«Стрілецькую славу збережемо…»

0
424

Нам бракує живої історії і її донесення до молоді, яка, за малим винятком, знає українську минувшину на рівні початкових класів. Тож у видавництві «Місто НВ» побачило світ літературно-художнє видання Юрія ШКРУМЕЛЯКА «Крівавий шлях. Чота крилатих», упорядковане письменницею, чільницею обласної організації НСПУ Світланою Бреславською. Книжку приурочено до 125-ї річниці від дня народження і до 55-ї – від часу відходу в засвіти незаслужено забутого українського письменника з Ланчина, січового стрільця, мученика радянських концтаборів Юрія Шкрумеляка. Про це повідомляє galychyna.if.ua.

Вихід добротної книги – це певна знаковість, а не лишень підсумок проведеної роботи чи фактологічне заповнення окремої інформативної ніші. Сучасна книга, яку зусебіч накривають хвилі новотехнологічного інтернетного валу, має прокладати ментальний зв’язок між поколіннями. Адже подібно до того, як і в минулому столітті січові стрільці та воїни Української Галицької Армії, сучасні військовики-відчайдухи на Сході України тримають стяг національної доблесті і честі, тим самим продовжуючи нашу багатовікову національно-визвольну борню.

Українське січове стрілецтво, постале на добровільних засадах, не знало горезвісної рекрутчини та анархічної антиуставщини, якими зазвичай були просякнуті московська, а згодом і радянська армії. Загонам усусусів доручали чи не найскладніші відтинки фронту, саме їхні багнети стримували лави російської потопи на Європу, про що сучасні «оази демократії» свідомо призабули і в теперішній скрутний для України час відмахуються наших проблем своєю глевкуватою «стурбованістю».

Утворене на щиропатріотичному підґрунті, січове стрілецтво вилилось і в потужний культурно-мистецький та просвітницький феномен, бо ж під стяги борні стала найсвідоміша і найосвіченіша верства українства. Просто невтямки, як це можливо, аби у швидкоплинних перепочинках між кривавим битвами, замість унормованого військовиками алкогольного зняття стресу (широко культивованого в сучасних російських військових серіалах), – в окопах нашого вояцтва писалася поезія і проза, творилися пісня, малярство… Когорту славних імен – відчайдуха Лева Лепкого, елегійного та крицевого водночас Романа Купчинського, європейських освітніх осягів Олеся Бабія, автора гімну ОУН, взятого за основу Маршу сучасної української армії, доповнили ймено і чин універсальної постаті Юрія Шкрумеляка, літературний талант якого найкраще виогранився власне у жанрі військової прози.

Якщо підбірка лірико-публіцистичних новел «Крівавий шлях» описує нестерпні тяготи військової кампанії армії УГА 1919–1920 рр. у «чотирикутнику смерті» з натуралістичними сценами далеко не бравурно-маршевого боку війни – із жахливим побутом, інфекційними недугами, зрадою, розпукою та приреченістю на безпросвіття українського воїнства, – то вже історико-пригодницька повість «Чота крилатих» оповита ореолом відчайдушного, почасти навіть фантасмагоричного героїзму. Автор свідомо відходить від комплексу безальтернативної жертовності, фаталістично напророченої попередниками, – «йшли діди на муки, підуть і правнуки…», коли за Україну треба було померти, а плодами трудів скористаються всілякого роду і масті «воріженьки». І оприявнює нам вишколених «пробойовиків» – «спецпризначенців», яким доручали найскладніші завдання. Їхні образи не позбавлено й алегорій, а інколи й гіпертрофованого подвижництва, що, на жаль, не повсякчас культивувалося в українській ментальній традиції. Ми з легкої руки готові прийняти чужорідний «сюр» на кшталт «шаолінів», «ніндзь», «термінаторів», лиш би не своє, бо, бачте, немає фактів, доказів…

Пригадалося, як недавно у соцмережах здійнявся несусвітній «гевевт» із приводу героїзму січового стрільця Томина з Обертина, останки якого упокоїлися на військовому кладовищі у Незвиську на Городенківщині й котрий прославився тим, що, майстерно володіючи холодною зброєю, в одному бою зарубав 24 москалів. Будучи оточеним, він «повівся» на вмовляння російського офіцера і склав зброю взамін на збереження життя. Та підступний москаль не дотримав слова і зарубав добровільно роззброєного українського відчайдуха (наочний приклад, що не треба їм ніколи вірити).

Нам бракує живої історії і її донесення до молоді, яка, за невеликим винятком, знання української історії має на рівні початкових класів… Тому і маємо таку владу і суспільно заангажоване безпросвіття. Нам, українцям, такої героїки бракує, комплекс меншовартості прищеплений цупко і надовго, тому і не сформували повноцінної нації через оце формалістичне самоїдство. А звернімо увагу, як же потужно російська пропагандистська машина з подиву гідним телерозмахом «чтіт память защітніков отєчєства», хоча там усе зазвичай замішане на псевдоісторичних байках та вигаданих героях…

Микола СУЛЯТИЦЬКИЙ

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я