Світлана Дідух-Романенко: «Щастя ― це мить»

0
177

Вона ловить кожну мить щастя, вітається з чаплями та розпитує журавлів, де найкраща земля, подорожує як «нетурист» і помічає дрібниці, які проникають у вірші для дітей і дорослих, у казки та оповідання, залишаються на фото. Невимушена і життєрадісна Світлана Дідух-Романенко розповідає, як живе, над чим працює сьогодні і на що хотіла б наважилась.

Світлана Дідух-Романенко — письменниця, перекладачка і копірайтер. Їй 37, живе в Борисполі. Закінчила Київський національний торговельно-економічний університет за спеціальностями «Філологія. Переклад (англійська мова)» і «Товарознавство та експертиза в митній справі». Працювала інспектором пасажирського відділу Бориспільської митниці, проте залишила цю роботу заради письменницької діяльності.

Писати почала ще з дитинства. Переможниця численних літературних конкурсів, зокрема Міжнародного конкурсі «Гранослов». Неодноразова дипломантка і лауреатка «Коронації слова», лауреатка Премії ім. Павла Чубинського. Нагороджена відзнакою «Молода людина року — 2013» (м. Бориспіль). «Поет року — 2015» за версією журналу «Дніпро».

Авторка чотирьох поетичних збірок: «Моя зоря» (2001), «Дівчинка з дорослими очима» (2005), «Душа епохи молодість» (2006) та «Світла і тіні» (2015) та віршів до низки дитячих книжок. Постійна авторка дитячого журналу «Пізнайко». Захоплюється фотографією. Учасниця музично-поетичного пасьянсу «Козирні дами», проектів «8 жінок» і «Почути».

Член НСПУ та Асоціації ронделістів України.

Світлана ДІДУХ-РОМАНЕНКО

У мене багато професій. Думаю, буде ще більше. Я люблю бути ведучою заходів, наприклад. Мрію знятися в кіно, виступити в театрі. Зараз самовдосконалююся як фотограф, бо це ― теж важлива частина мого світогляду. Проходжу курси з редагування текстів.Мрію вивчити нову мову і опанувати SMM.Якось мій син запитав: «Мам, ким ти працюєш сьогодні?». Це запитання дуже добре мене характеризує.

Якщо це не стосується роботи, не примушую себе писати. Якщо ж маю зобов’язання, а робота не йде, допомагає прочитання когось із улюблених авторів. Вони налаштовують на письмо, всередині ніби починає звучати історія.

У дитинстві в мене було дуже багато книжок, але улюблені — пригодницькі казки. Це твори Олександра Волкова («Чарівник смарагдового міста» і продовження), «Гоббіт» Толкієна, «Золота куля» Георгія Почепцова та інші. Любила вірші, абсолютно різні, а ще — енциклопедії та книжки про природу, географію. Мені ніколи не було цікаво займатися лише чимось одним, тому бути винятково дитячою письменницею не планую точно.Мені хочеться пробувати себе в різних іпостасях.

Родина підтримує і пишається мною. Позиція чоловіка: ти пиши, а я допомагатиму із сином і господарством. Втім, не можу сказати, що син ― мій фанат. Сонну лічилку «Раз, два, три» гортав з інтересом. Але так, щоб учити мої вірші напам’ять, — ні.

Журнал «Пізнайко» і його команду люблю ніжно. Колись нас познайомила Катя Перконос, нині — головна редакторка видавництва «Маміно», тому я її називаю хрещеною мамою в дитячій літературі. Я не надто плідна авторка, а «пізнайки» мене стимулюють писати, завжди підтримують, і просто — вони чудові.

«Чарівний світ.UA» ― це проєкт, покликаний зберегти, візуалізувати і популяризувати українську міфологію. Я ― головний копірайтер проєкту, тобто пишу всі тексти. Минулого року проєкт отримав грант Українського культурного фонду, тому була змога створити однойменний розважальний і навчальний мобільний додаток для дітей. Оскільки були залучені дуже талановиті програмісти й ілюстратори, додаток вийшов візуально надзвичайно приємним, а  ще й розробили технологію доповненої реальності. Це робота, якою пишаєшся. Поки що ми «оживили» 20 персонажів міфів та казок, але далі буде. У мене є свої улюбленці, звісно. Це Чугайстер, Хуха і Повітруля. Думаю, кожен може обрати собі персонажа до душі, вони всі ― абсолютно різні.

У мене відсутній ген фанатизму, тому я ніколи не створюю собі кумирів. Однак є автори, якими захоплююся. Мені пощастило бути знайомою з багатьма сучасними письменниками. Люблю творчість Катерини Калитко, Сергія Татчина, Оксани Пахльовської, Тараса Прохаська, Тані-Марії Литвинюк, Юлі Бережко-Камінської, Оксани Боровець, Оксани Самари, Ігоря Астапенка, Ані Малігон та багатьох інших. Подобається, коли в автора є впізнаваний власний голос, коли розумієш, хто це написав, навіть коли не підписано. Люблю цікаві образи, багату мову, природність її звучання. Коли творчість буквально заворожує, викликає захват.

Є вічні теми і вічні пошуки форми. Сучасна поезія стала відвертішою, сміливішою, як і саме суспільство. Звісно, зараз багато віршів, у яких осмислюється тема війни, котра, на жаль, не перестає бути актуальною.

Займаючись суто письменницькою діяльністю, сьогодні виживати важко. Таких письменників в Україні — чи не одиниці. Я до таких не належу, але таки заробляю письмом, готуючи тексти на замовлення і перекладаючи. Як складеться життя далі — побачимо.

Хоч як дивно, найтяжчий період у моєму житті закінчився бурхливою творчою діяльністю. Коли нашому сину в 3 роки поставили діагноз «аутизм», це був великий удар. Кілька наступних років ― як у тумані. Але саме в цей час я зрозуміла, що хочу повернутися до творчості, адже перед тим у мене була спроба побути «нормальною людиною»: я працювала митним інспектором, маю, окрім перекладацької, відповідну освіту. Правда, робота мені не подобалася, я фактично втекла в декретну відпустку. І вже не повернулася, почала писати, виступати, кардинально змінила життя, словом.

Поезія мені завжди допомагала переживати важкі часи, комунікувати зі світом, пояснювати собі й іншим, що я відчуваю і що взагалі відбувається. Можна вважати, що це така самотерапія.

Жіноча й чоловіча поезія… Страшенно не люблю цього поділу. Більша частина людей, яким подобається моя творчість, ― жінки. Моя лірична героїня ― теж жінка, що не дивно, і проживає вона жіноче життя. Але я б не хотіла визначати якісь рамки, бо люблю експерименти і змінювати вектори на 180 градусів.

Страшенно люблю виступати, тому цей карантинний час дається важко. Моя подруга Таня-Марія Литвинюк називає себе естрадною поеткою, я себе теж такою вважаю. Мені важливо відчувати контакт зі слухачами, бачити реакцію, спілкуватися, проговорювати свої вірші. Сподіваюся, з часом ми повернемося до активного життя й виступів. Я й збірку не поспішаю видавати саме тому, що не зможу зараз виступати з презентаціями.

Думаю, не варто обманюватися, що пишеш лише для когось. Пишеш насамперед для себе, але дуже радієш, коли це подобається й відгукується іншим. «Мідні труби» ― природна річ для письменників, всім хочеться визнання, але для мене це ― не самоціль, а спосіб життя.

Є один вірш, який чомусь для мене стоїть окремо від усіх інших. Це рядки Наталки Поклад:

Перебудеш без мене ― цю весну, це літо…
Мов аркани, слова просвистять.
Серце ― камінь і вміє уже не боліти,
А за це, мій коханий, не мстять.
Ти перейдеш дорогу ― до нашої зірки,
Скаже зірка, що далі і з ким.
Серце ― камінь, йому, мій коханий, не гірко.
Гірко бути своєю з чужим.
Перебудеш без мене. Там тінь незнайома.
Мій коханий, кого вона жде?
Серце ― камінь, нема йому прихистку-дому
Ніде.

Я не знаю, чому саме він. Просто я хотіла б його написати, настільки він мій.

Люблю подорожувати… Хотіла би повернутися в Барселону, Прагу і Стамбул.  Абсолютно різні міста, але залишилося бажання побути там довше, побачити більше. Подорожі для мене ― наркотик, абсолютне відновлення, можливість прожити ціле життя за кілька днів. Я люблю Європу, ще дуже мало її бачила, хочеться об’їздити всю. Поки з улюблених країн ― Італія, Іспанія та Німеччина. Хотілося б побувати у Скандинавських країнах, Бельгії, Нідерландах, Швейцарії.

У мене є улюблений формат подорожей. Коли обираєш місто і живеш у ньому кілька днів якомога ближче до центру. Багато ходиш пішки, роздивляючись усе довкола, набираючись краси і барв, підглядаючи за життям місцевих, куштуючи їхні страви, фотографуючи якісь милі дрібнички, розглядаючи архітектуру, зазираючи у храми і магазинчики, освоюючи громадський транспорт. Ненавиджу колективні тури чи екскурсії, колективізм ― узагалі не моє, я люблю прокладати власний шлях, часто навмання, інколи по мапі, імпровізуючи та обираючи нетуристичні маршрути.

Кілька разів їздила в такі подорожі сама, це цікавий досвід. Але люблю подорожувати і з родиною, вона поділяє мій стиль відпочинку. Жодних курортів і all-inclusive, тільки не це. Здається, на творчості це мало відображається, бо я не пишу поетичних вражень про інші країни, але водночас і відображається, бо з кожної такої мандрівки повертаєшся іншим, духовно багатшим.

Мені цікаво бачити красу в деталях, у чомусь дивному, подивитися під новим незвичним кутом на прості речі. Люблю тіні, геометрію, портрети, авто. У мене є навіть проєкт «Зазираючи в покинуті вікна»: я фотографую вікна покинутих будинків і те, що через них можна побачити. Дуже люблю чорно-білу фотографію. Колись відзняла на плівку серію портретів сина, вони потім експонувалися на двох виставках.

Хотілося б наважитись на… Найперше ― на великі художні форми. Поету зазвичай непросто написати роман ― він звик висловлюватися коротко і сублімовано. Іноді пишу оповідання, маю задуми кількох романів, але параліч перфекціоніста не дає сміливості за них узятися.

Щастя ― це мить. Коли раптом зупиняєшся й думаєш: «Господи, яке щастя бути тут і зараз! Дякую!» А ще щастя ― це вибір. Хтось має все і незадоволений цим, а хтось радіє кожній дрібниці і вміє знаходити хороше навіть там, де його, на перший погляд, немає. Я щаслива людина, вмію цінувати те, що маю, і тих, хто поруч зі мною. Здоров’я, рідні люди, природа, можливість самовираження ― моє щастя.

Чільна світлина зі сторінки письменниці у ФБ. (Перша світлина — Олесі Венгринович, друга — Сергія Кручиніна).

Спілкувалася Ганна Мінебаєва, спеціально для «Кабінету молодого автора НСПУ»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я