Тамара Горіха Зерня «Доця»: вони прийшли убивати

0
80

Людям,

рокованим на смерть,

видали рушниці

(вволили іхне останне бажання).

I вони стали розстрілювати

інших рокованих на смерть,

аби примиритися

із власною загибеллю.

Василь СТУС

Озираюся і розумію, що це далеко не перша книга на військову тематику, яку я прочитав. Але щоразу таке дивне відчуття, ніби я вперше беру в руки книгу такого штибу. Щоразу відчуття такі ж свіжі, ніби ножем по живому, виколупуєш шрапнель із розквітлого кривавим бутоном коліна. Після кількох десятків сторінок я дивувався, як авторці вдалося так чітко передати характери персонажів. За той короткий час, поки читав, я ніби прожив з ними пів життя, переживав за кожне рішення і кожен крок, радів кожній маленькій перемозі та ціпенів від жаху, коли небеса здригалися від грому градів. І як виявилося, у всьому винні “реальні події”. Війна виглядає зовсім по-іншому, поки вона по той бік екрану. Якісь далекі силуети, чужі імена… “Доця” одна з тих книг, яка здатна влити повну ложку дьогтю у спокійну, мирну реальність. Вона знайомить з простими людьми, робить їх рідними тобі, а потім хапає за горло і тицяє носом у полум’я війни. 

Отже, ти живеш собі звичайним життям. Великі проблеми, маленькі радощі… Ти не впадаєш у відчай, бо знаєш, що є люди, які живуть гірше. Мало-помалу все налагоджується. Ти якось облаштовуєш світ навколо себе. Жити досить стерпно. Деякі місця і людей ти навіть можеш назвати рідними. І здавалося б, чого тобі ще бракує? Завжди, звичайно, є до чого прагнути. Є якісь мрії, сподівання, надії, та все ж… 

Але світ навколо непомітно починає змінюватися. Ти майже не помічаєш цього, як не помічаєш перших грудочок снігу, які котяться з гірської вершини, віщуючи лавину. Люди навколо стають чужими. Тобто обличчя ті самі, але десь із глибин їхнього єства випливає “путен памагі” та інше лайно, яким вони щедро засирають все навколо. Натовп бомжів і алконавтів за 100 гривень і літру спирту захоплює ОДА. Будують барикади, виносять усе цінне, і ніхто їм не заважає. Ніхто вперто цього не помічає, ніби так і має бути. І ти кричиш, ніби в екран телевізора, ніби тебе тут немає, ти у якійсь паралельній “нормальній” реальності. Але твій голос не самотній. 

***

Здавалось, ось трошки, зараз дотиснемо, іще кілька акцій – і все налагодиться. Подивіться лишень на “ополченців”, які через день штурмували то ОДА, то міську адміністрацію, на цю убогу алкоголічну неміч, на наркоманів і бомжів з усього міста, які сповзлися туди за своїми грішними “трудоднями”, і порівняйте з нашими людьми – світлими, розумними, сильними. Ми підбадьорювали одне одного в очікуванні того самого світанку, який обов’язково настане. 

***

Не можу сказати, що ми розслабилися. Правильніше буде — ми ще не напряглися як слід. У більшості не здогадувалися, з ким саме маємо справу, не знали, який підлий ворог нам дістався. Ми вийшли на Майдан переконувати, вони прийшли убивати, от і все.

Насправді мені важко передати своїми словами атмосферу того, що тоді робилося. І напевно навіть книжка не може цього зробити. Хоча авторка дуже майстерно пише. В будь-якому випадку читач зможе пережити лише відлуння тих подій і переживань, які тоді вирували. Трохи самоіронії, сарказму, гіркуватого гумору. Авторка описує, як життя цілого міста сповзає у Безодню. Як відбувається тиха й непомітна підміна цінностей. Та й не тільки їх…

***

Соки “Садочок”, томатна паста у трикутничках “Чумак”, сметана “Президент”. Сотні звичних товарів, і втрата кожного з них муляє, як камінець в чоботі. Поспіх, із яким мережі кинулися заміняти українські товари російськими, нагадує незграбні спроби змити кров на місці злочину. Як же вони бояться ту Україну, якщо воюють навіть із сметаною…

Поступово від таких дрібниць і маленьких (великих) особистих трагедій авторка підводить до більш жахливих подій. Смерті, обстріли, регулярні війська Росії в місті. Вона описує зародження волонтерського руху, налагодження поставок провізії, одягу, тепловізорів. 

Насправді в книжці стільки подій, що я в своєму короткому описі не зможу згадати все. Але можу сказати одне. Вона нагадала мені, чим є Україна. Це не тільки територія на карті. Це не дядьки із жирними пузами, які приймають закони. Україна була ще до здобуття Незалежності, вона є зараз і буде далі. І як би паршиво все не було навколо, варто озирнутися, глянути на нашу історію і зрозуміти, що було й набагато гірше, але ми є. Попри все – ми ще тут! Тому читаймо книги, пам’ятаймо історію і не повторюймо вже стільки раз одні і ті ж довбані помилки.  

***

Засуньте в дупу свою “хату скраю”. Якби я побачила Стуса, я б йому сказала — убивай! Вирви очі, викуси кадик, умри в бою, умри так, щоб тебе розтерзали двадцять на одного, але до скону віку сцялися б у ліжко від самої згадки про тебе. Щоб нікому, ні одній скотині не повернувся язик назвати тебе самогубцем. Стій прямо і смійся, смійся їм в очі. Навіть якщо навколо тебе немає України, навіть якщо там пустка і лід, навіть якщо там тьма єгипетська, у тобі самому України стане з головою, бо Україна — це ти.

Володимир Жук

Джерело: «Читай»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я