Те, для чого немає слів

0
373

«Світанок дозрів, і встало сонце. Уже п’ятнадцять хвилин тривала війна», — говорить в одному з оповідань Іда Фінк. Письменниця народилась у Збаражі на Тернопільщині, там для неї почалася війна. Після нацистської окупації у місті було створено гетто. Батько, відомий збаразький лікар Людвік Ландау, зумів роздобути для доньок, Іди та Ельжбети, «арійські» документи (за ними дівчата стали польськими селянками), тож сестри втекли зі збаразького гетто, щоби записатися на роботи до Німеччини. Перипетії їхньої втечі описано у романі «Подорож». Після війни вони разом із врятованим батьком замешкали спершу в Польщі, а відтак емігрували в Ізраїль.

Про це пише zbruc.eu.

Іда Фінк написала не так багато — роман «Подорож» і збірку оповідань «Сад відпливає». У них вона звертається до досвіду Голокосту — свого та інших. Ці тексти відзначені престижними літературними преміями, зокрема першої літературної премії Анни Франк (1985 рік), премії Яд Вашем (1995 рік), премії Альберто Моравіа (1996 рік), премії польського ПЕН-Клубу (2003 рік), Державної премії Ізраїлю з літератури (2008 рік).

Попри те, що до Збаража вона більше не повернулася та писала польською, в її творах — Галичина, а події Голокосту — події, котрі відбувалися тут. Через письменницю пам’ять про них живе. «Іда Фінк працювала з пам’яттю практично все життя. Вона намагалася зберегти її, відвоювати у забуття та темряви епізоди історій своїх знайомих і друзів», — каже перекладачка Наталка Римська. 

Саме вона переклала збірку оповідань і роман — обидві книжки з’явилися у «Видавництві Старого Лева». Роман вийшов кілька років тому, а збірка оповідань свіжа, з’явилася до сторіччя письменниці, яка народилася 11 січня 1921 року. «Я мрію, аби роман і оповідання Іди Фінк вийшли однією книжкою, бо так читач зможе повертатися до певних фрагментів, котрі перегукуються у творах, — каже Наталка. — Вірю, що кожен, хто прочитає ці тексти, звертатиметься до них знову. Читати їх непросто, треба робити паузи, але переконана, що вони не залишать байдужими». 

Наталка Римська, перекладачка творів Іди Фінк українською

Запізнання 

— Галицьку спільноту годі зрозуміти без польського та єврейського контексту. Щоби зрозуміти історію моєї української родини, я мусила вмістити її в цей контекст. І цей контекст багато мені пояснив. Деякі прізвища у моїй родині звучать не зовсім по-українськи, але я вихована як українка: мій прадід — війт українського села піді Львовом, фундував греко-католицьку церкву та читальню «Просвіти», дядько — брав активну участь у русі шістдесятників. Тож моя історія цілком українська.

Польська мова та культура прийшли до мене поступово, коли відчула брак фахової літератури українською. Польської я вчилася сама. Перша книжка, котру здолала цією мовою, — «Америка» Франца Кафки, далі були праці з теорії літератури, бо бракувало перекладів. Аби вийти за рамки соцреалізму, мусила опанувати польську.

До Іди Фінк я прийшла через стипендію Gaude Polonia у 2004 році. Тоді під час навчання у Варшаві запізналася з найкращими перекладачами. Я була слухачкою курсу сучасної польської літератури у Варшавському університеті, де, зокрема, прослухала лекції про Голокост у польській літературі. 

Належу до покоління, котре відкривало українську історію та контексти самостійно, тому саме у Варшаві дізналася про багатьох авторів, котрі описали Галичину в міжвоєнний період. Вони говорили про відомий мені з дитинства світ, мій галицький світ, але з погляду іншого досвіду. Те, що читала у них, певним чином перегукувалося з тим, що я чула від старшого покоління українців з моєї родини. 

Я зрозуміла, що хочу знати, що відбувалося на моїй землі, — це стало для мене правилом. Тому я й почала читати та перекладати твори тих письменників, котрі доповнюють мої знання про місце, де я народилася та виросла, — про мою Галичину.

Письмо, що поглинає 

— Тексти Іди Фінк поглинають. Вони надзвичайно сильні. Після того, як прочитала їх, минуло досить часу, перш ніж почала перекладати — я мусила дозріти. Письмо Іди Фінк забирає із собою та не відпускає. Для мене важливий особистий контакт із текстом. Коли читаю текст і він зворушує до глибини, — розумію, що ним потрібно ділитися, бо ж не всі можуть прочитати польською. Твори Іди Фінк неможливо не перекласти, бо вони важливі для Збаража, Львова, Галичини, Поділля — цілої України. Іда Фінк пише про нас.

Мова її творів позірно проста, все ж, перекладаючи, я мусила робити перерви, адже вражало те, про що вона пише. Вона описує щоденність життя, коли твій дім перестає бути домом, а може стати місцем загибелі. Здається, перекладаючи оповідання, я робила більше перерв, ніж при роботі над «Подорожжю», — бо це окремі історії загибелі або порятунку «до наступного разу», отож після кожної я мусила «зачерпнути повітря», такою була емоційна напруга. 

Оповідання збірки та роман доповнюють одне одного. Про Давида і Натана читаємо у «Подорожі», вони ж присутні в оповіданнях. Сцена з роману, де Іда із сестрою вдають німкень на німецькому вокзалі, і їх ледь не викривають, перегукується з оповіданням, де Іда разом із чоловіком їде в те місто, йде на той самий вокзал. 

До деяких оповідань я повертаюся часто, приміром, до «Порогу» — в ньому Іда Фінк описує усвідомлення того, що відбувається. Кожне її оповідання — цілісна історія, яка залишає слід. Не було жодного оповідання, котре було б просто перекладати, яке б пройшло повз мене — завжди щось залишалося у мені. 

Письменниця взяла на себе важку працю повернутись у ті часи, коли ще не було мови, яка б говорила про те, що сталося, могла описати ці події. У її текстах нема ані слова Голокост, ані Шоа (Катастрофа, як називають його євреї), бо вони з’явилися по війні. Тоді люди не знали, як назвати те, що їхній світ завалився, що євреїв як групу вилучили із людського кола й призначили на знищення. Як це описати? Як це взагалі зрозуміти та пояснити собі? Іда чудово описує те, для чого немає слів. 

Письменниця Іда Фінк, уродженка Збаража

Голокост — поруч 

— Я знала про Голокост на наших теренах, але пов’язати його з конкретними місцями було непросто. Саме з текстів Іди Фінк я дізналася, якою була повсякденність Голокосту: масові знищення по сусідству, жах, розчинений у просторі, неможливо знайти місце, де можна було б почуватися безпечно.     

В оповіданні «Зигмунт» Іда розповідає про студента Львівської консерваторії, де навчалася сама. Його історія — історія знищення. Спершу євреїв забирали на примусові роботи, де над ними знущалися, а потім поволі винищували фізично. Останні рядки цього оповідання: «Ніколи він не належав до грона близьких мені людей, і зізнаюся, що звістку про його смерть, почуту після війни, я прийняла з певним байдужим смутком. Стількох близьких, дорогих осіб треба було оплакувати…». 

Ця історія, як і решта, — історія про нас. Про те, що відбувалося на вулицях Збаража та Львова. Тепер ми живемо у цих містах і містечках, тому треба знати, що було тут до того, як ми прийшли на світ, до того, як українці почали становити основну частину населення. Хто перед нами був, що перед нами було. Це важливо. 

Люди на фото 

Твори Іди Фінк, з одного боку, читаються як високого рівня література, а з іншого, — як документальні свідчення. Всі її тексти базовані на документальних історіях. Після війни Іда Фінк багато років працювала у бібліотеці меморіалу Яд Вашем — записувала історії вцілілих, зокрема, зі своїх теренів — Тернопільщини та Львівщини. В основі «Подорожі» — історія її та сестри Ельжбети, а «Сад відпливає» — історії, котрі вона зібрала після війни, це розповідь про загибель її світу — родичів: мами, тітки, кузенів та знайомих. Іда перетворила ці приватні історії на універсальні розповіді про людей у межових ситуаціях. На жаль, такий досвід актуальний — ми переживаємо війну на території України. Можливо, для когось буде легше собі порадити, прочитавши тексти Іди. Мова її творів універсальна. Саме тому Іда Фінк дуже важлива для нас і дуже наша.

Читаючи Іду Фінк, я уявляла людей, про котрих вона писала, а потім збаразька історикиня Тетяна Федорів знайшла в архівах Яд Вашем фотографії героїв її творів: кузенів Натана і Давида, тіток Стефанії та Юлії… — всі вони мають обличчя. Чимало цих фото підписала сама Іда, вона ж віддала їх на зберігання у Яд Вашем. Думаю, не кожен перекладач має такий неймовірний досвід: бачити, як постаті з тексту, над яким він працює, оживають.

Під час відкриття пам’ятної дошки у Збаражі 23 жовтня 2021 року. Дослідник життя і творчості Іди Фінк Бартоломій Крупа, перекладачка Наталка Римська, історикиня Тетяна Федорів і донька письменниці Мірі Наґлер. Фото: Олександр Степаненко.

Текст: Анна Золотнюк

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я