Станіслав Бондар: Та, що вела мене за руку

0
668

Її хочеться зустрічати з чашкою гарячої кави в затишній кімнаті. Її приємно виглядати крізь вікно, по якому стікають краплі дощу. Хтось каже, що вона навіює тривоги і підштовхує до меланхолії та ностальгічних переживань. Хтось любить її мовчання у напоєних дощем парках. Але коли вона поруч, це неможливо сплутати ні з чим. Особливий запах, елегантність рухів, перемінність настрою видають її непростий характер.

Я ж зустрів її з легким хвилюванням. Чи змінилася вона? Чи змінився я з моменту нашої останньої зустрічі? Мені здається, що з часу нашої останньої розмови промайнула вічність. Те, про що ми говорили колись, стало неважливим. Я ж, як і раніше, не можу висловити те, що вона пробуджує в мені. Незбагненність? В розмові з нею не вистачає слів. Коли ми востаннє виходили дивитися на зорі і подихати свіжим повітрям, до моєї свідомості дійшли слова Плужника, немов би ми з ним вийшли у двір покурити, як старі добрі товариші:

Уже вечірні довшають розмови,
Чутніше хід повільних дзиґарів…
Віщують тихий затишок зимовий
Сльота і сум осінніх вечорів.

І так приємно знову розгорнути,
Пурнувши весь у цигарковий дим,
Якийсь роман, давно напівзабутий,
І не читати, мріяти над ним!

Збагнути її може лише поет своїм глибоким поглядом. Лише поету під силу сховати між рядками її ніжність і красу. Від мене ж вона відвернула свій погляд. Я знову почав ставити собі складні питання. Але в розмові з нею я озвучував банальні відповіді. Мені хотілося говорити про «сльоту і сум осінніх вечорів», про підліткові мрії, які були такими ж пристрасними, як і мрії Жульєна Сореля, а наша розмова була холоднішою від листопадових ночей.

Мені бракувало сіруватого смутку її очей. Хотілося, щоб вона почала з простого: «Як в тебе справи?». Але б вона не була собою, якби таке запитала. Вона мене не залишила і вже за це я їй вдячний. Для багатьох її поведінка здається божевіллям, та я знаю, що вона справжня, а інші просто не хочуть цього зрозуміти. Я знаю тих, хто не впускав її до себе. Вони називали її надокучливою. Багато тих, хто витирав їй сльози, були лицемірами, адже ті сльози їх не хвилювали.

Мені здається, що чимось завинив перед нею. Можливо тим, що повірив у фальшиву раціональність. Натомість забув про раціональність, яка «не тільки знає, а й розрізняє». Поетеса Ольга Седакова у своєму есеї «Апологія раціонального» нагадує про розум серця, розум сумління, розум волі, який без жодних сумнівів дозволяє відділити істине від хибного. Філософ Сергій Аверинцев називає його розумом «втишеного самолюбства». Це стан душі, коли чутно «хід повільних дзиґарів».

Мій годинник поспішав. Чи то збився мій внутрішній час, і я знову не встигав. Я пробігав через парк, не помічаючи жодних знаків і не чуючи жодних слів. Чи буде у мене нагода знову зустрітися з нею? Чи будуть для неї важливими мої слова? Чи й надалі уникатиму нашої зустрічі, ховаючись у рутині повсякденності? Я розумію усю недалекоглядність моєї поведінки. Так, справді завинив. Ця провина не змивається жовтневими дощами, не лікується літрами випитої кави, не зникає з приходом «тихого зимового затишку».     

Та варто було мені зупинитися, вдихнути на повні груди аромат мокрого листя, як я зрозумів, що вона завжди була зі мною. Наша з нею зустріч повторюватиметься знову і знову. У діалозі «Феаг», який, як стверджує П’єр Адо, хибно приписують Платонові, учень говорить Сократові, що нічого не навчившись від нього, він усе-таки став кращим, оскільки перебував з ним в одному місці і поряд з ним. Так само вона вела мене за руку. Вона не вчила, а ставила питання. Це був сократичний спосіб учителювання. Її потрібно було лише слухати.

У час, коли «вечірні довшають розмови», вона, як завжди, несподівано дала про себе знати. Чутно було, як по-плужниківськи «дощ шумить, і вітер волохатий у шиби б’є…». Вдивляючись у її обличчя, я не розумів, чи вона сміялася, чи так виражала свій смуток. Я встав з крісла, налив теплої кави у термокружку, одягнув куртку і пішов гуляти вечірнім дощовим парком. Її образ знову був поруч, а голос тихо просив віддати їй усе, що я мав. На цей раз мені було легко поділитися з нею. Але вона несподівано розвернулася і пішла. Я дозволив їй піти і лише вдивлявся вслід й думав: «Я чекатиму тебе знову, моя осене».

Джерело: «Читай»  

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я