Тадей Карабович. Спроба поетичного дискурсу через роки

0
158

В українській літературі другої половини XX століття існує унікальний і водночас феноменальний дискурс. Це нішева творчість поетеси Нью-Йоркської групи Жені Васильківської (нар. 1929 року), авторки єдиної збірки віршів “Короткі віддалі” (Нью-Йорк, 1959). Цю унікальність підкреслює фактор, що після багатьох років поетеса погодилася на переклад збірки польською мовою “Krótkie dystanse” (Люблін, 2019). Обидві публікації розділює антропологічна прірва часу, шістдесят років. Ліричний зміст збірки і його переклад на польську мову, можна знову порівняти з гордим поглядом Мангеттену та П’ятої вулиці.  Збірка була написана в Нью-Йорку і є одним із видатних досягнень української еміграційної літератури. Про це повідомляє zolotapektoral.te.ua.

Женя Васильківська – Eugenia Osgood, також: Zhenya Vasylkivska, Eugenia Vassylkivsky – українська еміграційна поетеса, активна учасниця літературного об’єднання Нью-Йоркська група. Народилася 6 січня 1929 року в Ковелі на Волині. За  родинним переказом сім’я поетеси походила зі Сходу України, з Харкова, звідки емігрувала до Ковеля після закінчення Першої світової війни. В її родині був відомий український художник Сергій Васильківський (1854-1917), який малював козаків, їхні походи та степ. Женя дитинство провела на Волині, відвідувала початкову школу, і в Ковелі її зустріла війна 1939 року. У 1944 році вона виїхала з родиною до міста Лінц, в Австрії, де закінчила середню школу. У 1951 році виїхала з Європи до США. В Нью-Йорку закінчила Колумбійський університет та захистила кандидатську дисертацію на тему творчості французького поета Сен-Джона Перса. Французька література була основною сферою її професійних та перекладацьких  зацікавлень. В українському середовиші США, залишалася знавцем і перекладачем французької літератури ХХ ст. Перебуваючи в Нью-Йорку, одружилася з математиком Чарлсом Осгудом і виїхала з ним до Вашингтону.

Кілька років викладала французьку мову та літературу в декількох американських університетах. Коли в середині 1960-х кількість навчальних годин на мовних курсах в університетах була скорочена, залишаючися кандидатом наук, захистила магістерську роботу з міжнародних відносин. На той час вона працювала у Вашингтоні політичним консультантом американського уряду з питань Східної Європи, включаючи Україну.

Наприкінці 1950-х роках була прийнята до літературного об’єднання Нью-Йоркська група – українських поетів-емігрантів, які творчо та професійно працювали в Нью-Йорку. Пишучи магістерську роботу про поезію П’єра Реверди, а потім кандидатську про творчість Сен-Джона Перса, вона також займалася власною поезією. У 1959 році видала збірку віршів «Короті віддалі», (Нью-Йорк, 1959), яка викликала захоплення української еміграційної критики. Згодом виявилось, що це була єдина збірка в її творчості. Саме тоді увагу критики привернули оригінальність її поетичного образування, загадковість та казковість її поезії. В 1962 році переклала з французької мови п’єсу Жана Антуя «Антігона» (Мюнхен, 1962) і видала її з власним вступом. Також перекладала з іспанської, французької та англійської поезій. Особливо її цікавили твори П’єра Реверди, Сент-Джон Перса, Габріелі Містраль, Федеріко Гарсія Лорки та Ів Бонфуа. Брала участь у багатьох поетичних проектах Нью-Йоркської групи та публікувалася у всіх її антологіях. Свої твори та переклади друкувала в елітарному щорічнику групи «Нові поезії» (Нью-Йорк, 1961-1962).

З-посеред учасників Нью-Йоркської групи, Женя Васильківська дружила з Вірою Вовк, але найчастіше спілкувалася з Богданом Бойчуком. Вона залишалася в приязні з дружиною поета Анею Бойчук, і поїхала навіть з ними в подолож до Мексики. У своїх спогадах в книжці «Спомини в біографії» (Київ, 2003) Богдан Бойчук згадує, що його поема «Вірші для Мехіко», (Мюнхен, 1964), писалася всуголос їх спільній мандрівці пляжами Мексиканської затоки. Поет підкреслював, що у Жені Васильківської окрім творів, зосереджених на описах природи, є особисті вірші з елементами алегоричного, сюрреалістичного та релігійного змісту.

Інший учасник Нью-йоркської групи, поет Юрій Тарнавський висловлюючись про поезію Васильківської, говорив про міфічність її творчості. Він звернув увагу на протилежні порівняння та символи. Поет вирізнив вірш «Північ», з огляду на його алегорчність:

Риби — це лише устами
холод крижаних 
полярних лисків.
В іґлю, де кетяги малин — марева,
росте дугами морозний спів посвят.

І блакитні вени
лося і ніч,
з’єднавши повітря одним вогнем,
танцюючими вінками
над обсягом кришталю,
ніколи не повернуть біг саней.

Вірш «Північ» зі збірки «Короті віддалі», (Нью-Йорк, 1959). –  С. 23.

Поезія Жені Васильківської є близька до тем, які були присутні у творах Нью-Йоркської групи. Поетеса описувала свій внутрішній світ і надавала йому символічного простору. Натхнення і духовна біографія займали важливе місце в її творчості. Васильківська говорила про всесвіт душі і описувала знайомі їй символи з минулого. Свою поетичну чутливість базувала на волинський природі, оскільки вона сформувала її в дитинстві і була дороговказом життя. У творі «Батьківщина», складеному із семи частин, авторка показала власний погляд на Україну на тлі дилем, які дарувала еміграція. Рідна земля з постійним пульсом пам’яті, поверталася в поетичних образах як символ туги. Поетеса оспівувала знайомі їй серцю волинські стежки, ліси та луги. На порозі її життя, річка Турія своїми повноводами шурхотіла в очеретах, освітлена весняним сонцем. Над головою поетеси летіли ключі вирійних журавлів, запізнених на своє Полісся. У міфічному описі порогів дитинства звучали акорди болючої самотності і вигнання, бо людська доля залишається крихкою і нагадує пориви вітру.

Багатий внутрішній світ, авторка оконтурила в збірці «Короті віддалі», промовистою ностальгією. В особистих образах душі, посилалася на українське минуле, як духовну сутність і, згадувала втрачені краєвиди своєї малої батьківщини. Через промовисті описи, її твори заглиблювалися в досвід щасливого дитинства. Світ уяви базувався на метафоричному коді існування, а також на ліричних ритмах закоханого серця. Поетеса у збірці говорила, що в її житті відбулася непоправна  втрата, пов’язана з покиненням рідної Волині і тугою за нею.

У своїй творчості, бачила елементи пов’язані з втратою – ширше, з еміграцією. Водночас її поетичні картини вирізнялися тим, що вона наче дитина, дивилася здивованими очима і бачила світ казковим. Зуміла зберегти власну топографію, навіть там, де це здавалося неможливим. Особливо це стосувалося її еміграційних шляхів. Її приватна мала батьківщина, хоч і втрачена, зберігалася в її ліричній чуттєвості.

Літературне середовище Нью-Йоркої групи було зацікавлене її творчістю та перекладацькою діяльністю. Будучи знавцем французької літератури ХХ ст., поетса посіла важливе місце в українській літературній еміграції та зіграла   значущу роль у формуванні української літературної свідомості. Завдяки її перекладам з інших літератур, еміграційний читач поширював свої знання. Богемні обговорення літературних подій Нью-Йоркської групи в 1960-х роках проводились за її активної участі. Варто нагадати, що Нью-Йоркську групу створила молода українська інтелігенція у другій половині 50-х років. Місцем створення групи обрано сам центр Нью-Йорку, а початком організації неформальних структур – 1959 рік. За дату заснування групи, подається 20 грудня 1958 року. Місцем її оголошення і згодом зустрічей – італійське кафе Orchidea, на Вест-стріт 4. Групу створили Богдан Бойчук, Юрій Тарнавський, Аня Бойчук і Патриція Килина. До складу групи входили Богдан Бойчук, Юрій Тарнавський, Патриція Килина, Емма Андієвська, Богдан Тиміш Рубчак, Віра Вовк та власне Женя Васильківська. Наприкінці 1960-х років до групи було прийнято Романа Бабовала з Бельгії і у 80-х рр. поетесу Марію Ревакович з Польщі. Під час укладання Богданом Бойчуком і Богданом Рубчаком, антології поезії «Координати» (Нью-Йорк, 1969), до групи номінально зараховано троє представників творчої української еміграції – авторів абстрактної поезії Юрія Коломийця, Олега Коверка та Марка Царинника.

У 1959 році Женя Васильківська активно почала друкуватися в щорічнику Нью-Йоркської групи «Нові поезії». Щорічник виходив, як літературно-мистецький альманах українських поетів та живописців. У виданні розміщувалися оригінальні твори учасників групи. Були також представлені вірші та переклади близьких до групи українських емігрантів старшого покоління. Дебют  Жені Васильківської на тлі Нью-Йоркської групи, був оцінений, дуже високо. Опубліковані в щорічнику твори характеризувалися творчою зрілістю, відповідальністю за слово та оригінальністю відбору тематики. Ця зрілість виражалася також у її поетичних перекладах. Вони стали елементом літературного дискурсу та самопізнання. Для поетеси і для групи місто Нью-Йорк залишалося культурним центром, де виросли найновіші літературні течії, художні смаки та світові моди. Переклади в «Нових поезіях» Васильківської, це твори французьких поетів першої половини ХХ ст., Поля Елюара (1895–1952) та Анрі Мішо (1899-1984). В перекладах видно захоплення перекладача французькою літературою. А з іншого боку зміст перекладів, відповідає внутрішнім уподобанням поетеси. Загальним ключем перекладацької її діяльності, був пошук більш глибшої форми, ніж та, що зустрічалася їй в тодішній українській еміграційній дійсності. Це виражалося, як сказала сама поетеса, в тузі за втратою рідної землі – загалом кажучи, еміграція це не був повнокровний стан для українського творця. Женя Васильківська вважала, що туга, може гармоніювати з роздумами про те, як жити у великому міському просторі Таймс-сквер, з його антропоїдним поглядом на хмарочоси Мангеттену. У своїх творах поетеса чітко говорила про важливу функцію, яку виконує поезія в житті одиниці. Поезія це стан і ключ, який відкриває думки і емоції. Поезію порівнювала з камінням кинутим посеред озера. Тоді резонанс удару з поверхннею поширюється кругами на воді, і дозволяє відчути рух хвилі, яка нагадує безмежність творчості. Поетеса казала, що творчість повинна виражати любов і смуток, розлуку та відчай. За словами Жені Васильківської, поезія є наповнена антиномічними образами «космосом людського існування» і «підземним танцем нескінченної тиші».

Під час активного існування, Нью-Йоркська група створила три творчі періоди. Вони були важливі з точки зору поетичного розвитку групи. Поезії та переклади Жені Васильківської були присутні у всіх періодах діяльності групи. Поетеса була найбільш активна в першому періоді, 1959–1971 рр. – коли було створено основи для творчості і редаговано літературний щорічник «Нової поезії». У другому періоді 1972–1990 рр. – коли ідеєю існування групи, як літературної еміграційної одиниці, заволоділа криза, поетеса була присутня лишень в антологіях групи. Інші члени використовували можливості друку в  щомісячнику «Сучасність» (Нью-Йорк – Мюнхен) і самі намагалися видавати свої поетичні збірки. Тоді Женя Васильківська була зайнята професійною роботою і не брала участі в літературному українському середовищі. Третій період, незалежність України, 1991–1999 рр. – час літературного повернення групи над Дніпро, публікації творів в київських та львівських виданнях. Тоді Богдан Бойчук і Марія Ревакович покликують  літературний квартальник «Світо-вид» (1990–1999 рр., Нью-Йорк – Київ). Цей фактор посприяв тому, що прізвище Жені Васильківської появилося на сторінках нового видання. Публікації організовував Богдан Бойчук, який нагадав в незалежній Україні про існування феномену призабутої поетеси і Нью-Йоркської групи.

Поетичне угрупування Нью-Йоркська група, як неформальна літературна асоціація, керувалася власними настановами модерного поетичного письма. Її учасники на мистецьких та літературних зустрічах, наголошували на існуванні їх поезії також поза національним обрієм. Вони вважали, що поет сам заповнює простір творчості своїми творами, перекладами та психологією своєї творчості. Про те, чим є поезія для кожного окремого автора, писав Богдан Рубчак в своїй літературній критиці. Він задумувався над тим, чи поетична збірка – це книга до подушки, чи може порятунок для мовної та національної ідентичності. Подібна філософія, щодо значення поезії, з’являлася і в інших літературних колах Нью-Йорку, не лишень в українському еміграційному середовищі. Така платформа поглядів на літературу, відповідала на ширший контекст творчості Жені Васильківської. Адже в її збірці «Короті віддалі», фіксувалася національна ідентичність і пошук власної відповіді на світовий модернізм і сюрреалізм.

Світ символіки Мангеттена для Жені Васильківської – це панорама монументальних хмарочосів, але також кладовище в Квінсі та Бруклінський міст. Поетеса казала, що на тлі Восьмої вулиці та сучасного світу Нью-Йорку, поезія українських емігрантів не мусить загубитися в провулках американської цивілізації. Бо це частина ідентичності Америки і України. Поетеса розуміла творчість власної української літературної спільноти, як покликання та здійснення, виклик та свідчення перед іншими. Тому відкинула критику старшого покоління українських вигнанців, щодо творчого сприйняття верлібру Нью-Йоркської групи та модерністичного змісту «Нових поезії». Вона вважала, що образна мова поезії є ознакою багатства, актом зростання, в якому накопичується сенсуалістичне переконання важливості слова. Ці погляди, відповідали на американський контркультурний рух другої половини 1960-х – початку 1970-х років. Поетеса казала, що образна мова верлібру не руйнує міфічної української традиції, а збагачує та зміцнює її. Отже, поетичне слово залишалося для неї так відображенням дійсності, як і авангардним матеріалом для опису внутрішнього світу.

Улюбленим мотивом, до якого звертался, була українська літературна традиція, пов’язана з космогонією. Її вірші наповнювалися тоді існуванням надреального. Фоном такого бачення, стала натхненна драма Лесі Українки (1871–1913), «Лісова пісня» (1912). Цей важливий літературний твір українського духу, переосмислювався в авторській уяві за міфологічною парадигмою. Поетеса говорила про пороки нашої цивілізації, такі як щодення, конформізм, чи погоня за матеріальним, де дуже важко – стреміти до романтичності та міфічності. Живучи  повсякденністю, людина забуває, що є лишень маленькою часткою Вселенної. Отже, за таку поведінку – платимо найвищу ціну, але в той же час, ми прагнемо свободи, розширення нашої духовності та бажання здійснювати власні неперевершені мрії. Це був безумовно, важливий погляд авторки на людську долю, посилений вигнанням та еміграцією.

Тому, найвищі цінності існували для Жені Васильківської у творчих пошуках власного поетичного минулого. Це були щемливі спогади, сакралізація Волині, міста Ковеля та річки Турії. Ці настанови – глянути назад, безумовно щира позачасова цілісність особистості поетеси. Втім після одруження, вона  залишила українське середовище Нью-Йоркської групи і, можна сказати довгими роками жила в  американському середовищі, лишень в серці плекаючи свою поетичну творчість, до якої офіційно ніколи вже не повернулася.

Тадей Карабович

Люблін, грудень 2020.

Світлина Жені Васильківської. З приватної збірки поетеси.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я