Степанова весна «І усмішки, і друзі злітаються сюди»
Саме такими словами незабутнього поета Василя Кравчука можна охарактеризувати цьогорічний фестиваль «Степанова весна», що відбувся вже тридцять п’ятий раз. Теплою сонячною погодою, буйним цвітінням абрикосів зустріла Одещина його учасників.
Попри фінансову нестабільність у країні сюди з нагоди 109-ої річниці від дня народження видатного письменника й журналіста Степана Олійника прибули представники веселого слова з Києва, Коломиї, Івано-Франківська, Запоріжжя й Одеси, жителі прилеглих сіл і селищ Миколаївського та Балтського районів, учні шкіл. Епіцентром свята стали місто Балта й села Пасицели й Левадівка, де народився й виріс Степан Іванович. Відбулося покладання квітів до погрудь митця в Балті й Левадівці, до меморіального знака славному гумористові в Пасицелах.
Скрізь, де побували гості, зі сцени й у невеликих залах звучало слово дочки — Лесі Олійник — про незабутнього батька. Автор цих рядків поцікавилася, чи хоч одне олійниківське свято відбулося без Лесі Степанівни. «Жодного!» — почула у відповідь. 35 років поспіль вона приїжджає на Одещину.
— Під час однієї із зустрічей, — розповіла вона, — люди запитали мене: «Мабуть, ви народилися на Одещині? Адже постійно щороку приїжджаєте сюди». Для душі — це й моя мала батьківщина також, хоча народилась я в Києві. Нині я — проректор Національної музичної академії, секретар Національної спілки композиторів України. Є й інші професійні здобутки, але найголовніше, що я – дочка Степана Олійника. Найдорожча пам’ять про нього та, що йде від серця, від душі. Коли мені сказали, що цього року вірші мого батька читали понад п’ять десятків хлопчиків і дівчаток на конкурсі, присвяченому Степану Олійнику, я розчулилась.
У Балті учасників фестивалю зустрів і скрізь супроводжував Валерій Бойченко — один із організаторів перших Олійниківських читань. Він доклав багато зусиль у справі створення музею митця в Левадівці, був першим очільником Громадського благодійного фонду Степана Олійника. Біля погруддя поета відбувся мітинг, на якому виступили організатори свята й гості.
У селі Пасицели, де народився майбутній сміхотворець, залу загальноосвітньої школи вщент заповнили учні з батьками. Із вуст найменших дітлахів і старшокласників майстерно звучали дотепні твори Степана Олійника. Щороку діти готуються до творчої зустрічі з митцями в рамках фестивалю і з нетерпінням її чекають. Радо вітали вони Лесю Олійник, Валерія Бойченка, письменників, членів НСПУ Дмитра Шупту, Віталія Бушкова, Пилипа Юрика, Миколу Білокопитова, заслуженого діяча мистецтв України Василя Довжика, одеського журналіста Романа Кракалію, заслужену артистку України, бандуристку Ларису Дедюк, прикарпатських майстрів розмовного жанру Ігоря Чепіля й Миколу Кавацюка.
У Левадівці учасники свята відвідали Меморіальний музей Степана Олійника. Екскурсію провела його директор Валентина Панкова. Відтак у будинку культури відбувся гала-концерт, у якому серед інших виступили й переможці конкурсу на краще виконання творів Степана Івановича. Леся Олійник оголосила цьогорічних лауреатів Всеукраїнської літературно-мистецької премії «В ім’я добра» імені Степана Олійника. Ними стали запорізький поет-сатирик Микола Білокопитов за книжку «Чортзнащо наснилося мені» й одеський письменник Віталій Бошков за збірку «Жарти не з олійниці» (переклади віршів Степана Олійника гагаузькою мовою).
Гадаю, про пана Віталія розкажуть на сторінках «ЛУ» колеги з Одещини. А я як запоріжанка повідаю про Миколу Білокопитова. Це — поет-гуморист, член Національної спілки письменників України, лауреат всеукраїнських літературних премій імені Остапа Вишні, Степана Руданського й Василя Юхимовича, газети «Веселі вісті», обласної — імені Петра Ребра, багаторазовий лауреат конкурсу «Весела Січ». Відредагував десятки творів запорізьких письменників. А ще – жартівник, майстер експромту.
Його колега Пилип Юрик пам’ятає, як двадцять три роки тому в тодішнє підвальне приміщення редакції газети «Запорозька Січ» (містилося на Червоногвардійській між КДБ й тюрмою), по якому час від часу пробігали, граючись, пацюки, зайшов кремезний стрункий чоловік із лукавинкою в очах. Колеги відрекомендували: «Це – Білокопитов, поет-гуморист». А Пилип якраз готував сатиричну сторінку «Кресало». Побачивши, що той править гуморески, Микола кивнув:
— Допомогти?
— Глянь ось на цю, якщо хочеш. Задум у людини гарний, але так неоковирно написала…
За п’ятнадцять хвилин перед Пилипом лежав уже твір, що заслуговував на друк не те що в міській газеті, а й у самому «Перці». При цьому редактор не просто «підчистив» текст, а знайшов інший хід думки, гумореска стала дотепнішою, цікавішою. Ритм і рими — в порядку. Було зрозуміло, що це – професіонал.
Під час розмови з’ясувалося, що Микола має видану збірочку байок і гуморесок «Вовча наука» та готує до друку дві нові – «Нечиста сила» й «Міні знову в моді» (це був 1994 рік). А ще — що він закінчив редакторський факультет Українського поліграфічного інституту у Львові. Дістав Пилип із шухляди рукопис майбутньої своєї збірки «Даремний переляк» і попросив правити безжально, ще прискіпливіше, ніж власні твори. За кілька тижнів отримав рукопис. О мамо рідна! Микола покреслив усе вздовж і впоперек. На полях – десятки зауважень.
— Тільки не комплексуй, — усміхнувся, — повинна б вийти непогана книжка. Лише попрацювати доведеться багато. Головне ж, не пошкодуй – викинь низькопробні твори, оті, над якими я хрестики поставив. Вони псуватимуть видання. Залишиш — тобі самому буде потім соромно перед читачами.
Бувають люди, котрі вміють гарно повчати інших. Самі ж, як мовиться, у своєму оці й колоди не помічають. Білокопитов до власних творів ставиться не менш вимогливо, ніж до чужих. Інколи подасть гумореску чи байку до друку в газеті, вже й головний редактор її підпише, а Микола приходить і з порога: «Дай мені моє творіння».
— Подаю, думаю, що поправить слово чи речення – таке буває майже з кожним, — розповідає журналіст Микола Михайлов. А він: «Дивися, що з «геніальними» творами роблять. Так Тарас Бульба убивав сина-зрадника…» І, роздерши на шматки, кидає в кошик. «Ти збожеволів, — кажу. – Була нормальна гумореска, цікава, смішна…»
— Це тобі так здається, — посміхається Білокопитов. — Вона не годиться. Не мій рівень… Чернетки залишились. Якщо щось краще додумаю – надрукуємо. А ні – туди їй і дорога!
Під час вечірки Білокопитов – незамінна людина. І не тільки тому, що гуморист, за словом до кишені не лізе, «заведе» будь-яку публіку. Треба – заграє на гітарі чи на баяні. За плечима – музична школа. У молодості відвідував студію народного танцю. Займався ще й самбо та вільною боротьбою, а на службі – веслувально-вітрильним спортом. Був навіть чемпіоном Північного флоту колишнього СРСР.
Місцеві гумористи зізнаються: коли виступають з ним перед студентами чи учнями, то Миколі надають завершальне слово, бо після нього публіка інших майже не сприймає. Тому й залишають його завжди «на закуску». Письменник спокійно починає розповідати молоді, що глибоко в душі він – інтимний лірик і ще в далекому 63-му присвятив свого вірша першому своєму коханню – Наталоньці. Потім на хвильку задумується:
— Ні, збрехав я вам! У шістдесят третьому в мене була Тетянка. А в шістдесят четвертому – Оксанка… Ні, з нею – потім, через три роки. А в шістдесят п’ятому, мабуть, уже була Наталочка. Ходив я тоді в п’ятий клас…
Здавалося б, нічого аж надто вишуканого не сказав. А діти від реготу під парти залазять. А потім зал чи клас гримить оплесками на його адресу. Чудово сприймаються будь-якою публікою його знамениті байка «Кря-ко-ко», гумореска «На собачій виставці» та десятки, якщо не сотні інших творів. Високофаховими є його «Сни», відзначені тепер премією імені Степана Олійника. У книжці дістається як нашим недолугим керівникам держави (колишнім і нинішнім), так і військовим злочинцям сусідньої держави, зокрема, Путіну.
Микола — частий гість у школах, ліцеях і вишах, військових частинах у зоні бойових дій на Сході України, в госпіталях разом із волонтерами. Виступи Білокопитова бачили й чиновники з Міністерства культури України, їм вони дуже сподобались, обіцяли поетові навіть влаштувати гастролі по Україні. Але далі обіцянок справа так і не пішла…
Утім Миколу це не дуже турбує. Він часто цитує філософські слова незабутнього Павла Тичини:
— Нам своє робить!
І робить. Тобто, пише. Окрім названих, уже побачили світ його «Без паніки!», «Принциповий флюгер», «Весела парочка», «Бізнес баби Федори», «Революційні вила» (усього одинадцять збірок). Нині він підготував до друку наступну книжку. А там, дивись, колись знайде спонсора та й видасть. Адже світ не без добрих людей.
Микола — один зі сподвижників славнозвісного поета Петра Ребра. Разом із ним під егідою НСПУ створював Міжнародну асоціацію гумористів і сатириків «Весела Січ». Був обраний осавулом, а потім — кошовим суддею. Ще й гарне козацьке прізвисько придумали йому веселосічовики – Задерихвіст. А коли Петро Павлович полинув у вирій, то саме Білокопитов підхопив його прапор, очоливши «Веселу Січ», яка радує читачів творами письменників-сатириків, а глядачів – гарними фаховими концертами. А в ЗОО НСПУ Микола – заступник голови.
Окрім цього, Білокопитов – великий патріот України. Він глибоко впевнений у тому, що оті ганебні небилиці про українців на зразок «моя хата скраю» чи «хай у сусіда корова здохне» – вигадки наших недолугих недругів. Бо українські люди, за його словами, в переважній більшості – доброзичливі, працьовиті й добросердні. А коли йому натякають на російське прізвище, він спокійно відповідає: «Дай, Боже, Україні побільше Костомарових, Драгоманових, Донцових, Баранових (має на увазі світлої пам’яті Віктора Федоровича, колишнього голову НСПУ, автора пісні «Українці мої»), до яких декотрим особам, не зважаючи на українські прізвища, ще дорости потрібно».
Про те, що його хата не скраю, свідчить такий факт. Коли Микола надрукував дві власні книжки, а папір (усередині 90-х це був величезний дефіцит) іще залишався, він видав збірку гуморесок та байок «Бабай» свого приятеля, першого в Запоріжжі лауреата журналу «Перець» Володимира Юдіна, який тоді вже тяжко хворів і невдовзі помер. Тому хотіла б додати до слів митця: і Білокопитових також побільше посилай нам, Господи!
Віра ЮРИК,
лауреат премії імені Степана Олійника в номінації «Журналістика» (2013)
м. Запоріжжя
Фото Юрія ФЕДОРЧУКА
