Станіслав Шевченко. На прощу йду до хвиль, коли світає…

0
64

ЛЕСЯ УКРАЇНКА В НЕЧИМНОМУ
 
У Лесине урочище родинне
приїхав, на галявах відпочив.
Яке гостинне лісове Нечимне,
Від нього не поїхати – ні з чим!
 
Колись торкалась Леся цього дубу,
що посадив дідусь її – Левко:
Про це я довго згадувати буду
під вечоровим, зоряним вінком.
 
Тут мамі Лесиній, Олені Пчілці,
до віршів лився, мов з нектару, – хміль:
Пісенна «Пчілка» рідна кожній бджілці,
Хоча і не бринить, неначе джміль!
 
Не знаю, скільки озеру тут віку.
Просив його: «Лише сухим не стань».
Здавалось, візьме, ось, Лукаш сопілку,
і вийде Мавка у сріблисту рань.
 
ЯК ДОЛАТИ БІДУ
 
Пам’яті журналіста
В’ячеслава Веремія

Почулось: «Хоч він Герой,
але упертий до краю.
Життя не кіно… За роль
сміливця – влетів до раю.
 
Чому убивць – не минув,
помітивши їхню зграю?».
Хто в нім вже бачить вину –
Я в того – совість шукаю!
 
Адже так все промине:
І честь, і батьків завіти,
коли супроти нікчем
не стануть дорослі діти!
 
«Безпечний, такий, мовляв,
а ще з пораненим оком»…
У формі там хтось гуляв,
ту шайку пройшовши боком.
 
А він, як Богу на звіт,
Відзняти хотів бандитів,
щоб наш, вже не білий світ,
від бруду й крові звільнити!
 
ЛЕОНАРДО ДА-ВІНЧІ
 
Хто він, митець із міста Вінчі?
Неперевершений художник,
який пізнав закони світла,
і барв гармонію незвичну,
лишивши людству свої фрески
на всі епохи і віки.
 
І ті, що полетять у космос,
ще потім стануть на коліна
перед величністю Джоконди,
незвіданої Таїни…
 
Хто він, великий італієць?
Чи Богом посланий нам геній? –
котрий створив для людства крила,
коли кайдани мракобісся
ще на свідомості були…
 
***
 
Отаке-то на сім світі
Роблять людям люде
(Тарас Шевченко «Катерина»)
 
Катерина іде світами,
На руках її немовля.
Людство ж дивиться кінодрами,
Часом лихо бачить здаля.
 
Катерина іде так само,
І печаль – як тавро чола.
Ще, можливо, в часи Адама
По Вкраїні з дитям ішла.
 
Чи бучна, чи тиха година,
Як провина кожного з нас,
Йде з дитям, в сльозах, Катерина,
Хоч би навіть – спинився час!
 
КОРОЛІВСЬКИЙ ГАМБІТ
 
Є в шахах тактика така,
на білих – зробимо акцент:
спочатку – жертва пішака,
з метою швидше взяти «центр»!
 
І на змаганнях, з давніх літ,
де грають партію майстри,
дивує знов гамбітний хід,
хоч він – в теорії – старий.
 
Такі ж «ходи», нерідко в «тіні»,
є в групах заздрісних людей:
гамбіти шахові – постійні,
де за посади гра іде…
 
ТЕМІНЬ ВСЕСВІТУ
 
У забутті – в солодкім сні
Нам світло непотрібне:
Тому і штора на вікні
Закрила місяць срібний.
 
Нам зайвий навіть молодик
У нашім сновидінні.
А вірш – поет писати звик
Ще й з Музою у тіні.
 
Все вічне в темені, авжеж,
Це альфа і омега:
Ніде не має темінь меж,
І думка – безберега.
 
НА БАЛКОНІ БУДИНКУ
І
Епоха наша усе вища й вища …
Можливо нас тутешніх ощасливить?!
Минає літо, і надворі мжичка.
Сумна, в бетоні, протікає Либідь.
 
Та значно вище небо від епохи,
Хоча і войовниче комарами.
Так хочеться високого хоч трохи,
Тому дивлюсь на зорі вечорами.
 
ІІ
Чумацький Шлях курить, вирує, свище:
Зірок мільйони – ніби дрібен мак.
Ген, Байкове на гірці кладовище…
Десь там розстріляний поет Василь Чумак.
 
А під балконом вулиця Кузнеча –
Хоча вже – Антоновича вона…
Ця згадка особливо тут доречна –
Павла Тичини спогад вирина:
 
Він записав колись народну пісню,
Яку натхненно проспівав Чумак…
Чумацький шлях – маяк поетам, звісно,
Василь, здається, подає нам знак.
 
 
***
 
Колись в незмірну благодать озонну
Запрошував старенький путівник.
А там була вже заповідна зона,
І єгер бовванів, чи то лісник.
 
Пустіть мене на схили Кара-Дагу, –
Сказав, – знайти я мрію сердолік».
«Вже завернув таких як ти ватагу», –
Він байдуже і знехотя прорік.
 
Та що дрібне пригадувать старе!
Вже Крим увесь є, наче в шахах, патом.
Він є нам українським «де-юре».
Став небезпечним їхати «де-факто».
 
ПЕРСОНА VIP
 
Ти вже давно багатий, та ще дужий –
Для почуттів твоїх чудовий час!
Якась там пані молода, як ружа,
Саме про тебе мріяла не раз.
 
Пробачать діти, може, те дивацтво,
Дружина пережуриться й сама,
Як звалиться тобі «краси багатство» –
Аби не лиш очима обнімав.
 
Невдовзі, певно, скажеш: «Біс попутав,
Захоплення розбурхавши без меж…
Побув я очамрілим шалапутом…» –
І внуків знов до школи поведеш.
 
Коли ж, неначе вистрілить петарда,
І від красуні перехопить дух,
Зітхнеш, мовляв, так випадає карта,
Що поведу до шлюбу молоду!
 
Хоч будеш ти впливовим і потужним,
Колись болячки зваляться, мов сніп.
Лише б тоді не стати осоружним
Тій, що у мріях – вже персона VIP…
 
ТАЄМНИЦЯ МЕТИ
 
Облітає квіт вишневий, обліта…
Я спіткнувся об літа, свої літа,
І побіг літами тими навпрошки,
Та кудись поділись юності стежки!
 
Облітає лист вишневий, обліта…
Закружляла з вітром осінь золота.
Не побачив за деревами мети –
Може, сніг її ще встигне принести!
 
ВІДЛУННЯ З ДОНЕЧЧИНИ
 
Байдужий світ до мудрості велінь.
Одні скелети від колишніх планів.
Чиєсь передчуття – Землі трясінь
І попелу розбуджених вулканів.
 
Минулого вночі лякає тінь.
Носи похнюпили жирафи кранів.
Давно погасла домену черінь,
І мін у полі – наче в морі крабів.
 
Десь неба синь, і храмів золотінь,
Гурти молільників та меломанів…
А там, ще довга, – небезпеки тінь.
Життя і смерть… Життя і смерть – на грані.
 
НЮАНСИ ТВОРЧОСТІ
 
Немов таємну відкриваю чакру,
Як вірш творю на самому початку:
 
Стрибки уяви в урвища незнані…
Не так буває в справжньому романі.
 
Продумані в нім образи, сюжети.
«Спонтанними» ж – бувають лиш поети.
 
Чуттів непевні зблиски і тумани
Ставали геніальними томами:
 
У них природно все, але не просто,
Бо інкрустовано ще й парадоксом.
 
ФОРСУВАННЯ ДНІПРА
Пам’яті загиблих однокласників
моєї матері
 
Осінні хвилі спогади мережать,
і випливає день отой, коли
у ворога було Правобережжя,
і юнаки в сімнадцять полягли.
 
Хоч сонце вже на перемогу світить,
та військо наказало їм: “Пора!”.
Не допливли вони, ще майже діти,
до берега високого Дніпра…
 
Стоїть гора у золотім надбрів’ї,
летить листок, хоч прикладай до ран,
хвилюється Дніпро у надвечір’ї –
історії живий телеекран.
 
ПОВЕРНЕННЯ
 
Обняти хотів,
та вона відступила сполохано,
образа відлунила їй:
«Прожени, прожени»…
Сахнувся, неначе
йому було кимось наврочено:
Надія ж, мов чаєчка, квилить:
«Любов поверни –
ще поки не пізно –
бо що тоді скажеш ти сину,
і як свій поясниш йому
недитячий урок?».
І раптом дружина зронила
сльозину-росину,
І вже не зробити йому
в неповернення крок!
Довіру вернути –
між ними всього лиш два кроки:
З’єднались і тіні,
здалось, на шпалері стіни…
Причулось: «Вернись! –
бо змарнуються місяці, роки».
Він знов підійшов…
І взялися за руки вони.
 
ПРОРОЦТВО
 
Наче в телетумані, чи у гіпнотичнім полоні
Хтось думки несусвітні тепер випускає у лет:
Звідки лине той шепіт, що буде нас тридцять мільйонів? –
Ніби вже в Україні людей забагато живе.
 
Хоч не вірить ніхто, та напружений скальпель хірурга,
Хоч не чує ніхто, та машина летить у кювет.
І не бачить ніхто… Але ж як знахабніла наруга!
Все частіший інсульт, все прицільніший чийсь пістолет.
 
І все меншає нас, але більшає натовп усюди,
Штовханина, буває, натомлює вже і в метрі.
Ще і шепіт лукавий кодує: «Полегшає, люди,
Коли зменшиться вас, та відійдуть у вічність старі».
 
 
«Та нас буде все більше!» – співають дитячі коляски,
У яких юні мами до парку везуть немовлят.
У нас буде все більше любові, поваги і ласки,
І розкриє обійми зерну – українська рілля!
 
ЛИЖНЯ
 
Нікому не позаздрю… Не виню,
Що хтось мене у чомусь перевершив…
Та, ще у школі прокладав лижню
Після снігопадів завше першим.
 
Мені тоді щастило на лижні,
Хоча були в змаганнях і поразки.
І за турботу, все ж, вона мені,
Неначе дарувала світло ласки.
 
Із лижами тепер на стадіон,
Напівзабутий, дістаюсь у місті,
Коли сніги беруть його в полон,
Порожній, у ворони на приміті.
 
І люди хоч затоптують лижню,
Що навпрошки спішать до електрички,
Ворону мудру весело дражню,
Лижню прокласти – не міняю звички!
 
 
ГОРИЦВІТ
 
Після дощу ми бачили веселку
І білий квіт вишневої фати.
Я був незграбним, схожим на лелеку,
І на лебідку – була схожа ти.
 
Хоча нам і судилось розлучитись,
І проминуло вже багато літ,
Мені той спогад залишився чистим
І золотистим, наче горицвіт.
 
Якби, усе ж, був схожим на лелеку –
Можливо, ми б до щастя піднялись.
Згадай про мене з усмішкою, легко,
Що був дивак, закоханий колись.
 
НА ТЕПЛОГО ОЛЕКСІЯ
 
Нічний накинувши плед,
Сказав березневий сад:
«Хоч дивишся ти вперед –
Поглянь, який зорепад!
 
Життя земне – круговерть.
Життя земне – крутія,
І місяць – остання чверть –
Неначе твоє ім’я:
 
Велика літера «С» –
Початок ім’я твого.
Затим часопис небес
Нам явить місяць, як «О…»
 
Це батька твого ім’я,
Мов Теплий, він, Олексій.
Від нього вдача твоя
І щось – від його надій.
 
СВІТАНКОВИЙ СОНЕТ
 
Коли дивлюся в далину прозору,
У те безмежжя чистої води,
Де чайки, наче янголів сліди,
Немає спину радості в ту пору.
 
І затишно моїм думкам завжди,
Та пильному захопленому зору,
Як голову я піднімаю вгору
І кличу: «Дрібен-дощику, іди!».
 
Та ось в кімнаті я сиджу один
І ледь тамую біль своїх провин,
З якогось кола виходу немає.
 
Тоді кажу собі: «Тебе чекає
Безмежжя неба й моря: все покинь –
На прощу йди до хвиль, коли світає».
 
“Українська літературна газета”, ч. 6 (298), 26.03.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я