Як пише «Літературна Україна», літературний процес Херсонщини останніх років відзначений знаковими видавничими проєктами: 2017 року вийшла антологія «25», а 2019-го — «Степова симфонія». Нинішня антологія «Степовий букет» підтверджує динаміку цього поступу. У ній зібрано твори степової тематики сучасних херсонських авторів. У них образ степу постає в різному художньому баченні та творчому відтворенні. І в цьому образі читачі зустрінуть розмаїття краси, проблем, переживань, почуттів його мешканців-степовиків, що зріднилися з цим краєм і стверджують себе у ньому і його в собі. Антологія «Степовий букет» має передмову «Образ степу в творчості херсонських письменників» В. Загороднюка, що дає можливість читачам познайомитися з осмисленням феномену степу, оглядом творів 45 авторів, що представлені у ній і розміщені за абеткою. «Степовий букет» видано завдяки спонсорської підтримки Ігоря Колихаєва. Упорядник цього видання Василь Загороднюк
Віктор Андреєв
Степ. Вечір
Він то дрімає, то палахкотить,
То жайворонком небо привітає,
То шелестом тужливе щось співає,
То щемко цвіркунами задзвенить.
То маревом спекоти розчиня
Ледве живий передінфарктний обрій,
Аж до Дніпра, де волоокі верби,
Де комишу гойдається стіна.
Завжди мені не вистачало слів
Й ніколи їх не буде вистачати,
Щоб цю красу і велич змалювати —
В бентежності нічній зірок засів.
О, крає мій стражденний, степовий,
Ти в серці як дорогоцінний витвір.
В своїй вечірній стишеній молитві
Мене, наче дитину, оповий.
Олександр Бутузов
Біжать вовки степами, як гінці.
За Сивашем затримуються грози.
Від спеки хліб черствішає в руці.
І радо зріють виноградні лози.
Вино, як друг — проявить співчуття,
І здатне на пораду і на зраду.
Вино водночас містить сенс життя
І таємниці смерті винограду.
Олександр Гунько
Музика океану
В тиші моїх степів —
Ніби жага рахманна
Чи прохолоди спів.
Мостяться вічні зваби
На островах стихій.
А мій циганський табір
Зник серед струнних мрій.
Може, кудись податись,
Поки горить свіча,
А мій душевний натиск
Притисків не поміча…
Василь Загороднюк
Гуляє вітер — молодий, чубатий.
Сорочку степу продува наскрізь.
І жодної він не проминає хати,
Як річки не минає верболіз.
Гуляє вітер парубоцько, рвійно.
Пісні співа на різні голоси.
І тихо, й щиро. Голосно і гнівно,
Мов сходяться плюси і мінуси.
Гуляє вітер — загубив вітрила.
Ну, де їх у степу тепер знайти?
Можливо, косовиця їх пришила,
Покосами змотавшись у скирти.
Анатолій Кичинський
На хвилях трав. Це море — неозоре.
Ген-ген Сиваш сивіє, мов ковил.
І як Дніпро впадає в Чорне море,
Чумацький шлях злітає в небосхил.
Вітри в степу то ніжні, то суворі.
А промінь сонця грає, мов струна.
І сяють нам над Таврією зорі,
і гріє душу зірка провідна.
Чумацький шлях для мене і для тебе
по цій землі проходить недарма.
Колись і нас він виведе на небо.
Ні тут, ні там кінця йому нема.
Валерій Кулик
В краю моїм такі високі зорі,
Глибокі в ніжних думах вечори.
Гуляють луни в степовім просторі
І дивляться у небо явори.
І я гублюся, наче хвиля в морі,
Серед хвилин травневої пори.
У трепетній мрійливій непокорі,
Де всесвіт розливається згори…
Прийди в мій сад, прошу тебе, благаю,
Зі сходом сонця, люба, прилети.
Без тебе спорожніли вже світи,
Як стежка, що прибилася до гаю
Куди іти, не відаю, не знаю
На розстанях земної простоти…
Анатолій Марущак
Чумаки
Чумацький шлях. Південний шлях.
І дні і ночі на волах
З Прогноїв їдуть чумаки.
Дорогу вкажуть їм зірки.
В пісках, долаючи узвіз,
Скрипить і важко стогне віз.
Не скоро ще минеться біль,
І чумаків відпустить сіль.
Із Польщі і до рідних хат
Не всі повернуться назад,
Мандруючи через жита
Знов до солоного життя.
Олена Маляренко
Вольфрамові нитки вогненні
Пробігли у маскій імлі.
Верба карбується зелена
На фіолетовому тлі.
Степ застига у передгроззі,
Перетворившись на бурштин.
У нім, як мушка, при дорозі
Тремтить схвильований полин.
Лиш спраглі шелести — зітхання
Зриваються вряди-годи.
Земля живе одним бажанням —
Води!
Василь Мелещенко
Степовичка
Чом так ранок радісно полоще,
Як веселка вмить запломенів? –
В місті на центральній площі
Дівчину з косою я зустрів.
Полохливо, ніби перепілка,
Йде вона — казкова і проста.
А мені згадалась абрикоси гілка,
А мені згадалися жита…
Веселіше, любко, і тримайсь величніш,
Карі очі покажи з-під вій,
Хай позаздрять городянки стрічні
Неповторній вроді степовій!
Володимир Педченко
Степовий шлягер
В зіницях степу осінь прогляда,
А жайвір жартома лякає тишу,
Підспівую, і пісня молода,
У нас на двох: ми голосами пишем.
Він — музику, а я пишу слова,
І що нам Шуберт, Бах або Бетховен,
Ген-ген курган з-за ковили кива,
Пливе в степу дзвінкоголосий човен.
Мій композитор полюбля блакить,
А я оцю жовтаву паполому,
В нім простір від народження бринить,
Його частину принесу додому.
Мелодію посіяв він в мені,
І заховавсь в яке гніздо — не знаю,
В зіницях степу — вересня пісні,
Й Аратта без початку і без краю.
А я несу до хати унісон:
Слова до пісні й пташин камертон.
Василь Піддубняк
У скіфських степах — ковила несходима,
Сто сіль невідомих
В клектанні вітрів.
Могили хмільні від вологого дому.
А ворон хмільний на вершку — поготів!
І глина внизу перемішана з кров′ю
(А не з іржею, як думає хтось).
Чужих тут вбивали,
Бувало — й з любов′ю,
Своїх («із любов′ю») також довелось.
Скажи мені, Степе,
Про що твоя дума,
Така ж нескінченна, як доля сама?..
Чому не звертає дорога
Додому?
Чи, видко, вже й дому на світі нема?..
Питаєшся, де я?
У древнім кургані, —
Щока на стрілі, а рука — на мечі…
Учвал тупотять наді мною погані
Не тільки удень, а й (частіше) — вночі.
Та вітер Весни
Знову хмарами має
І праведним дзвоном дороги взялись.
І меч у руці, як земля, оживає,
Він гострий, той меч,
Він такий, мов колись!
І ворон смолисте крило насторожив —
На іншу Європу позиркує крук.
Він знає напевне,
Що ордам ворожим
Ніщо не зійде з закривавлених рук.
Людмила Степаненко
Серпневе
Contra spem spero
Леся Українка.
Серпневий сонях мліє у журбі,
А куце поле горнеться в тумани.
Вмостилось стигле сонце на гарбі
І попливло в захмарні каравани…
Де з оберемками духмяних трав
Налаштувалось літо у дорогу,
З собою взявши повені заграв,
І меду запах, і всього потроху.
А розум вже у лоскотанні мрій —
Пропахлий степом промінець лишити,
Щоб в вирі перестояних надій
Людські серця і долі обігріти…
Сергій Осипенко
СТЕП
Я не любив Степ, але я любив батька. А батько любив Степ…
Батько був родом з Високопілля — плодючих земель на Півдні Херсонщини на
кордоні із землями Запоріжжя.
Чорноземи глибиною до двох метрів, тверді сорти пшениці — кращої у світі,
соняшники з бичу голову. З давнини ці місця обмилували німецькі колоністи, які
жили тут окремою громадою, розосередившись по так званих відділеннях навколо
Князівки, де була німецька школа, кірха, тобто церква по-нашому.
Мабуть, Високопілля — пуповина кремезних, спокійних, аж занадто негнучких,
як скіфські баби, повільних, як чумацькі білі воли, кожен вагою понад 2 тони,
чоловіків. Але яка міць в цій незграбності та неповороткості! Це кремені, кремені
України, її стійкість, міць та основа незворотності буття! Ім’я їм — степовики.
Так, саме вони створили та заклали перші камені Запоріжжя, яке боронило
Україну від жадібних та слизьких рук царських холопів. І якщо січовики — лицарі
Запоріжжя, то степовики — то сама Україна і її південь в першу чергу.
Недалеко від Новопетрівки, де народився батько, з давніх часів і оселилися
німецькі переселенці. По південному степу розкидані їхні фільварки, маєтки по-нашому, зі стінами з дикого каміння більш ніж в один метр завтовшки. Кожну оселю
до Революції огороджував паркан з такого ж дикого каменю. Будували на віки, бо
любили цю землю, любили Степ, начебто вросли в нього.
Революція ті паркани-фортеці зруйнувала вщент, а брами — не змогла. Так
вони і стояли самотньо, далеко від фільварків з німим запитанням: для чого тепер
ми?
Хлопцем кожен рік мене відвозили влітку «до батьків» поїздом, який пізніше
прозвали Фантомасом, бо з’являвся він, як привід серед пустелі, раз на тиждень,
гуркотів на стиках рейок і так само несподівано зникав. Їхав він довго, смикаючись,
як перебитий колесом вуж. Ліхтарі в вагонах були керосинові, ставні на вікнах
дерев’яні з залізними завісами. Через це гуркіт від дерева і заліза стояв шалений, і
пасажири більше мовчали або кричали на вухо один одному. В разі потреби з
поїзда можна було зіскочити, а потім бігом наздогнати.
Для дитини поїздка на Фантомасі вже була тренуванням або підготовкою до
«відпочинку у бабусі». Далі — більше. Пожухлі акації, які не дають тіні та сиплять дощ
іх сухих листків і гілок на голову хлопця. І чомусь саме на мене. На небі ні хмаринки.
Пекуче сонце, небо не синє, а чомусь вицвіле мутно-біле. Вітра нема і не буде.
Дзвенять мухи, а по ночах комари. Вода в дідовій криниці була гірка від надлишків
солі. Городи в селі ніхто не поливав — економили воду і до того ж берегли землю
від солі.
В селі моє життя зупинялося, і, щоб якось скоротити час і розважитися, я
занурювався з головою у велику оцинковану діжку з тухлою водою, в якій жили
маленькі пуголовки — плоди кохання співаючих по ночах великих жаб — мешканок
Високопільських городів та баштанів.
Чи є кордони в неосяжності? Не знаю. Але мої відчуття в ті часи, що пекуче
сонце ніколи не зайде за горизонт, дзвінка тиша Степу наповниться звуками і ми
нарешті дійдемо до далекої посадки, куди бабуся послала нас набрати для
пиріжків маленьких, гірких на смак, притрушених пилом абрикосів, або жарделів
по-місцевому, сидить в мені і зараз, через 60 років, коли інколи роботи навалиться
стільки, що, здається, скільки її не роби, все одно не переробиш!
Йти треба було по прямій дорозі, яку вкривав товстий шар пилу, серед
величезних квадратів тієї самої золотистої пшениці славетних твердих порід. Та що
мені, малому, були ті тверді славетні сорти, коли я виріс на Дніпрі і прагнув лише
скоріше повернутися додому і зануритися в блакитну Дніпрову воду.
Таким я запам’ятав Південний Степ, коли мені було 6-7 років. Пізніше років
через три сільські хлопці, з якими я товаришував, повели мене на отару степових
овець драти пташині гнізда. Овець було тисячі тисяч, принаймні мені так здавалось.
Запах овець стелився степом на кілометри. Незрозуміла мені, міському хлопцеві,
жорстокість сільських бешкетників до маленьких пташенят доповнювала єдине
бажання швидше втекти від ласкавої бабусі, гіркого молока з присмаком полину,
смердючих овець і босоногих хлопців, сотень дідових бджіл, які чомусь кусали
одного мене і завжди чомусь саме під одне око…
Пройшло кілька років. В село я майже не їздив, та ось помер дід, і ми з батьком
живемо вже кілька днів в спорожнілій хаті. Бабуся, пес Сірко, рудий кіт і навіть
улюблені дідові бджоли пригнічені і вперше не ганяються за мною по подвір’ю.
Одного дня батько запропонував поїхати на штучно створене водосховище на
Зеленодільській ГРЕС. Взявши у сусідів два велосипеди і вставши дуже рано, ми
рушили в дорогу. Їхали Степом, який я не впізнавав: десятки жайворонків висіли в
голубому небі, співали перепілки, зайці перебігали стежку, ховрашки стовпчиками
стояли серед високої трави, з цікавістю розглядаючи дивовижних прибульців.
Метрів за десять від нас вони миттєво ховались під землю, щоб потім вилізти з
норки і посвистіти нам услід. Батько був щасливий, а я вражений. Потім ми заїхали
в пшеничне поле, яке теж мало своєрідний і неповторний запах чомусь з
присмаком дідового меду. Голубі волошки і червоні маки на межі поля
прикрашали жовті квадрати пшениці. В небі так само висіли жайворонки. Високо у
вишині плавали величні орли та соколи, які здавалися ніколи не змахують крилами.
Проїжджаючи повз залишки одного із фільварків, батько чомусь зітхнув і тихо
промовив: «Тут жила Марфа. До війни ми вчилися в одному класі» Він замовк, і в
його словах залишилася якась туга за дідом, дитинством, молодістю.
Додому поверталися пізно, сонце вже сідало, і степ був іншим: пахло полином
і повітря було густе і майже відчутне на дотик
Дома у бабусі холодне молоко вперше не було гірким, а абрикосовий пиріг
кислим. В хаті стояв запах дідового меду з соняшника. Смачнішого меду я потім
ніколи в житті не їв!
На другий день поїхали додому в Херсон. В ті роки дітей не питали, а якби і
спитали, то я б, мабуть, залишився.
Я не любив Степ, але я любив батька, а він любив Степ.
І я полюбив Степ!
