«Світлий Шлях»: історія одного концтабору» Станіслава Асєєва. Уривок

0
760

В’язниця, що насправді є концтабором, де застосовують моторошні тортури, діє в сучасній Україні. За тюремним парканом немає жодних законів, тут зовсім інше життя: у приниженні, страху й непевності, з ранами та слідами опіків на тілі, з болем від переламаних кісток і часто — від зламаної волі й свідомості. Тут головне завдання — вижити, коли жити вже не хочеться й від тебе майже нічого не залежить, зберегти здоровий глузд, коли вже близький до божевілля, залишитися людиною в нелюдських умовах, де віра, прощення, ненависть і навіть погляд між катом і жертвою набувають інших сенсів. Щоб вижити в пеклі концтабору, журналіст Станіслав Асєєв написав цю книжку — відверту, емоційну, глибоку, в якій питань більше, аніж відповідей, бо життя людей після звільнення з полону назавжди розділилося на «до» і «після».

Переклад українською мовою поданий поруч із оригіналом.

LB.ua публікує уривок з книги, яка щойно вийшла у Видавництві Старого Лева.

РОЗДІЛ 6

БЕЗУМСТВО ЧИ НОРМА?

Особливості психологічного життя в’язнів «Ізоляції» багато в чому визначалися рівнем упливу на них адміністрації та інших в’язнів, а також місцем в тутешній ієрархії. Спостерігаючи за тими, до кого в «Ізоляції» застосовували найжорстокіші форми фізичного і психологічного насильства, можна було помітити, що вони як особистості змінювалися на очах, цілком набуваючи тієї форми, яку вділяли їм обставини.

Так, один із в’язнів належав до касти «опущених» — людей, що їх заборонено було навіть бити руками (правило, яке тут часто порушували). Били його ногами, стільцем (якось той просто розтрощився від ударів об нього), всім, що потрапить під руку. Цій людині заборонено було підходити до столу, користуватися спільним посудом, давати що-небудь іншим в’язням. Але найбільшу трансформацію його особистості спричиняли саме психологічні побиття, яких він зазнавав щодня.

Біля його нар висіли власноруч виготовлені імпровізована паперова рушниця й берет, що він надівав їх щоразу, коли виконував пісні для адміністрації й інших в’язнів. На рушниці був нанесений такий собі «серійний номер», що містив понад двадцять символів і матюкливих фраз, які цей чоловік мусив досконало знати і вміти повторювати за будь-якого часу доби, хоч би коли йому наказали. За помилку бодай в одному символі він негайно діставав нову порцію ударів ногами. Утім, покарати його могли, загнавши під нари і примусивши гавкати, як пса, або ж перерахувати всі квадрати на покритті підлоги, які теж простягалися під нари. Всерйоз називаючи себе артистом, цей чоловік цілком зливався з роллю «сторожового співця», і все жахіття, що коїлося, переводив у форму театральної гри, що, либонь, і дозволило йому зберегти своє «я» від розпаду.

Дивовижно, але, спілкуючись із ним у підвалі «Ізоляції», коли — в поодинокі хвилини — він не мусив грати роль скомороха, я помічав, що найпригніченіший він саме тоді, коли його «я» збігалося з реальністю. Та варто було завести мову про становище цього чоловіка тут і про ті побиття й приниження, яких він зазнає, — його погляд склянів, а сам він пояснював те, що відбувається, то волею Божою, то своєю кримінальною статтею, й загалом неохоче говорив на ці теми, повторюючи «мені вже однаково».

Раціоналізацію як захисний механізм активно використовували в’язні, що в «Ізоляції» мали довічні й розстрільні статті. Я сидів із двома такими людьми, й обидва ті чоловіки надіялися то на активну фазу боїв, то на те, що Україна їх звільнить, не зважаючи на те, що належали до «ополчення». Вони скоїли явні злочини і не заперечували цього, та жоден із них не визнавав, що ув’язнений тут справедливо. Ба більше, один із цих чоловіків увесь час повторював, що ніколи не повірить, буцімто нас, «укропів», відпускають і віддають на обмін, а він, котрий воював за цю «республіку», сидітиме. Думка про нашу свободу дарувала йому справжню надію на власну волю, хоч жоднісінького зв’язку між цими ситуаціями не було.

Цікаво, що психологічну стабільність таким людям забезпечували будь-які новини, що просочувалися в нашу камеру. Їх вони трактували на свою користь у дусі «все скоро закінчиться» (аж до новин про зустріч японських і російських дипломатів). Саме тому душевний стан в’язнів з довічними й розстрільними статтями переважно був значно стабільніший, ніж у тих, хто справді збирався на черговий обмін, імовірність якого була велика. З іншого боку, зазнавши катувань, одиночних камер, принижень і маючи довічний термін, ці люди переживали синдром «білих сторінок» — коли в’язень не запам’ятовує нічого з прочитаного і не здатний повторити навіть думки попереднього речення, бо цілком поглинутий зовнішніми проблемами. Через замкнений простір камери один із них достоту божеволів. Та коли цей чоловік розгортав яку-небудь книжку, його уваги вистачало на 20-30 секунд, а тоді він, матюкаючись, захлопував її і злився на себе за те, що не може прочитати й двох сторінок: усі думки були цілком поглинуті його становищем. Так тривало рівно доти, аж доки кожен із цих людей отримував нову порцію новин, вкотре підмінюючи реальність надією.

Іще однією формою психічної гігієни в «Ізоляції» була цілковита байдужість до страждань інших в’язнів, що на якомусь етапі їй піддався і я. Так, одного разу ми зі співкамерниками приготували вівсяну кашу, яку передали з дому, аж ось у сусідній кімнаті почали когось катувати. На початку тортури відбувалися в підвалі, й зображення з відеокамери виводилося на весь екран, а звук вмикали на повну потужність, щоб усі могли чути, що коїться. Але восени 2017-го в «Ізоляції» облишили цю практику і стали катувати просто тут, на одному поверсі з нами. Цього разу застосовували електрику — це можна було визначити за характерним тупотінням ніг. Такий прийом називали «людина, що біжить»: до великих пальців ніг прив’язували проводи і пускали струм, внаслідок чого людина заходилася голосно кричати і бити ногами об підлогу. Мій співкамерник зблід і не зміг з’їсти ані ложки, натомість я вичекав лише двадцять хвилин, а тоді почав обідати, аргументуючи це тим, що тортури однак не закінчуються, а каша холоне і перетворюється на суцільну холодну грудку.

Іншого разу одного з нас не повернули до відбою, що було певною ознакою тортур, які на той час відбувалися вже вночі. Пам’ятаю, мій сусід по нарах, що сидів лише близько місяця, дуже хвилювався за того чоловіка і весь час повторював: «Як там Сергій?». Кожен із нас розумів, що Сергій зараз прив’язаний скотчем до столу в підвалі, і до його геніталій, найімовірніше, прикручені проводи (потім з’ясувалося, що так воно і було). Але річ у тім, що на той час я перебував у «Ізоляції» вже півтора року, і нескінченний потік таких «Сергіїв» не лише вимив із мене останні піщинки співчуття, — він став мене дратувати.

Не минало і дня, щоб у цих стінах когось не катували і вночі не повертали напівмертве тіло, з глибокими опіками на руках та ногах. Тож коли я знову почув монолог про Сергія, то просто коротко відповів, що навіть якщо зараз відчинять «кормушку» і кинуть під стіл його голову — я просто ляжу на бік, відвернувшись до стіни. Звісно, така відповідь виставила мене цілковитим моральним виродком в очах того чоловіка, який і досі ще міркував над питанням, як узагалі можна когось катувати. Але сам я більше не почувався винним ані перед ним, ані перед найвищими силами, — так само як не почував більше зв’язку з тією фікцією, якою видавалися оці шість літер — «людина».

Звісно, тієї ночі я відвертався не лише від співкамерника, що його, напівмертвого, от-от мали повернути в нашу камеру. І злився не лише на сусіда, який поки здатний був на якісь почуття з цього приводу. Я відвертався й від думок про матір, яка ось уже рік плаче вночі за своїм сином, доглядаючи тим часом двох старих, і витрачає останні гроші на продукти, що до мене не дійдуть. І від коханої, яку так і не встиг побачити до полону і яка гайнує найкращі роки на те, щоб чекати, навіть не бачачи мене. І від дружини того бідолахи, якого на смерть забили в «копійці», а жінці сказали, що він поїхав у Росію й там, імовірно, зник. І від дівчини, яку зґвалтував Палич, поки чоловік із малюком на руках чекав її повернення. І злився я на себе. Я ненавидів себе за все це — за те, що мені судилося це знати. Кому і як розповісти про це? Варто лише уявити, лише замислитися про це всерйоз, — і вас роздирає на шмаття, з цими думками не проживеш навіть дня. Скорчений під ковдрою на нарі, я ховався від усього світу, який переважно шукає полонених саме вночі.

Такий «психологічний сепаратизм» — як сам я назвав це дистанціювання — проявлявся в інших насельників «Ізоляції» в істеричному сміхові, коли заходилося про розірвану дротами мошонку чи сексуальне насильство. Там, де звичайною реакцією на подібні розповіді стала б ненависть, відраза чи страх, у в’язнів «Ізоляції» можна було побачити сльози від сміху або жарти. Поняття норми перебувало в прямій пропорції від того, що відбувається, адже всерйоз сприймати щоденні тортури і приниження без наслідків для психіки було неможливо. Нездатність психіки впоратися з ситуацією примушує її прийняти цю ситуацію через раціоналізацію: це так жахливо, аж доводиться визнати, що це нормально, аби самому не збожеволіти. Так жах стає нормою. І звідси ж — байдужість і навіть іронія щодо чужих страждань.

Переклад: Вікторія Стах

Фото: Видавництво Старого Лева

Джерело: «LB.ua»

 

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я