“Українська літературна газета”, ч. 3 (347), березень 2023
ЖИТТЯ ЛЮБИ!
Життя люби коли воно щасливе,
Життя люби коли воно болить,
Бо і тоді в нім є суцвіття дива,
І хоч одна блаженна Божа мить.
Люби коли, здається, ще безмежне,
Люби коли його минає строк…
Та не порань довіру обережну.
Готовий будь – в дорогу до зірок.
СНОВИДІННЯ НАДІЇ
Мені явилась Україна наша,
Як сновидіння звабило мене,
немов блакитна, з променями, чаша,
в якій питво сакральне й неземне.
Здавалось, пив і пив я з неї щастя,
Та в ній воно гойдалося сповна.
І янголи стояли мов на чатах,
І стихла вдалині війни луна.
«КОБЗАР» ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
«Кобзар» нам для долі – сейсмограф
У час вознесінь і падінь,
Щоб ми в епохальних заторах
Пізнали де Світло, де Тінь.
Щоб знали, де йшли героїчно,
І де нас трясло «не туди»…
Як спинимося безпомічно –
Він застереже від біди!
ДИВО-СЛОВО
Лежало тіло,
нерухомим,
довго…
Не міг заснути хворий по ночах,
але сказав хтось рідний
диво-слово, –
мов янгол, доторкнувся
до плеча!
Раптово з хмари
виглянуло сонце,
крізь дощик, –
ніби з перлів, а не сліз.
І чоловік подумав:
«Чи не сон це?»…
Сам легко з ліжка,
у лікарні,
зліз!
КОЛЕСО ІСТОРІЇ
Полем неміряним котиться колесо,
Полем із попелом, полем із колосом.
Котиться, ген, хуторами, столицями,
В колесі стріли і промені шпицями.
Обід на колесі все хилитається,
Небо зірками на нас осипається.
Чуються вибухи, плаче хтось голосно.
Де ж ти, Історіє, та, що без колеса?
СТАРА КУЗНЯ
Ходили ми захоплено до кузні,
Давно-давно, ще дітлахи малі,
Бо, все ж таки, з Миколою – ми друзі,
А в нього батько з дідом – ковалі.
Стояли, мов у чарах, на порозі,
Дивились, як вогонь палахкотів,
Відвести погляди тоді не в змозі,
Коли леміш від жару золотів.
Вже сипле іскри! – щіпці величезні
Його вхопили міцно у вогні,
І молоти загупали по черзі –
Відлунили – аж страшно! – у мені…
А в друга дід і батько, – два Івани,
Богатирі у фартухах цупких,
Леміш обкутий кидають до чану,
Піт на лобах у крапельках липких.
Біля дверей, серед старого двору –
Цепи, колеса, борони, плуги…
І все оте мені в дитинства пору
Здавалося чудесним навкруги.
О, ті майстри уміли підкувати
І коника баского швидкоруч!
Тримаю досі до сільської хати
Великий, ними викуваний ключ
БАТАЛЬЙОН, ПРИЗНАЧЕНИЙ ДЛЯ БОЮ
Молодим захисникам України
Скупі ми, у тривозі, на слова.
Ми – батальйон, призначений для бою.
Собою ризикуємо, бува,
Та тільки, Україно, не Тобою!
Що буде – те і нас не обмине.
Та віримо, повернемось додому,
І мама всі пилиночки змахне,
Як вийду у костюмі вихідному.
В кафе нам кельнер каву принесе,
І день, і бій згадається вчорашній.
Я розповім тоді про все, про все –
Ти тільки не питай про рукопашний…
А нині ми біді на перехрест
У невідоме вирушаєм знову,
Натягуючи звично свій берет.
В імлі світанку – сонце малинове.
МІСЯЦІ ВІЙНИ
Жінками довго повнились вокзали –
Із дітьми до Європи виїжджали.
Не чули звісток дорогих з окопів…
Лиш спалених садиб ніс вітер попіл.
Когось на полі бою ждала згуба,
Комусь на пляжах вигріватись любо.
Податись мріють ще кокетки в мандри,
Бо відають, що їхня зброя – чари.
Кому яка лягла на долю карта…
Лиш виграшна – для України варта!
Прошу-молю у Бога Перемоги
І сили Духу там, де перелоги!
***
Я був мандрівником, колись, аж до Кавказу,
І в молодості гір не зраджував ні разу.
Вершини знань здобути були у мене мрії,
До рідних сіл вертався і в спеку, і в завії:
Вже пронеслось і там вороже мракобісся,
Бо апетит загарбника в акулячий розрісся!
Я в молодості рвався до моря та у гори,
А долі молодих – тепер шматує горе!
Погрожують ворожі нам танки та ескадри:
Багато з них діждались – і справедливо – кари!
Ще буде мир і доля, і радість в розмаїтті,
Але вже не народяться в убитих юних – діти…
ДАВНІ РИМЛЯНИ І ГРЕКИ
Вже не хотіли, нібито, карати:
Близькі культури,
нащо той ексцес?
На арфах греки
римлян вчили грати,
Та вже Юпітер правив,
а не Зевс.
ЧАС БОРІНЬ
Славою будуть герої увінчані,
Діти народжені – вчасно похрещені,
І погорільців не буде у відчаї,
І хабарем – усе менше улещених.
З’явиться слово моє величальне,
Веселою буде й осіння жура…
А нині знов слово болюче, печальне,
Де мати – за сином – сльозу витира.
ПРОШУ ДОЛЮ
Не дай, Доле,
перекотиполем,
бути без коріння,
а дай чистих
джерел предків
нашим поколінням.
Не дай, доле,
славу предків
глумом зневажати,
бо впаде
і сволок рідний,
при вході до хати.
Не дай, доле,
подаянь
просити в палаців,
а дай, доле,
на свій лан
вранці йти
до праці.
ПРО БОГА І БРИЛУ
Чи має Бог аж таку силу,
Що може створити брилу,
Яку не зможе і сам підняти?
Оце мудрецям дебати!
Над цим вони досі б’ються…
Насправді, цей камінь – людство –
З гріхом відомим Адама.
( Ще й безліч нових так само).
КАТРЕНИ ( з циклу)
***
Історія – мов змінний струм,
В якого різні клеми, фази:
Жертовність, честь і зрада, глум,
Прозріння і порожні фрази.
***
У масових щеплень обмежені функції,
Отож, я назву найтривожнішу ваду:
Відсутність вакцин протидії корупції,
Де родич нерідко очолює владу.
***
Багато що не склалось, і в суспільстві
Непевність, піна слів і зволікань.
Але душа притулиться до пісні,
Й здається в світі меншає страждань.
***
Ще не кінець. Світ Божий не погас
У божевільних вибриках епохи.
Нас «Кобзарем» застерігав Тарас,
Аби ми шанувалися хоч трохи.
***
Помітив, що вчуся у власних віршів,
Які присвятив у минулім комусь.
Чим більше до мене ближчає вічність,
Тим більше звертаюсь до них, чомусь.
***
Накочуються хвилі забуття –
І в незабутнім щось-таки минає!
І круга рятувального немає
На спогади всього свого життя.
***
Велике диво світу – слово,
Яке народжує в нас:
Медово пахне й полиново,
Як серце – в нім пульсує час.
***
Нам чужої землі не треба,
А своєї – не віддамо!
Тут можливостями не гребуй,
Не повернеться все – само.
***
Коли година спливала нерівна,
Жила голова між двома долонями,
Які про щось розмовляли зі скронями…
Та з того лише – волосинка срібна…
ПРИТЧА ПРО КОПАЧА
Коли колодязь вже почав копати –
Йти сумніву заказано сюди.
Чи є тут джерело? Іще не знати…
Можливо, залишуся без води.
Знесилюся – осиротіє хата.
Невтішною залишиться сім’я.
Не знаю: перемога жде? Розплата?
Продовжую копати вперто я!
У КРАКОВІ
Кракове і Києве, мудрі та величні!
Не було минуле вам щасливим сном…
І не хмарочоси були у вас найвищі,
А церкви й костьоли зі Святим письмом.
Кракове! Злетілись голуби на Ринку,
Пухом засріблилися у моїх очах.
Делікатно голуб з рук узяв крихтинку,
Апетит, цікавість подолали страх.
Скільки біля Вавелю виросло каштанів!
Легіт обережно на землю сіє квіт…
Поряд з королями, у вічному мовчанні,
Міцкевич і Словацький – два поети славні,
А твори їхні линуть давно на цілий світ.
МИТНИЦЯ ДЕВ’ЯНОСТИХ
Ковельські красуні, пишні, як царівни,
Їдуть із товаром до близької Польщі,
В молодім завзятті, палахкі і рвійні,
У купе займають якнайбільші площі.
І нема трагедії, і нема тут драми,
Гра очей і рухів, трішечки акторки…
Їздять, як до цього їздили їх мами:
Є між них бувалі, й ніжні недоторки.
Чисті і наївні, мов росою вмиті…
Митники питають: «Що там у підпіллі? –
На сумки бокасті зиркають щомиті, –
Цигарки у блоках? Оковита біла?»
Ті ж їм кажуть: « Тільки сорочки на тілі,
Трохи є ще їжі, особисті речі.
Їдемо до Любліна, привезти хотіли б
Трохи подарунків, любих для малечі».
Та в торби дивитись не було бажання.
Митники пішли… Перехопивши подих,
Дівчата щебетали про добре замовляння
І зілля відворотне, що сипали на вході.
СОН ПРО МОЛОДІСТЬ
Чого я найбільше шукав?
Себе, молодого – в собі…
Здавалось, ходив у дрімучому лісі:
Думав: «Учора тут був,
а знайомої стежки не бачу».
Вдивлявся в надломлену гілку,
шукав особливі прикмети.
І раптом почулось:
«Тут ми лиш – твої молоді почуття, –
а молодість – ген, відлетіла…»
І очі мої засльозились…
Тоді, мимоволі, поглянув на небо…
І виплило сонце з-за хмари,
мов компас, щоб не заблукати.
***
Несхитно вірю в Україну,
І віра ця моя без меж.
Вона перейде смугу мінну
Біди, і зради, і пожеж.
Розгорне високо знамено,
Розвіє сумніву ману.
І тих згадає поіменно,
Хто настраждався у війну.
Людину праці приласкає,
І справедливість піднесе.
Народить плем’я не лукаве,
Що мудро переставить все.
Перейде лжепророків піну –
Часи ще будуть золоті.
Несхитно вірю в Україну.
Як у Ісуса на Хресті.
БАЛАДА ПРО КОХАННЯ
Обняти хотів,
та вона відступила сполохано,
образа відлунила їй:
«Прожени, прожени»…
Сахнувся, неначе
йому було кимось наврочено:
Надія ж, мов чаєчка, квилить:
«Любов поверни –
ще поки не пізно –
бо що тоді скажеш ти сину,
і як свій поясниш йому
недитячий урок?».
І раптом дружина зронила
сльозину- росину,
І вже не зробити йому
в неповернення крок!
Довіру вернути –
між ними всього лиш два кроки:
З’єднались і тіні,
здалось, на шпалері стіни…
Причулось: «Вернись! –
бо змарнуються місяці, роки».
Він знов підійшов…
І взялися за руки вони.
litgazeta.com.ua
Прокоментуєте?
