Тарас Пастух. «Давня Тисьмениця мала свій особливий вигляд…»

0
65

Про книжку Лілії Лишеги «Тисьмениця колись»

Як повідомляє «Збруч», наприкінці жовтня цього року в івано-франківському видавництві «Дискурсус» з’явилася книжка Лілії Лишеги «Тисьмениця колись». Читачі «Збруча», мабуть, пам’ятають подачу кількох текстів авторки на сайті, а дехто з них після прочитання залишив захоплені коментарі, зокрема побажавши у майбутньому на цьому матеріалі видати книжку. Тоді Лілія Лишега не вказала, що ці тексти ‒ фрагменти задуманої книжки, але сам «закрій» матеріалу про це промовисто свідчив. І ось вже з’явилася сама книжка ‒ у повноті авторського задуму і доопрацьованих частинах.

«Тисьмениця колись» розпочинається авторським зверненням до читача і передмовою Віктора Морозова. Останній згадує, як колись на запрошення свого близького приятеля Олега Лишеги приїхав до Тисмениці й познайомився з його батьками та молодшою сестрою Лілією, «стрункою і шляхетною красунею», яку Олег дуже любив і шанував. Вона, подібно до брата, що свого часу «оспівав рідну Тисменицю у своїх чудових поезіях», тепер «оспівує та прославляє Тисменицю в прозі». Це відбувається так, продовжує Морозов, що «завдяки чудовим текстам Лілі перед нами оживає стара й неповторна Тисмениця, з її колоритними постатями, соковитою і подекуди напівзабутою вже мовою, оригінальними звичаями і традиціями, і всі ці тексти сповнені справжньої любові до міста і його мешканців, написані майстерно й фахово, просякнуті подекуди тонкою іронією й гумором…»

Сама авторка появу цієї книжки пов’язує з цікавістю до минулого своєї родини та містечка: «Якось непомітно надходить такий момент, коли з’являється цікавість до історії своєї родини, свого міста. Раніше було не до цього, та й що там можуть у сучасному світі знати і щось радити дід з бабою чи тато з мамою. Але з роками починаєш розуміти, що все не так, як думалося молодим. Поговорив би, розпитався би, а вже нема в кого ‒ повмирали. А розповідати можна було б дуже багато. Адже давня Тисьмениця мала свій особливий вигляд, який був притаманний західним містечкам… Але ще залишалися старші люди, які змогли розказати про давню Тисьменицю, про її людей, про ремесла, про традиції, про мову». До цих людей Лілія Лишега звернулася насамперед й отримала від них сприяння та підтримку.

Лілія Лишега, авторка книжки «Тисьмениця колись».

Пробудження інтересу до історії своєї родини й містечка ‒ а воно, як бачимо, приходить на певному життєвому етапі ‒ зроджується з неминучим, природним прагненням зрозуміти себе. Пригадаймо, як Шевченко радив своїм безтямним «землякам» поставити собі питання «що ми? чиї сини? яких батьків?», відповіді на які мають їм «відкрити очі» на те, що насправді відбувається довкола них і в них самих; повинні привести їх до світоглядної «зрілості». Глибше самоусвідомлення, духовна «зрілість» веде до загального поцінування того справжнього і самобутнього, в якому життя виявляє себе.

 Ознайомлення з історією Тисмениці приводить авторку книжки до висновку, що це давнє галицьке містечко було рідним не тільки для українців, але й для поляків, євреїв та вірмен. Представники кожної нації формували тут «власний простір» ‒ зі своїми традиціями, способом життя, фахом, дозвіллям тощо. Вони творили те, що англійський соціальний антрополог Ернест Геллнер означує терміном гемайншафт ‒ відносно замкнене культурне коло, члени якого самореалізовувалися завдяки його своєрідності та унікальності, а також через насичені, попри свою ієрархічність, дуже особистісні взаємини, що існували в рамцях цього кола. Ці «простори» з усією своєю мовно-культурною різноманітністю співіснували одне з одним, ба більше ‒ взаємодоповнювали одне одного, творячи динамічну модель міського життя. Авторка наводить дані, що у 1919 р. у Тисмениці мешкало 5000 українців, 3500 євреїв, 1500 поляків та 30 вірмен.

Йдеться про власне про більш західний спосіб самоорганізації міста, коли представники кожної нації дотримувалися власних звичаїв та традицій і ‒ саме через це! ‒ ставилися загалом із розумінням, повагою до культури представників інших націй. Такий спосіб співіснування, характерний для міст Австро-Угорської імперії, контрастував із виразними тенденціями культурної уніфікації в містах Російської, а ще більше Радянської імперій.

Звичайно, що не все було так добре і безхмарно. Адже, наприклад, в Тисмениці існувала конкуренція в оптовій торгівлі між вірменами та євреями, в якій, врешті-решт, перемогу отримали останні; а під час Другої світової війни виникло протистояння між поляками та українцями, яке, зокрема, призвело до спалення польської колонії Ксаверівка, що розташовувалась на захід від Тисмениці.

Та ці епізоди не заперечують ідею про загалом мирне співіснування протягом століть представників різних націй у містечку. І на противагу згаданим фактам можна навести інші, коли, наприклад, вірмени, які займалися торгівлею і посередництвом із постачання товарів зі Сходу, викуповували в XVI та XVII ст. з турецько-татарської неволі окрім представників своєї нації, ще й українців та поляків. З іншого боку, останній міський голова Тисмениці поляк Казимир Шрайбер часто відвідував українську церкву. А українські чи польські хлопці могли отримати «пару ґрош» за запалювання свічок та розпалювання вогнища у єврейських хатах у п’ятницю вечором (із настанням шабату).

Площа Ринок у Тисмениці.

Основна ідея книжки ‒ показати культурну самобутність Тисмениці власне як поєднання різних національних традицій та культурних віянь. Тому чотири розділи книжки стосуються українських, польських, єврейських та вірменських осередків містечка (зі зрозумілих причин вона дещо більшу увагу приділяє українському культурному простору).

Оскільки згадані осередки творили спільну культурну атмосферу міста, то авторка книжки дає ще п’ять розділів, що стосуються загалом різноманітних проявів міського життя, а також основних ремесл та культурних традицій, що існували у Тисмениці. Вона віднаходить і подає у відповідному представленні фрагменти матеріальної та духовної культур містечка. І треба сказати, що Лілія Лишега провела чималу роботу по визбируванню та реконструкції відповідного матеріалу. Так, наприклад, її представлення процесів обробки шкіри і пошиття кожуха визначається надзвичайною докладністю й точністю деталей. Цілком закономірно, що у книжці центральне місце відведено кушнірській справі, якою Тисмениця славиться віддавна. Попри кушнірство, у містечку процвітала і шевська справа, яка також ретельно й точно зображена (особливо уважно описані інструменти шевця із зазначенням що і для чого використовувалося).

Для авторки знаковими явищами стають не лише артефакти минулого, та чи та професійна діяльність, міські перекази, звичаї, а й фрагменти міського пейзажу ‒ вулиці із відповідно розташованими будинками (послідовно, один за одним розглядаються будинки ‒ хто в них жив і чим займався), дороги, мости, річки тощо.

Братський дім та церква святого Миколая, 1930-ті р.

Поряд із ретельним ознайомленням із матеріалом та вмінням означувати певні ситуації минулого, які промовляють про щось важливе, показове в людському житті, авторська оповідь демонструє тонке художнє чуття й точну уяву. Лілія Лишега відчуває атмосферу давнього часу, в поведінці своїх «героїв» вона бачить прояв певних універсальних механізмів людської психіки, і це дає їй змогу творити промовисті ситуації, існування яких не засвідчено в документах, але які з великою долею ймовірності могли бути.

Ось, наприклад, як авторка творить епізод довгоочікуваного забирання вже готового кожуха: «У призначений день приїздили до пана майстра замовники забирати свій кожух. Не кушнір був той, що не вмів прихвалити свій виріб, хоча, хвали не хвали, а кожухи тисьменицькі таки справді були гарні й добротні. «А дивітсі, яка файна ваша Марусі в сім кожусі. Як галунка!» Майстер крутив і обертав ту Марусю, як великоднє яйце, а її чоловік аж тепер зауважував, що його жінка «зіправди» гарна».

Цей уявний фрагмент говорить і про характерне професійне прихвалювання майстра свого виробу, і радість жінки, яка, обертаючись за наказом кушніра, пишається перед присутніми своїм виглядом, і про «новий» погляд чоловіка на жінку, коли він бачить її гарною «знову».

Промовистою є, наприклад, деталь про «пил на взутті»: у повоєнній Тисмениці радянська влада заборонила «Просвіту», але не змогла заборонити забави. Молодь збиралася по хатах і танцювала «так завзято, що аж стиралася фарба з підлоги та гасилася лампа від порохів (куряви), що здіймалися. Додому поверталися у взутті, що аж червоніло від пилу витертої фарби». Ця деталь свідчить про енергію та силу молоді, перед якою простирається життя і вітальність якої не підлягає ідеологічним заборонам.

Вичинка шкір передбачала їхнє попереднє миття та висушування. Влітку, як пише авторка, береги річки Ворони, а також навколишні паркани та плоти вкривалися баранячими шкірами, «як білими картками, вирваними із ненаписаної книги». Таке порівняння є точним і промовистим ‒ на цих «картках» писалася історія Тисмениці як давнього центра кушнірської справи.

Матеріал не просто реконструйовано, а й оживлено ‒ в колористичних враженнях, запахах, звуках ‒ чуттям та уявою авторки. Вона не впадає в емоційний надмір, а доладно й точно увиразнює те, про що веде мову. Описуючи вже згаданий процес миття шкір, авторка пише: «Кожен кушнір мав на березі своє місце з черпалом (доступом до води). Там сирі брудні шкіри, які були пов’язані по кілька десятків штук за лапи в пучки, занурювали у воду, прикріпивши їх одним шнурком до кілка, забитого на березі чи броді річки. І тоді запах річкової прохолоди, яку ще з ночі затримали лози, що росли вздовж берегів, починав змішуватися із запахом мокрої вовни».

Голова колгоспу Танасій Гришко.

Деякі ситуації є реальними епізодами з життя Лілії Лишеги, які вона в тексті не позначає як приналежні до її особистого життя. Думається, що авторка це робить, з одного боку, через власну скромність, а з іншого ‒ прагнення перевести зображуване з особистісного в універсальний вимір. Неминучий прихід старості в житті людини постає в такій образній ситуації: «Не зчýлися, як замість ходити на весілля й хрестини, стали частіше бувати на службах за померлими. Переставали слухатися ноги, стали зраджувати очі, уже не той рух був в руках, усе більше пригадувалося минуле, серце м’якло й на очах частіше з’являлися сльози. Ще одного дня захочеться піти до лісу. Перейшовши мостиком Стримбу, а тоді ‒ через штрику, якою він колись ще хлопцем їздив поїздом до ґімназії, а потім водив до лісу малого білоголового сина, який безперестанку жебонів: «Татусу, татусю, а що це, а що то…», діставав для нього з болота жовту лілію (болотяний ірис), ‒ зрозумів: далі йти не вистачить сили ногам. Подивився в бік литвинчишиного лісу, та й сказав: «Плакав уже мій ліс», і сам заплакав».

Тут авторка описує свою останню подорож зі стареньким батьком до лісу, яка так і не сягнула очікуваної мети, бо у нього вже не було достатньо сил. Також обізнаний читач може відчитати в образі «малого білоголового сина», який постійно щось запитує у батька під час їхніх прогулянок до лісу, брата авторки ‒ Олега. Але представлена сцена є не тільки реальним епізодом з життя Лілії Лишеги. Вона промовляє про природній відхід представників одного покоління, що увиразнюється в частішому перебуванні на похоронах, аніж весіллях (для молодих та старших людей одне життя постає у різних «реальностях»); суттєве зменшення життєвих сил у старості, що призводить не лише до втрати зору і непевності у рухах, а й до характерної «плаксивості»; дитячу допитливість, яка прагне отримати негайну відповідь на все, що відбувається довкола і несхитно вірить у батьківський авторитет; печальне усвідомлення того, що те, що раніше було легким та звичним, тепер вже постає недосяжним; батьківська любов до лісу, відчуття якоїсь внутрішньої спорідненості з ним.

У книжці наведено чимало звичаїв та уявлень часу другої половини ХІХ ‒ першої третини ХХ ст. Насамперед варто сказати про цехову гідність кушнірів та шевців, які жили у Тисмениці. Кожен представник цеху намагався якісно, якнайкраще виконати свою роботу, аби мати побільше клієнтів; якщо ж він щось зробив не так, не дотримував слова, то ставав на все життя партачем, брехуном і втрачав замовників. Професійна гідність цінувалася дуже високо. За якістю роботи стежили також представники ремісничого цеху, які окрім того намагалися регулювати кількість виробів, розподіл замовлень, число учнів і підмайстрів, за потреби надавали допомогу якомусь майстрові. Це мало на меті підтримувати відповідну якість роботи майстрів та не допускати майнової різниці між ними. Кожух і чоботи мали бути добре зробленими ‒ міцними, надійними і такими, що мають гарний вигляд. Останнє особливо стосувалося жіночих фасонів. Між іншим, кожне село мало свій фасон, і тому на ярмарку можна було впізнати «своїх» за кожухом.

Чоботи шилися 2‒3 дні, а носилися 3‒10 років, кожух шився довше, а носився «майже на ціле життя». Надійність, тривкість виробу ‒ те, що у теперішньому споживацькому суспільстві із прискореною циркуляцією взаємозамінних речей відійшло на другий план ‒ тоді стояли на першому місці. Тому тогочасні кухонні меблі, як слушно каже авторка, були «виробами», а теперішні не можна назвати інакше, аніж «звичайнісінькими скриньками з тирсоплити». Показовим є інший факт, який згадується у книжці: при купівлі взуття у магазині фірми «Бата» встановлювався день (за чотири тижні), коли до власника придбаного взуття мав прийти інспектор, аби перевірити, як воно носиться. Репутація фірми була дуже важливою в ту епоху.

І в тодішні часи люди вміли давати собі раду виходячи з того, що було в їхньому розпорядженні. Котра з дівчат не мала достатньо грошей на косметику, але хотіла гарно виглядати, то «підчорнювала» брови сажею, змішаною зі смальцем, «підбілювала» лице борошном, «рум’янила» щоки соком буряка чи черешні. Якщо хотілося зробити кучері, а під руками не було спеціальної «рурки» (плойки), то в хід йшла виделка з округлою ручкою, чи цвях, які нагрівалися на вогні. Хто з хлопців-підлітків не мав гроші на плавки, то купався голим. Тут спрацьовувало вже інше правило: як чогось немає, то можна попросту обійтися без нього.

Залізничний міст через річку Стримбу.

Звичаї регулювали стосунки між статями. Так, хлопець підходив до дівчини і запрошував на танок, після завершення якого відводив її на те місце, де вона стояла перед тим. Якщо ж він ‒ через певну причину ‒ після танцю залишав дівчину, не відвівши назад, то це було для неї великим соромом (про таку казали, що її «лишили під лямпов»). Коли малих дівчат вчили підмітати хату, то наголошували на тому, аби вони не залишали сміття посеред хати, бо як виростуть, то хлопці залишатимуть їх після танцю на середині зали. Як бачимо, міфологічні уявлення притаманні не лише прадавнім часам, а й часам відносно недавнім (і, зрештою, новітнім також). З іншого боку, існував звичай, коли дівчина могла освідчитися хлопцеві у коханні. Вона виготовляла котильон (прикрасу у вигляді «п’ятикутника із двома прямими нижніми кутами і дашковидним завершенням») і потім під час танців прикріпляла його своєму обранцеві на груди та запрошувала на вальс (натомість хлопець пригощав дівчину солодощами).

Кожух не лише захищав людину від морозів. Його стелили тоді, коли одягали молоду до шлюбу, а також клали під голову, коли душа покидала тіло. Тобто, кожух був незмінним атрибутом основних подій життєвого циклу людини. За виглядом чобіт складали уявлення про людину, що підтверджувала приказка «видно пана по халявах». Цікавим є те, що навіть у ХХ ст. траплялися однакові чоботи ‒ без розрізнення на «правий» та «лівий» ‒ їх називали «на перевзуття».

У книжці також згадується звичай «лубок», коли вечором, після панахиди збиралися у хаті, де лежав покійник, і грали в карти на гроші, пили «по кілішку горілки», розраджували родину і, як вважалося, самого покійника. Як пригадуємо, цей звичай уперше з художньою виразністю описав Михайло Коцюбинський у повісті з життя гуцулів «Тіні забутих предків». Тобто такий звичай існував не лишень на Гуцульщині, а й на Покутті.

Серед звичаїв, яких дотримувалися представники єврейської громади, авторка згадує, зокрема, практику розміщення при вході у помешкання з правого боку на дверях у металевому обрамуванні записаних на пергаменті десяти заповідей Мойсея. Той, хто заходив, мав торкнутися цих заповідей рукою (в ізраїльському серіалі «Штісель» про теперішнє життя ортодоксальних юдеїв в Єрусалимі можна неодноразово побачити прояв цього звичаю). А на свято Суккот, як описує авторка, євреї робили курені з кукурудзи, молилися, споживали їжу в них й «раділи кожній краплі води, яка падала через отвори у стелі такої “будівлі”». Так вони згадували Вихід своїх предків з Єгипту і сорокарічні мандри пустелею, під час яких ті жили в куренях.

У представленні звичаїв того часу авторка вдається до гумористичних епізодів, що помітив Віктор Морозов. Він згадує те, як чоловіки через «куповану любов» потрапляли в халепу й не хотіли йти до тисменицької «аптики Кофлєра», бо там їх могли побачити знайомі жінки, а змушені були вибиратися до Станиславова, аби там, не будучи упізнаними, отримати відповідні ліки на «любовну хворобу». До цього епізоду можна додати ще кілька. Аби уникнути халепи такого роду, вони могли купувати презервативи «Ерос», про які реклама казала так: «Скорше тобі серце трісне» (не можна не визнати дотепності цього рекламного слогана!).

Початкова школа Сменда, 1930-ті роки.

 Малі діти, із задоволенням спостерігаючи, як з носика чайника виливається окріп і шипить на блясі, намагалися продовжити атракцію й плювали на плиту. Бабця, що це помітила, страхала їх тим, що від такого плювання «язик обсиплять прищі». Аби «помститися» за такі страхання їй тихенько ззаду розв’язували фартушок і той падав їй на коліна. Тоді бабця кричала навздогін бешкетній дітлашні: «Басам ваше дрантя!». А навесні жінки могли сварилися за межу між городами і в запалі одна розверталась задом, задирала широку спідницю і показувала іншій куди саме тій треба поцілувати її. Подібні епізоди розраджують читача і дозволяють побачити у минувшині веселе й, часом, актуальне у теперішніх часах.

Наприкінці книжки йде згрупований за тематичними рубриками словничок тих слів та мовних зворотів, які колись звучали у Тисмениці. Поява цього словничка зумовлена прагненням донести до читача ті мовні скарби, які натепер або взагалі зникли, або стали рідковживаними у сфері побутування української мови. Водночас такі знавці та цінителі української мови як, наприклад, Пантелеймон Куліш у ХІХ ст., а Микола Лукаш в ХХ ст. власне такі забуті або призабуті слова актуалізували у своїх перекладах. Таким чином вони розширювали виражальні спроможності як власних перекладних текстів, так і української мови загалом.

Варто навести кілька прикладів цих скарбів із згаданого словничка: набіл ‒ молочні продукти; квасна сіль ‒ лимонна кислота; котик ‒ кісточка при переході ноги в ступню; кокарда ‒ бант; алібаби ‒ спортивні штани, шаровари; майтки ‒ труси жіночі і швінки ‒ труси чоловічі; даламан ‒ пальто, плащ; шкраби ‒ старе взуття і шлямпаки ‒ розтоптане старе взуття; потирай ‒ безхатченко, сиромудрий ‒ мудрагель; королиця ‒ ромашка; гуляйноґа ‒ самокат; ґуздратися ‒ довго збиратися, вовтузитися; шнєпати ‒ лазити, никати; шнурувати ‒ плавати кролем (стиль плавання); дусь-дусь ‒ обняти, притулити; карамболь ‒ аварія, зіткнення; нагриз мешт ‒ натерло ногу взуття, лізти на ґранду ‒ пхатися без черги; карманадлі ‒ відбивні; парастас ‒ поминальні булки; хапис ‒ ажіотажний попит; манелі ‒ дрібні речі; шмір ‒ смола для змащування колісних осей; гольцшруба ‒ шуруп для дерева; як до голої ду…и попіл бересі ‒ як горохом об стіну; як пів ду…и з-за корча ‒ мати дивний вигляд; мати дриґ ‒ мати енергію. Ці слова промовляють про вміння людини спостерігати навколишню дійсність і в слові означувати результати цих спостережень; про образність, експресію та емоційний характер «живої» мови; зрештою, про те, що співіснування в одному містечку різних націй веде до лексичного збагачення їхніх мов.

Показовий момент: за авторським зізнанням, сама книжка розпочалася власне із пригадування цих слів. А потім ці слова спонукали реконструювати те, що за цими словами стояло. І тут переконуєшся в слушності твердження Ганса-Ґеорґа Ґадамера, який казав, що актуалізація слова веде до активізації всієї мови, а остання може сказати про все. Саме через мову, зафіксовані в ній артефакти матеріальної та духовної культур (а також через уцілілі старі фотографії) авторка намагається відтворити образ давньої Тисмениці. Показово, що всюди в тексті вона пише Тисьмениця, означуючи в такий спосіб у назві відмінність Тисьмениці колись від Тисмениці тепер. Але сама її книжка є своєрідним продовженням отої давньої Тисьмениці, в якій цінувалися людська та цехова гідність, самобутність, справжність; де живе відчуття дійсності породжувало щось справжнє у слові та письмі. Сама Тисьмениця заговорила в цій книжці, і заговорила відповідним словом та тоном…

Чоловіча школа, 1913 р.

P. S. Цю книжку можна читати для того, аби довідатися щось про давню Тисменицю. А прихильники творчості Олега Лишеги можуть читати її задля кращого розуміння того ґрунту, з якого виростає творчість улюбленого автора. ця творчість передбачає таке розуміння, ба більше ‒ без нього вона не може бути більш-менш адекватно прочитана.

Книжка «Тисьмениця колись» увиразнить поетову любов до лісу згаданими прогулянками із батьком; пояснить його рядки, на кшталт, «все пахне виправою, хутром і хлібом», «ще, коли поритись в шухлядах, можна вколотись голкою», «кожух ‒ це людина і одночасно її дім»; розкриє реальний факт, що ліг в основу невеликої поеми «Лялька» тощо.

Та не залежно від того, з якою метою читач підступає до книжки, її текст цінний сам по собі ‒ через згадане самопромовляння того, про що в ньому йдеться. І тут, мабуть, не буде надміром вдатися до такого образного уявлення: родинний пагін Лишег проріс виногронами верлібрової поезії «Зима в Тисмениці» та поезії в прозі «Тисьмениця колись».

18.11.2020

 

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я