ДОРОГОЮ ЧЕРЕЗ БАТУРИН
Кулясті верби котяться до сходу,
що має присмак диму й вишняку.
І входиш в Сейм, як у Йордань-ріку,
і спинишся – ні ходу, ані броду.
А ззаду підганяє вечір-ніч:
Шукай тепла, де прихисток і мури.
За стінами дерев мовчить Батурин.
і тиша ця, як по живому – ніж.
Луги-луги, немає вам заміни.
Тополя тріпотить, як знамено.
Тут, кажуть, б’ється серце України,
що вирване було колись давно.
Тепер же повиводились і тіні
отих часів, що з ворогом на «ти».
Лиш послання на листі тополинім
і птиці, що озвучують шрифти.
Світ осені, допоки сміє око…
Пролито хмар скажене молоко.
Збирається на дощ. Кричить глуха сорока.
Тримайтеся, луги. Бувай і ти, ріко.
НАД ДАЛЕКИМ ОЗЕРОМ
Розділившись на сушу і воду, чужа сторона
враз відкриє степи: набувайся, непрохана госте.
І дозволить транзит, і ковток гальмівного вина,
і тактовно притихне: приміряй на себе цей простір.
Блисне дальня гроза батогом золотим-голубим
і застигне – не бійся, мовляв, не лякаю потопом.
Не тремти, відітхни, надихайся і сіллю, й окропом,
цього дивного озера, що випливає з глибин.
Що тебе привело? Час то свище собі, то повзе.
Ти читаєш-чекаєш героя з незмірних цих прерій.
Нині він – тільки горбик трави, манускрипт і музей,
де якраз вихідний у четвертий четвер і зачинені двері.
Нині він – трохи ангел для тебе, і він береже.
Він – з людей, він розгадує пристрастей світло і камінь.
Він хотів би сюди, але час його вибив уже,
і літає він хмаркою понад водами й солончаками.
На слова, як на зяючу рану, накладено шов.
Я їх знаю напам’ять. Вони – моя обрана віра.
Вигоряють довкола шовкові степи, як папірус.
Тут потрісканий ґрунт, тишина – ні людини, ні звіра,
й тихо так, ніби хтось дорогий по воді перейшов.
***
За порухом першим ніч розсипається в порох.
Літак пролітає і небо навпіл розкрає.
Тиша – як серп іржавий. Вільгот заходить в пори
і в душу суху, і в поле давно уже не безкрає.
Ілюзія реінкарнацій. Трава зеленіє вкотре.
Душа зеленіти хоче, впершись у стіну тіла.
І місто на горизонті ростить ідеальні соти
і знов наливає світлом свої електричні жили.
Але ти знаєш: облуда – його обіцянки гожі
у пошуках кращого раю дорогу тобі простелять.
Його аскетичні пейзажі в’їдяться тобі в епітелій,
і всі нові, і всі кращі будуть на нього схожі.
І ти зрозумієш – коло – цей рух уперед і далі.
Світ не загасить спраги, скільки йому не гнися.
І слово, що здобуває нові мозолі і медалі, –
тут його батьківщина і вік у небесній книзі.
Тож ніч розсипається в порох – фальшивий глиняний колос.
Черговий літак підкреслить могутність аерофлоту.
І ти – заводна шкатулка, в якій заховали голос,
знов повертаєш ключик і вибираєш ноту.
Фото: Hnat Burma
Джерело: facebook.com.
Прокоментуєте?
