Тарас Прохасько. Любов натвердо

0
243

Колись бруківка була в цілім місті. В дитинстві я навчився розрізняти різні фрагменти брукованого міста за типом мощеного каменю. Коли малий хлопчик дивиться під ноги так само уважно, як і на дахи, комини, крони дерев, ліхтарі і хмари, то має можливість скласти власну уявну мапу міста за лапідарними відмінностями кам’яної поверхні вулиць і хідників. Правду кажучи, найсуттєвішим була не форма і не порода каменю – те, що очевидне. Сутність проявлялася під час контакту певної брукованої ділянки з усіма життєвими станами води. Як вони змочувалися дощем, як висихали, як до них приставав сніг чи лід, як на них осідала повітряна волога туману або інею.  

Всі ці відтінки я навчився відловлювати спочатку на найулюбленішому об’єкті малої архітектури на старому цвинтарі. У моїх діда і бабці був чудесний наземний прихисток. З рустики ґорґанського каменю вертикальною стіною; а перпендикулярно до неї – плаский паралелепіпед чорного граніту. На шорсткому камені зачіпалися мохи і лишайники. Граніт ставав подібним на нереально прозорий телевізійний екран, коли на ньому трималася силами поверхневого натягу плівка вилитого відра чистої води.

Натомість бруківка, її різні ґатунки між стінами вищих або нижчих будинків, освітлена через це і природний рух сонця по-різному впродовж доби, привчала до віри і довіри щодо чорно-білої фотографії. Адже крім вологи, яку він вбирав, брук живився світлом, яке він поглинав і віддзеркалював водночас.      

Мене заворожували діри у земній поверхні, звідки витягали матеріал для цих кубиків і пластинок. Мене вабили каменоломні. У Делятині (звідти йшов колись чорний камінь на гостинець), у Бабині (під Сокільським), у поселеннях уздовж Дністра, у вибухах за Пневом (де фортечний камінь теж дуже непростий) за Рафайловом. І, звичайно, вапнякові виступи на Вовчинецьких горах, пористий камінь яких поліг в основу міста.  

Дороги оживали, немов береги наших гірських річок, де за каменями – абсолютно невиразними й однаковими, якщо подивитися з високого горба – можна було вивчати все, що стосується теорії систем: генетику, вірусологію, флористику, філософію, теологію, ймовірність, хаос, лінгвістику, статику, кінетику, динаміку й оптику, навіть нейрофізику, риторику і історію мистецтв. Лиш би в’їхати у правильні ворота вичислених лабіринтів.  

У Друскінінкаю (моя бабця у розмовах з панею Гібою казали Друскінікі) мою уяву і тілесність сколихнуло нове відкриття. Окрім дому Чюрльоніса. Стежки з різним покриттям розходилися сосновими лісами не гірше, ніж у Борхеса. Треба було ходити босому, щоби всяке таке натискало на таке всяке на стопах. Масаж ступні, який хтось зробив Мії Воллос, після чого містер Воллос викинув його з поверху, виявився реально ефективною штукою. Це вже я дізнався пізніше, але у підлітковому віці любив попробувати фрагменти брукованих поверхонь на босо.

Отже, коли постало серйозне питання – що ж далі робити, тобто що колекціонувати, – я без вагань віддався бруківці. Маю її тепер більше, ніж можу опрацювати. Ціла піраміда на кухонному креденсі. І ще кілька стосиків під книжковими шафами. Це так прекрасно – забути, що звідки. Що з якого брукованого міста. Пам’ятаю хіба перші: ужгородську, станиславівську (три сорти), краківську, братиславську (бо півкругла). Ще одну станиславівську дубову. Два підвиди варшавської… Ніколи, до речі, не видирав насильно, ніколи не крав. Завжди брав те, що було або у смітниках, або на звалищах. Загалом було біля півсотні різних міст. Приїжджаючи згодом у деякі з них, я вже бруківки не бачив. Її утилізували. Втішений, що маю вдома ці генетичні мазки.

У Берліні колись знайшов на березі каналу велику сіру бруківку, якою колись був мощений підхід до річкового порту. Там уже все оновили, а один куб закотився у кущі. Я його забрав, щоби вимостити пам’ять. На контролі в аеропорту прикордонник, переглядаючи рентген рюкзака, попросив подивитися на екран і пояснити, що то за чорний квадрат на дні. Я подивився, але нічого не зміг зрозуміти із зображення, захоплюючись професійним поглядом офіцера, який упродовж цілого дня видивляється на подібні абстракції. Розпакував цілий мішок. Нарешті вийняв велику бруківку, загорнуту у майку. О, штайн – сказав офіцер. Я, штайн, – відповів я. Офіцер посміхнувся і попросив пакувати все назад, щоби не затримувати наступних пасажирів.

Маю таких штайнів на іграшкову барикаду. Або на достатній бруствер. Не знаю – що звідки. Але дуже виразно бачу, як тіло міста скорочується, коцюрбиться. Залишається справжнім тільки там, де його утверджує чорно-білий скелет бруківки.   

Джерело: zbruc.eu.    

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я