Філадельфійський освітньо-науковий центр визнав його «українцем 1988 року».
«А ще з Адама»
Микола Руденко — Герой України, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка (1993-го за роман «Орлова балка»), академік, філософ, поет, прозаїк, публіцист, правозахисник-дисидент, політв’язень катівень СРСР, співзасновник Українських гельсінської групи й республіканської партії. Про це пише meest-online.com. Він народився 19 грудня 1920 року в Щеглівці (з 1920-го — Юр’ївка) на Луганщині. Зараз воно окуповане росіянами, котрі твердять, що це землі донських козаків.
Насправді ж першими населеними пунктами були там зимівники козаків Кальміуської паланки Війська Запорозького. Тож дід Руденка Яким називав своїх онуків козачатами. І пояснив: «Багато хто в нашому селі є нащадками запорозьких козаків». Запевняв, що був серед них і їх предок Кирик Руденко. Микола Руденко згодом натрапив на нього в «Історії запорозьких козаків» Дмитра Яворницького. Тож відповів 1980-го на запитання «А сам я хто — козак чи тінь?» так:
«Ми — автохтони,
Бо на цій землі
Не з діда-прадіда,
А ще з Адама.
Мільйони літ (що там якісь віки!)
Відбиті на чорноземній сторінці.
Були субтропіки й льодовики,
І ми були —
Майбутні українці.
Та скільки ж нас, що схоплені в житах,
Кістками арматурили бетони
І гинули в північних болотах —
За те, що автохтони!..».
Українців, за словами Руденка, «той здолав, хто вилив більше крові» й «напустив на душі туману». Зокрема, вважав ним міф «усі слов’яни — наші браття», який спростував так:
«Та у братів дорослих — все своє:
Сім’я і хата, вогнище-багаття
І сонце, що на шибці виграє.
Коли ж сильніший входить на подвір’я
Слабкішого і чинить там розбій —
Аж вітер з подушок ганяє пір’я! —
Тоді який він брат? Він ворог твій».
«З дитячих літ»
Батько Руденка працював у копальні, де загинув, рятуючи товаришів від пожежі внаслідок вибуху метану. Але матері допомогли господарювати троє дітей, тож їхня сім’я вже за рік мала коня, корову та пару волів. Але все це забрав колгосп. 1981 року поет згадував:
«Уже твої, господарю, лани
Не є твої — ти раб на них довічний»;
«Ми служимо тому, хто жар гребе,
Встромляючи у нього наші руки.
Коли ж, коли спитаємо себе:
Чиї ми діти і чиї онуки?».
Руденки дивом вижили під час Голодомору українців. 1981 року поет розповів:
«З дитячих літ ховаю у секреті
(Ніколи цей секрет не розкривав),
Якого звіра я у тридцять третім
Наполював… Читай: навиливав.
Блаженства незабутнього вершина:
Ледь-ледь устиг зазеленіти двір,
В печі запікши м’ясо ховрашине,
Кропиву мати клала на гарнір».
У поемі «Хрест» викрив устами комуніста мету Голодомору:
«Як перевиховать не можна,
У землю покладем!
І нам від того, скажем прямо,
За вухом не свербить
Усіх хохлів до’дної ями —
Будем, будем бить!».
Але запевняв, звертаючись 1979-го до України:
«Ти не помреш у випарах ядучих
Отам, де грати і залізна кліть —
Босоніж пройдеш по дротах колючих
І станеш світлом для тисячоліть».
Прозріння
Вірші писав, ще навчаючись у сьомому класі. В загальноукраїнському конкурсі юних поетів виборов університетську стипендію. Але після того, як репресували народного комісара освіти УРСР Володимира Затонського, котрий вручав Руденку стипендію, його на факультет української філології Київського університету не взяли. Провчившись на факультеті російської філології два місяці, юнак потрапив до Червоної армії, бо приховав, що бачив лише одним оком.
1941 року закінчив курси політруків. 4 жовтня був тяжко поранений розривною кулею, яка роздробила кістки таза та хребта.
Лікувався рік, після чого був політруком прифронтового госпіталю, демобілізувавшись 1946-го. Наступного року вийшла його перша збірка віршів, 1948-го — друга, 1949-го — третя, 1952-го — четверта, 1952-го — п’ята. Виклав у них те, що пережив на війні.
Працював відповідальним секретарем видавництва «Радянський письменник», редактором журналу «Дніпро», членом Київського міського комітету комуністичної партії, був секретарем партійної організації Спілки письменників України.
За його словами, роки на цій посаді стали для нього найважчими. Бо, виконуючи наказ партійного «гауляйтера» в Україні Лазаря Кагановича, таврував «націоналізм» Максима Рильського. Але редактор київського видавництва «Смолоскип» Наталія Ксьондзик запевнила: «Якось при пізнішій зустрічі з Рильським, випиваючи по чарчині у не вельми затишній забігайлівці (це авторське означення), він у всьому покаявся і Максим Тадейович спокійно прийняв вибачення».
Але коли отримав завдання боротися з космополітами (ними оголосили євреїв), то відмовився писати підстави для судових вироків — неґативні характеристики на свого наставника Леоніда Первомайського й інших письменників, викликавши цим «вогонь» на себе. Наталія Ксьондзик констатувала: «Мати все і враз втратити — це про Миколу Руденка. Чотирикімнатна квартира у Києві, власний будинок у Кончі-Заспі, приватна «волга» з водієм і купа привілеїв письменника з солідними накладами були замінені на… прозріння».
Після засудження на ХХ-му з’їзді компартії «культу особи Сталіна» перечитав усе написане Карлом Марксом і дійшов висновку, що той помилився щодо походження додаткової вартості, а СРСР будували на хибній основі. Намагався пробитися з цим до влади, застерігаючи, що догми Маркса — «міна уповільненої дії». Одну зі своїх книг назвав «Шляхом до хаосу».
Закликав у листах керівництву компартії скасувати кріпацтво колгоспників. Переконував, що праця на «загальнонародній» землі приречена на непродуктивність. Навів неспростовні арґументи — на присадибних ділянках, під які відвели в СРСР лише 2 % загальної кількості землі, виробляли у вільний від роботи в колгоспі час понад 40 % молока, м’яса, яєць, картоплі тощо.
Незламний
За це його вигнали 1974-го з КПРС. За рік — зі Спілки письменників. Працював нічним сторожем на звалищі ядерних відходів. 1975-го став членом радянського відділення «Міжнародної амністії» і його заарештували за правозахисну діяльність. Але завдяки 30-річчю перемоги у Другій світовій амністували як її учасника. Натомість примусово помістили 1976-го до психоневрологічної клініки. Від «гнізда зозулі» його врятували порядні медики.
Саме він проголосив 9 листопада 1976 року створення Української гельсінської групи правозахисників. Зібрав для цього прес-конференцію на квартирі дисидента Олександра Ґінзбурґа в Москві. Через дві години після цього невідомі закидали помешкання Руденка цеглою.
1977-го його засудили за «антирадянську агітацію і пропаґанду» до семи років таборів суворого режиму. Інваліда війни Руденка за участь у страйках в’язнів і зривання нашивок із прізвищем часто карали тяжкою роботою карцером. Його вірші й романи вилучили з бібліотек. Згадки про поезію та прозу Руденка «вичищали» цензори. Навіть твори британського письменника Артура Кларка перестали видавати в СРСР за те, що він назвав героя свого науково-фантастичного роману «2010: Одіссея-2» Руденком на честь українця-дисидента.
Його дружина Раїса 1978 року вимагала звільнення свого чоловіка в центрі Москви. За активну участь у діяльності Української гельсінської групи її засудили до п’яти років таборів суворого режиму. 1987-го під тиском громадськості Руденка звільнили. Еміґрував за кордон — спершу до Німеччини, потім — до США. Працював на радіо «Свобода» та «Голос Америки».
1988-го його позбавили громадянства СРСР. Натомість Філадельфійський освітньо-науковий центр визнав його «українцем 1988 року» — «за непохитну стійкість в обороні національних прав українського народу та його культури». 1990-го обрали дійсним членом Української вільної академії наук у США, чоловік повернувся до України.
2000 року тодішній президент України Леонід Кучми удостоїв його «за активне та послідовне відстоювання ідеї побудови незалежної української держави, багаторічну плідну правозахисну і літературну діяльність» звання Герой України. Але йому не пробачили «антирадянську пропаґанду» ті, хто намагалися знову позбавити його Батьківщину незалежності. Коли президентом України став Янукович, а міністром освіти — Дмитро Табачник, то заплановане на 2010-й рік видання повного зібрання творів Руденка вилучили з державної програми «Українська книга».
Помер поет 1 квітня 2004 року в Києві. А 2016-го Український інститут національної пам’яті вшанував його, запропонувавши відзначити на державному рівні серед 15-х «Незламних» видатних людей, котрі, переживши Голодомор, зуміли себе реалізувати.
Ігор Голод
