Коли читаєш вірші Олексія Довгого на його світле 95-ліття, думаєш про Життя. Про Життя, вкарбоване, згущене у миті, коли напрочуд виразно відчуваєш непорушність зв’язку між нею та довкіллям – чи то яшмовими річками осіннього лісу, чи запахом хліба, чи запаморочливим відлунням голосу близьких…
Адже справді, у кожного траплялися хвилини, коли час ніби сповільнював біг, а межі простору наче стиралися, а ототожнення з ликом дійсності відливалось у якомусь світлому образі. Може, у присмертні хвилі життя людини і майне у переплеску таких сутнісних образів, заради створення яких (хтозна?) і живемо на цій Землі. Поетичне слово має дивовижну здатність фіксувати такі моменти, а його непроминальна цінність – у перевтіленні повсякденного, відокремленого стану людини-речі на людину-світ. На жаль, людей першого кшталту стає дедалі більше, а другого – все менше. І ось поезія Олексія Довгого, літературна зоря якого світила майже півстоліття, схоже, припала до душі українським (а також грузинським, македонським, французьким…) читачам оцим відновленням втрачених зв’язків із українським Космосом. Ще язичницьке відчуття спільності із Землею, Небом, Зерном, Родом, Світовим Деревом, Будинком (аналогом Неба) у справіку хліборобській культурі органічно поєдналося в поезії нашого сучасника. Відтак – глибоке переживання історичних і душевних травм, непорушна певність у відстоюванні давніх, божественно-іпостасних цінностей, які гармонізували б людину із сакральним світом природи.
Звідси – морально-етична домінанта у творчості Олексія Довгого, яка, на відміну від деяких представників радянської епохи, здебільшого далека від невиправданого пафосу та образних штампів, ось чому в ньому проступає яскрава афористичність ліричної мініатюри (цикли «Дотик блискавки», «Келих троянд»). «Поезію не творять і не пишуть – // поезію, як силу, віддають!». У цій альтруїстичній максимі поета розкривається життєвий шлях, присвячений людям. Механізаторська, педагогічна, редакторська, перекладацька, видавнича праця Олексія Довгого – для людей, попри пресинг часу. Він – серед ініціаторів серії «Перлини світової лірики» у видавництві «Дніпро», де у найкращих українських перекладах з’являлися знакові збірки поезії з усього світу. Він – відповідальний редактор зібрання творів О. Довженка (де наважився надрукувати і заборонений кіносценарій «Україна у вогні»). Він – натхненник видання корпусу народних пісень усіх областей України. Серед його учнів – десятки талановитих письменників… Маючи втіху спілкуватися з Олексієм Прокоповичем не один рік, готуючи французькі та нідерландські переклади його творів, а також спільно з Володимиром Губою збірку музичних фресок, дедалі глибше впевнювався, що, попри слушне зауваження академіка Миколи Жулинського про «відмінний від магістрального шлях до маніфестації» цього поета, його мистецький досвід напевне ще викличе читацький інтерес. Ця думка утверджується, утверждається в мені дедалі глибше, коли, з дозволу родини, взявся до упорядкування його поетичного вибраного, уривки з якого нині пропоную читачам. І у воєнний час, коли різкіше видно рідне і чуже, «кучеряве» і справжнє, твори ці можуть стати розрадою і наснагою для багатьох. Продовжуючи Родовід Сонця, якому незабутній Служитель Слова зберігав вірність, не затуляючи його собою. Бо знав:
Ми входим у вічність,
як подив у звичність.
Як човен у море,
як стежка у гори.
А кожен шлях – перетворення за перетворенням – потребує правдивого і наснажливого кревного слова, яке веде його до себе – як надія і як зоря…
Дмитро ЧИСТЯК
Олексій Довгий: «Кров і слово – то мати й дитина…»
Мудреці
Є мудреці од чорної землі.
Є мудреці од вистиглого неба.
Йдемо завжди до вас, учителі,
Але приходимо самі до себе.
У човні
Веслуємо. А із весла
Веселка зводиться весела.
За селами сипнули села –
Мов квіту річка нанесла.
Життя
С.С.
Життя – наче млин той.
І доки він меле,
роки, мов зерна, під жорна летять.
Чим зерна дрібніші,
тим швидше, ой леле,
крутяться крила, і жорна свистять.
Зелений мис
Об скелю вітер б’є окрил.
Коріння рве, нависле долу.
І морщиться поріддя голе
Під тягарем камінних брил.
А скеля тисне, нависа.
Під нею кожен камінь – рана.
І в море сочиться щорана
Пекуча кам’яна роса.
***
Є щось від жінки в легкості крила,
В летючості і витинові ліній,
У молодій живучості зела,
І в точності польоту ластів’їнім.
Є щось від жінки в гнучкості лози,
У щедрості весіннього заплоду,
У гіркоті солоної сльози
Людського, нею зродженого роду.
Є щось від жінки в дивові зачать,
В незайманості білого покрову,
І в мудрості натомлено мовчать,
Коли весь світ збирається на слово.
Вечірнє
Комбайн в степу, мов птах, завмер.
Засяли зорі в сизій далі.
Став на місточку комбайнер.
Як пам’ятник на п’єдесталі.
***
Душа як річка. Струменить вода.
На бистротечі – крутобокі хвилі.
Нема їм впину. Бо немає штилю.
Пливуть, пливуть, як молоді літа.
Чим швидше плин – тим вищі буруни
зринають над безоднею крутою.
Б’ють в берег хвилі піною густою,
на мілину виплескують човни.
А річка рвійно набирає сил.
Летить до повені од переброду.
І берегу своєму на догоду
сягає аж за дальній небосхил.
***
Пливли ми з батьком у човні.
Злітала птиця. Билась риба.
І захід весь палав в огні,
Мов кавуна гаряча скиба.
Стеливсь туман над синню плес
І тихо осідав на плечі.
А батько був такий увесь,
Як цей погожий, тихий вечір.
До Музи
Не підведи, моя щоденна муко.
Єдиний раз в житті не підведи.
Давно мені всі сни твої не в руку.
Давно мені болять твої лади.
І світ болить, я ти ідеш до мене.
І я конаю на твоїм огні.
І капа кров, червона і зелена,
З дерев і з мене в сонмища земні.
***
Поезія приходить завше просто:
як день, як вечір, сонце, як зоря.
Веселкою підводиться у простір,
як усміх той, що серце підкоря.
Вона подібна до трави і вишень,
до теплих рук, що квітами стають.
Поезію не творять і не пишуть –
поезію, як силу, віддають!
Лакузи
Не вірю в перевтілення богів!
Боги богами над собою будуть,
Допоки час на смерть їх не осудить,
І праху не лишивши на посів.
Не вірю в перевтілення богів.
Я вірю в перевтілення лакуз.
Лакузи завжди в сильних під ногами.
Вони і дурнів наречуть богами,
А їх лакеїв – óбранцями муз.
Я вірю в перевтілення лакуз.
***
Ти мені снишся пахучими квітами,
шелестом нив, бережечків узорами.
Ти мені сонечком світиш над вітами,
кличеш у полечко юними зорями.
Ти мені гаєм ростеш за долиною,
чайкою линеш над річкою тихою.
Ти мені світиш високою мрією,
ти мені сяєш людською утіхою.
Серце, тобою заповнене, міниться,
пружаться думи бруньками-бутонами.
Світ весь навколо тобою проміниться
ніжними барвами, милими тонами.
***
Осінній лист кружляє у саду
і пада темінь, як зів’яле слово.
Перейденим навпомацки іду,
од зерна днів одвіюю полову.
Сплива, летить за вітром пустоцвіт,
як сизий дим, дорогу застилає.
І радісно, коли на ниві літ
жива зернина променем палає.
Гречаний мед
Бджолиний рай.
Блищать люльки допізна
В пропахлому гречками курені.
О, скільки тут легенд почуєш різних
І дивних див побачиш уві сні!
А ранками над раєм тим бджолиним –
Пташині хори і хмариний лет,
Веселий квіт, і вітер білопінний,
І все з чого береться хліб і мед.
***
Сніги, сніги! Їм ні кінця ні краю.
Злилось і небо з маревом зими.
Від Низківки із батьком від’їжджаю
на Городище сивими кіньми.
Дзвенить льодок. Витьохкують копита.
В обличчя вітер-поземок січе.
А я у світ, снігами оповитий,
вдивляюсь через батькове плече.
***
Ми входим у сталість,
як входять у старість,
як літечко в осінь,
як місяць у просинь.
Ми входим у вічність,
як подив у звичність.
Як човен у море,
як стежка у гори.
***
Кучеряві слова твої, друже,
А в словах твоїх правди не дуже…
Кучерявитись слово не хоче,
Коли правда у ньому клекоче.
Коли звуки аж рвуться з натуги,
Як серця від тупої наруги.
То не правда, що суть не у слові,
То не правда, що біль не у крові.
Кров і слово – то мати й дитина,
Найсвятіша у світі родина.
Виноград
В зеленім листі сизий виноград
Запах мені м’яким приморським літом
І повівом долини соковитим,
Що стигне між осонечних громад.
Над зелен-листом глибне далина,
І голоси юрмляться у долині,
Де теплі барви в передгір’ї синім
Осіння перехлюпує луна.
Збір винограду – у людей жнива,
Коли короткі вже не дні – години,
Але коли у кожної людини
Душа щасливо й гордо ожива.
Вона, мов сонце у достиглім гроні,
Лягає важко й тепло на долоні.
***
Як придорожній пил, як саду синя невідь,
я повернусь на світ як-небудь, коли-небудь.
Почую шум гаїв, побачу цвіт росини,
торкнусь дівочих вуст, зиркну ув очі сина.
А потім (в котрий раз!) стулю ізнов повіки
І вибухну вогнем у самім серці віку.
Сонце
Не в тобі зачиналося Сонце.
Ти зачинався в Сонці.
Не затуляй його собою.
Прокоментуєте?
