Тайна-невтайна: твори Григора Тютюнника — у репертуарі Ніли Крюкової

0
672

Цей образ («тайна-невтайна») нашій літературі добре відомий: молодого парубка Чіпку Варениченка протягом певного часу терзала таємниця про невідому йому дівчину Галю.

Вона («польова царівна») впала йому в око під час зустрічі на житньому лану і зникла, як привид. З величезними труднощами Чіпка таки дізнався, що Галя була його судженою…

Загадка взаємин Григора і Ніли відома тільки їм самим. У цю таємницю навряд чи слід заглиблюватися всім, кому заманеться, але можна поговорити про обох як знакових українських митців своєї епохи. І зафіксувати спогади їхніх сучасників. Один із них — я; не дуже близький у стосунках, але все-таки сучасник. Про це пише umoloda.kiev.ua.

З її очей неприховано котяться сльозинки…

Цього року Григір переступив би свій дев’яностий поріг. Ніла, як годиться, молодша за нього на десяток років, але обоє вони — з одного покоління. Покоління шістдесятників.

Про Григора мені найбільше запа­м’яталася мить, коли він стояв неподалік виходу з Київської філармонії, притиснувши до серця отакенний букет квітів. Ми з дружиною виходили тоді з колонного залу філармонії і здогадувались: квіти Григір тримав для народної артистки України Ніли Крюкової.

Бо ж вона щойно була на філармонійній сцені й незрівнянно прочитала там уривок iз роману Олеся Гончара «Тронка» («Гуси, гуси, нате вам на гніздо!») та його — лідера серед шістдесятників-новелістів — новелу «Кізонька».

Ніла більше зосталася в пам’ятку, коли разом із численним загоном письменників та артистів ми 1989 року перебували в рейсі «Від серця Європи до серця України».

Пливли кораблем «Маршал Тимошенко» від Праги до Києва, влаштовуючи в різних містах літературно-мистецькі зустрічі, присвячені 175-й річниці від дня народження Тараса Шевченка. Я (з виробничих причин) приєднався до тієї мандрівки лише в Черкасах, і ось уже десь після Канева (пливучи до Києва) натрапляю на усамітнену біля якоїсь каюти Нілу.

За бортом хлюпочеться Дніпро, а з її очей неприховано котяться дрібні сльозинки. Чому? Розпитувати не став: особисте життя в кожного складається по-своєму, і кожен завжди залишається з ним сам на сам.

Я присів біля Ніли і запропонував: «У мене є «грудинка» (так Анатолій Шевченко називав плоскеньку фляжку, яка легко містилася в нагрудній кишені поруч із гаманцем чи блокнотом), і давайте вип’ємо з неї на брудершафт.

Я трохи старший за вас, і тому маю право на таку пропозицію». Вона усміхнулася, і ми по черзі зробили по одному ковтку з тієї, наповненої запахущим коньяком, фляжки. Відтоді наші нечасті взаємини стали ніби дружнішими і — зі звертанням одне до одного тільки на «ти».

Театр «Слово»

Принагідне знайомство з Григором і Нілою відбувалося, проте значно раніше, ніж згадані події, і відноситься воно до пікових років шістдесятництва.

Надворі була, либонь, осінь 1965 року, і ми з однокімнатником студентського гуртожитку Київського університету Анатолієм Григоренком (майбутній відомий журналіст і поет) прийшли на кінцеву зупинку 38-го автобуса, який плуганився майже через усе місто в напрямку тодішньої Сільськогосподарської виставки.

Приходимо, отже, до Софіївської площі, котра з Богданом на коні, а там стоїть відомий нам iз літературних вечірок поет Петро Засенко. А з ним — невідомий, iз чорнющою шевелюрою чоловік. Видно було, що він трохи старший за нас, а Петро відрекомендував його нам як рівного: «Григір, брат Григорія Тютюнника».

Останнього ми тоді вже добре знали як автора популярного роману «Вир», що відзначений Шевченківською премією, але, на жаль, посмертно. Уточнили, що Григір живе десь тут поруч, біля Андріївського узвозу, а нам, мовляв, пора в далекобійний 38-й автобус.

Відтоді ми часто бачили Григора на літературних вечорах у СПУ, але найчастіше, коли там демонстрував свої літературні композиції Літературний театр при Спілці письменників України «Слово».

Дебютували в ньому тоді такі відомі в майбутньому народні артистки, як Лариса Хоролець, туди «підтягнулася» з Полтавського театру імені Гоголя Ніла Крюкова, ще кілька молодих акторів. Григір, звичайно, придивлявся до всіх, хто читав поезію і прозу з винятковою оригінальністю, але найчастіше зупиняв він погляд на читаннях Ніли Крюкової, яка виконувала його новелу «Кізонька».

Театр «Слово» не лише виступав у столичних залах, а й гастролював на різних імпрезах по всій Україні. Під час однієї з таких імпрез на моїй Черкащині побував і я. І доля завела мене в товариство трьох найбільших реготух тієї поїздки — Ніли Крюкової, поетеси Ганни Чубач і співачки Діани Петриненко.

Я під час переїздів «від села до села» шевченківською Звенигородщиною щось розповідав дівчатам про той край, бо ж знаю його з дитинства, а вони додавали щось про свої раніші гастролі в цих краях, і так відбулося наше майже тісне зближення. Воно підтримувалося (кажу із сумом) до їхніх останніх днів. Із Нілою ми уточнили, що нам дуже близька ще й Полтавщина, бо ж її село Попівка й Онуфріївський район межують iз Полтавською областю, а для мене Полтавщина — майже друга батьківщина. Адже в Лубенському технікумі я здобував середню освіту і спізнався з багатьма людьми та районами Полтавщини.

Коли зайшлося про освіту, то згадаю такий факт. Якогось там року Нілина найближча родичка має завтра захищати літературно-журналістську дипломну роботу в Київському університеті.

А другий рецензент тієї роботи кудись зник. Негайно потрібна заміна. І Ніла з родичкою розшукали мене тоді в далекому спальному районі Києва, і проблема з рецензентом була вирішена. Написалися, натворилися й нареготалися, бо без усміху, що переростав у регіт, Ніла не могла вестися за будь-якої ситуації.

Як я казав, вона читала, зокрема, з різних сцен новелу Григора «Кізонька». Але не тільки її. Пригадую, що зі сцени більшого залу СПУ вона якогось там року весь вечір читала тільки твори Григора.

Для її репертуару це був золотий фонд. Бо в ньому поєднувалася дуже колоритна словесна тканина кожного твору, а там — ледь прихована іронія чи й зовсім не прихований гумор. Для її артистичного амплуа це була не просто знахідка, а попадання в десятку.

На сцені філармонії — Ніла Крюкова, капела бандуристів, поет Дмитро Павличко
Письменники Тютюнники: Григорій і Григір


З кореня Василя Стефаника й Григорія Косинки

Григір Тютюнник влився в прозове шістдесятництво, коли там уже добре «прописалися» молодші прозаїки Євген Гуцало, Володимир Дрозд і Валерій Шевчук, старші Олесь Гончар чи Анатолій Дімаров.

З виходом першої збірки новел Григора «Зав’язь» (1966) стало очевидним, що цей письменник ні на кого не схожий. Він підтвердив стару істину: в мистецтві бувають майстри, а бувають митці. Майстер може будь-якою мовою написати твір — і всі ахнуть від задоволення ним; митець же свої твори пише тільки своєю мовою. З її неповторним говірковим фольклором, із її афористичними висловами та іншою колористикою.

Григір Тютюнник свої новели нерідко «випробовував» на слухачах, «шліфував» у розмовах iз колегами-письменниками і лише потім заносив їх на папір. Ми разом якогось дня в кафе «Еней» чекали спільного знайомого (згадуваного вже Анатолія Шевченка), і Григір «прочитав» мені з пам’яті згадувану вже новелу «Кізонька». У ХХ столітті, між іншим, прозу з пам’яті могли прочитати хіба що Василь Стефаник чи Григорій Косинка.

А в «Кізоньці», яку сам автор характеризував як «оказію», ішлося про Степана, який пішов вирубати в лісосмузі держак до лопати і там (при любовному ділі) застав свою Дарку з якимось шофером чи комбайнером.

Дійшло потім до конфлікту й розлучення, із чим герой внутрішньо ну ніяк не міг змиритися. Григір про все це читав дуже чистою українською мовою, лише раз чи два проскочив у його читанні розмовний русизм (починав же творчість російською мовою!), і він буквально шаленів від того. Заспокоївся, аж коли вимовив останнє речення новели: «На біса мені той держак був здався? Ну на біса?!».

Оте «на біса», мабуть, стосувалося і протесту проти розпаду сім’ї, і вимушеної русифікації, яка вряди-годи відлунювала в його колоритній та чистій як сльоза рідній мові.

Її (одержану з материнських уст і потім навернену в свою творчість за делікатною підказкою старшого брата Григорія) він не просто згадував у своїй прозі; він обіймав нею всі світи своїх героїв. Як і загадковим своїм поглядом.

А погляд у нього був справді загадковий. Автобіографічність його прочитується чи не в характеристиці «простого» хлопчика Олеся з новели «Дивак»: «Очі в нього чорні, глибокі, як вода в затінку; дивляться широко, немов одразу хочуть збагнути весь світ».

Про «простих людей» писали, як відомо, усі шістдесятники, але Гр. Тютюнник знайшов у тих «простаках» саме те, що помічали свого часу лише згадувані класики новелістики ХХ століття В. Стефаник і Г. Косинка: філософську душу. А на самому споді тієї душі відкрилась автору «Зав’язі» ще й дивацька родзинка її. Звідси уявлення про героїв письменника, що вони — диваки.

Ширше говорячи, у їхньому дивацтві — повнота неординарності людини, яку постійно принижує чи й цілком руйнує ота (помічена Ліною Костенко) радянська клітка для бовдурів і негідників. Інколи цю клітку «розширено» автором аж до передрадянських часів («Чудасія», «Поминали Маркіяна», «Житіє Артема Безвіконного» та ін.). Персонажі цих творів не «приходили» до письменника, а ніби «виростали» з нього: він оповідав про них як про символи радянської (безпаспортної) наруги над людиною із затиснутим у кулаці серцем і з глибоким внутрішнім співчуттям.

Для характеристики такого стану письменнику довго бракувало точного вираження, аж поки він не натрапив на нього в самому фіналі своїх спогадів-оповідей «Коріння»: «…Скільки у нас на Україні Оксенів, Орись, Тимків, Гречаних, Дорошів… Але не всі відкриті, не всі виростають у честь, поезію і славу народу. Бо, щоб вирости їм у поему краси, поему щастя і горя, радості та смутку, треба, щоб почалися вони із серця доброго, люблячого, самовідданого… Мало — бачити. Мало — розуміти. Треба любить. Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові».

«Любові» з великої літери Гр. Тютюнник присвятив одну з найдраматичніших своїх новел «Три зозулі з поклоном». Вона справді «про любов», про незгасну любов «маленької Марфи» до батька героя-оповідача Михайла, який (герой) дуже схожий на того свого батька. Але де ж він? Розповідь про нього в новелі накликала на письменника зливу звинувачень: адже «винесено сміття» з радянської хати; письменник зважився оповісти про героя-батька, який iз Полтавщини запроторений аж у «Сибір несходиму»…
На такі теми в радянській літературі було накладено найсуворіше табу, але як міг скоритися цьому табу Гр. Тютюнник, коли герой-батько в новелі — це його рідний батько!? Він засланий у Сибір у найбільш репресивному 1937 році, а за що? Можливо, за вигадане «куркульство», за «довгий язик».

Штрихова стилістика, що містить максимум естетичної інформації про подію чи героя, — найголовніша риса Тютюнникового художнього стилю. Окремі штрихи наповнені в нього таким змістом, який підноситься над усім текстом твору, так і не розкрившись, бува, до кінця.

Як розуміти, наприклад, новелу «Смерть кавалера», якщо в ній «смерть» у звичному розумінні цілком відсутня? Ця новела принесла автору не менше цензурних клопотів, ніж «Три зозулі з поклоном…». Опубліковану в журналі «Зміна» (1964) та в першій збірці «Зав’язь» цензура, ніби спохопившись, до наступних видань письменника за його життя так і не допустила. Зачеплено ж бо «заборонену» в літературі соцреалізму проблему: радянські діти і їхні вихователі не можуть мати якийсь ґандж.

У новелі ж ідеться не просто про дітей, а про майбутніх радянських гегемонів-пролетарів — учнів ремісничого училища, а вихователь у них не просто вихователь, а партійний «замполіт» та ще й кавалер золотої зірки героя СССР. І ось ці діти (Їгорко Човновий) зважились на сумнів, що ці герої — насправді не герої, а демагоги й деспоти…

У репертуарі Ніли були і «Смерть кавалера», і «Три зозулі з поклоном». Вона читала їх як сповідь власної душі, як психічологічний стан людини, котру позбавлено любові, або зруйновано в ній віру в можливість будь-якого позитиву в цьому житті.

Коли Григора не стало, усі відчули, що наша література збідніла насамперед на любов. Віталій Дончик 6 березня 1980 року зателефонував мені пізнього вечора (майже вночі) і сказав буквально кілька слів: «Григора нема… Відкували його зозулі…» На похороні Ніла стояла бліда як смерть. Складалося враження, що хоронять не Григора, а її саму. Проте перемогла себе і зуміла витримати таку найболючішу, мабуть, для себе втрату.

Мистецькі подруги Діана Петриненко, Ніла Крюкова, Ганна Чубач.
Архівні фото

І Шевченкові дні

У своєму репертуарі творчість Григора Ніла тримала до останніх днів. На якусь свою річницю Діана Петриненко зібрала у своїй квартирі дуже добірне товариство.

Звучали там і заздоровні побажання господині, але й немало різних жартів та пісень. Ніла згадала про «помело» («Якби не те помело, то і вас би не було», — сказала мати своїм діткам, які нарікали щось там на свого батька»); повторили скаргу жінки, яка чекає, бува, свого чоловіка з гулянок аж до 5-ї години ранку: «Ви ж, кумо, дивитесь у своїй біді на часи, а я ж на каляндар…» і т. ін. Наспівували й народних пісень, бо ж виконати щось «професійне» у хатніх умовах — річ непроста.

Тарас, син Діани, відмовився навідріз: «У моєму репертуарі важливу роль грає музичний супровід, а тут його нема…». Діана, щоправда, безвідмовно виконала один куплет «Сміються, плачуть солов’ї…», а в Ніли я запитав: «Чи не змогла б ти прочитати щось із новел Григора?..».

Її обличчям промайнула блискавка, а потім невимушена пауза заповнилась дуже стислою відповіддю: «Ні, для цього потрібен певний настрій… Згадаю лиш одне його слово: «Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові»». Ми погодились, що сказано на всі часи…

Невтомність Ніли в останні роки її виступів часом дуже вражала. В один із Шевченківських днів я привіз її до студентів у великий зал Червоного корпусу Київського університету о 10.00 ранку, і вона без перерви читала твори Тараса Шевченка протягом цілої години.

На 12-ту провів її в Національну оперу для «прогону» вечірнього концерту, який планувався у зв’язку з врученням Шевченківських премій новим лауреатам, а між 19-ю і 21-ю вона кілька разів виходила на сцену Оперного театру і читала так, ніби цілий день перед тим відпочивала. Я хотів відвезти її додому, але вона відмовилась, бо її запросили на вечірній урядовий фуршет у тому ж театрі.

У перші роки української Незалежності увага керівництва країни до Шевченкових днів була дуже показовою, навіть — демонстративною. Коли вручали Шевченківську премію мені й моїм колегам (1996), то відповідні заходи відбувалися не тільки 9 березня в Червоному корпусі Київського університету, а ввечері — у Національній опері.

10-го ж березня у Київській філармонії на поминальний Шевченківський концерт запрошені були всі лауреати, а прийшли туди і всі гілки влади: президент Кучма, прем’єр-міністр Лазаренко і голова Верховної Ради Мороз.

Президент привітався з кожним із нас за руку, нас, нових лауреатів, посадили в 2-му ряду філармонійної зали, а в 3-му (після проходу, як у президії) розмістився владний тріумвірат.

На сцені протягом майже двох годин була Ніла; читання нею творів Шевченка супроводжувала Капела бандуристів імені Платона Майбороди. На останньому номері програми («Реве та стогне…») Ніла «змусила» встати всю залу, і під її диригентським керівництвом ніби заспівала вся країна.

Григору Тютюннику Шевченківську премію присуджено було лиш посмертно. У часи т. зв. горбачовської перестройки (1989).

Тоді ж (у жовтні 1990-го) відбулася на майдані Незалежності і Революція на граніті. Ініціювала цю акцію голодуюча студентська молодь, але підтримували її і старші ентузіасти.

Ніла була однією з перших серед них. Я принагідно провідував її ранньої пори, поспішаючи на роботу до Інституту літератури імені Тараса Шевченка (працював ученим секретарем у ньому), а в останній революційний день пройшов разом із голодуючими в бік Верховної Ради і переконався, що Ніла була не пасивним, а дуже активним учасником революції. Навпроти Інституту літератури вона кілька разів декламувала створене нею самою гасло: «Україно, годі спати, треба волю здобувати!».

Ніла Крюкова була учасницею Революції на граніті. Київ. 1990 р.

«Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти»

Тріумфальний розвиток таланту Ніли обірвав нібито побутовий випадок. Чи випадок? Відповіді на це питання немає донині, але недуга на кілька років прикувала Нілу до ліжка. Знаючи це, я пробував телефонувати їй, щоб привітатися і провідати. Але трубку ніхто не брав.

Потім стало відомо, що їй присвоєно звання Героя України і що відзнаку Героя та Орден Держави вручив їй на квартирі президент Віктор Ющенко.

А через якийсь час її голос у моєму телефоні таки з’явився: «Не треба мене такою провідувати і бачити». Згодом вона зважилась з’явитися на люди сама. І не просто на люди: на сцену рідної для неї філармонії! Зателефонувала, щоб запросити, і ось ми бачимо її на сцені квітучою, у вишиванці, хоча й у візку з коліщатами. Модерував акцію поет Дмитро Павличко.

Вона розповідала про події напередодні здобуття Україною Незалежності, читала в супроводі Капели бандуристів твори Шевченк­­­­а, а в пам’яті, мабуть, тримала і якісь фрагменти з новели Григора «Три зозулі…», яку читала з різних сцен багато-багато разів. Можливо, оцей: «Мамо… а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться?». Мама довго мовчить, потім зітхає і каже: «Вона любила твого тата. А ти на нього схожий…».

…Церемонія прощання з Нілою відбувалася в одному із соборів Видубицького монастиря. Її дочка Мирослава казала, що вона дуже любила Видубичі й при нагоді завжди приходила сюди, щоб відвести душу.

…А відлітала у вирій із Видубичів при дуже гарній, сонячній погоді. А потім — із Байкового цвинтаря.

Говорили сумні слова про неї поет Дмитро Павличко, міністр культури Євген Онищук, директор філармонії Дмитро Остапенко, народний артист Анатолій Паламаренко та інші. «Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти».

Ці слова з «Марусі Чурай» Ліни Костенко Ніла Крюкова завжди вимовляла з особливим трепетом. Бо й сама була трепетною, як життя. В ній дивовижно поєднався акторський талант із винятковими громадянськими, патріотичними почуттями» (Є. Нищук). «Вона, як мало хто з артистів, відчувала і вміла подати зі сцени сучасну літературну класику.

А найбільш органічною в її виконанні звучала ліро-епічна проза Григора Тютюнника» (Д. Павличко). «Сцена для неї була рідною мамою» (А. Паламаренко).

Прощальні пісні над могилою Ніли прозвучали у виконанні художнього керівника «Хореї козацької» Тараса Компаніченка. За щирі слова про матір подякувала всім учасникам похоронної процесії дочка Ніли Мирослава.

Незабутня Нілочко! Шістдесятники нині падають, як зорі з літнього неба. Твій небесний шлях стелеться десь поруч із їхніми дорогами, зокрема і з дорогою Григора. Ви, можливо, уже й зустрілися там і пошепки згадуєте те, про що не встигли договорити тут…

Михайло НАЄНКО,
літературознавець, лауреат Шевченківської премії

Чільне фото — Живописець правди Григір Тютюнник. Ніла Крюкова. (Фото з особистого архіву Мирослави Барчук)

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я