Ірпеня
назавжди серце розіб’ють на
тисячі уламків болю.
Коли закінчиться війна,
я повернуся додому,
бо лише тут живе моя душа і тіло.
Мій любий
Постій, мій любий, біля мене.
Голодна тиша об’єднує ще на мить.
Нас розлучає знову чорний ворон.
Він прилетів, як тільки сонечко зійшло.
Моя любов – це чорний колір,
розпечена червоною стрілою на дощі.
Хочу заплакати, але не дозволяє совість.
Ти завжди вчив мене усміхатись.
Візьми із собою цей маленький корабель,
із ним забереш частинку мого серця.
І світлину, ту, яка назавжди нас з’єднала.
Очі, які завжди любили і блищали сонцем.
Пора прощатись, це я знаю.
Такий гарячий, але не останній поцілунок.
Ти мій герой, тебе чекаю.
Не закриваю двері на замок.
Вмикаю вальс і мовчки молюся.
Без тебе не повернуся до весни.
Ніколи
Ніколи ти не будеш другом,
ні братом, ні союзником…
Ти кат, який прийшов у світлу пору,
ти демон, який не має ні серця, ні душі.
Віщун запеклого бою і тінь потвори смерті.
Мені не страшно це сказати чи навіть прокричати.
Я проклинаю весь твій світ і всю твою істоту,
я замовляю смерть для всього твого роду.
Ще трохи, і ти заплатиш свою смертельну частку,
адже не довго ворону залишилось літати.
Перший свій бій ти виграв,
але у другому загинеш від снаряду.
За гучні сльози матерів та цілої країни
опинишся у підземельних пазурах Аїда.
Світанок
Запечений до крові біль
здирає охолоджену наївність.
Ти прогортаєш свого сина і
промовляєш ніжно «Стій. Не падай».
Цілуєш молоді дитячі крила і
витираєш сіль із-під почорнілих юних сліз.
Колиска плаче за хвилиною домашніх звуків,
а молодість ще пам’ятає ніжний спів соловейка.
Дім залишився десь позаду, і тільки
чорно – білий клаптик сміється в тиші.
Все ущільнюється…
Дорослим став світанок у очах дитячого роману.
Коханий сину
Запалю свічку і тричі вимовлю твоє ім’я,
залишивши цей монолог для себе.
Я знаю, що ти – сильний.
Сталева воля і міцний характер.
Тебе чекає холод,
розбиті долі і глибокі ями.
Я вітер, який оберігатиме тебе від бурі.
Я зірка, яка у темноті засяє світлом.
Я голуб, який від кулі захистить крилом.
Я віра, яка тебе чекає.
Моя душа завжди з тобою,
а серце відчуває кожний рух.
Коханий сину, повернись
додому без залізних ран.
Коханий сину, материнське серце
молиться за тебе і чекає.
Прокоментуєте?
