Тетяна Левицька. Над мукою долею став

0

НЕ ХОЧЕТЬСЯ ПРОКИДАТИСЬ

Ти не буди мене даремно… Годі!

Дай додивитись кольорові сни,

де в мушлі – вітер і нема на сході

ні розбрату, ні пекла, ні війни.

Де не згорають в літаках курсанти,

не шаленіють, з горя сліз не ллють.

За владу не воюють олігархи,

не творить чортівня ненависть, лють!

Дай глянути, як виснуть осокори,

збирає мама в кошики врожай.

На пеліканів і дельфіна в морі,

у горах запашних – зелений плай.

Безхмарне небо – сонячне, мов жито,

в якому Бог не судить за любов,

бо що за гріх мені тебе любити

з молитвами, а чи без молитов.

В моєму сні життя таке чудове –

без нежитю, хвороб на рак і віл.

Прокинуся колись, моя любове,

там, де Господь пасе медових бджіл.

НАЙКРАЩІ СЛОВА

Ще день не щез конем перед очима,

ударивши копитом об ріллю,

а я вже пещу красномовну риму,

рясненький ситець на папір стелю.

Складаю пазли слів – сумних, брутальних,

зворушливих, свавільних, непростих

і райдужних, як світ, сентиментальних,

гірких на видих, запашних на вдих.

Багато слів стражденних і звитяжних,

крізь мізки сиплються піском крихким.

Бери збирай кристали різнобарвні,

вплітай у макраме чуттєвих рим.

Веселі, чудодійні, незрадливі,

цілющі, неприборкані, оті,

що зігрівають у мороз і зливи,

із зашморгу виймають в самоті.

Помежи радощів і сліз одчаю

плекаю благодатний зорепад,

бо лірику завжди не вистачає

тих слів, що з неба падають, мов град!

ЗА ФІРАНКАМИ – ОСІНЬ

Знаю, що в’ється усе по спіралі.

Бабине літо борвієм промчиться.

Зв’яже калина в пучечки коралі,

зливи удосталь нап’ється криниця.

Вмовкне лісів семиструнна гітара

і розлетиться в повітрі на друзки.

Ластівки в небі – летючі примари,

сядуть хрестами на чорні мотузки.

З вітром посваряться клени багряні,

груди застудить земля безпритульна.

Всохнуть сади, винограду ліани,

небо збиратиме в кошики руна.

Мряка за вікнами… Шибку туманну

мжичка марудна помити не взмозі.

Злий листопад хризантему останню

скоро безжально вночі приморозить.

Я сповиватиму тугу осінню

в ковдру картату, нудну колискову.

Прийде година збирати каміння,

лущити зерня від плевелів знову.

Зникне жура, нудьгувати завчасно.

Втопить надія сніги в високості.

Поки існую і сонце не згасло,

не затуляю фіранками – осінь.

Я ЗАБУЛА…

Я забула хто є,

де коріння моє,

під якою вербою

моя пуповина.

Місто це кам’яне

проковтнуло мене,

наче море бурхливе

маленьку піщину.

З неба схлипує дощ

і змиває із площ,

ті сліди підошов,

що лишив перехожий.

У неоні вітрин,

недолюблених днин,

я на привид ходячий,

недопалок схожа.

У потоці людськім

загубилась, а втім,

в підземеллі метро

бачу вказаний вихід.

І прямую туди,

де грушеві сади

на долонях гойдають

осінню безвихідь.

ЗАМІЖНЯ

Він знав, що ця жінка заміжня,

і зради їй не до снаги.

КидАтися з кручі запізно

у пристрасне море жаги.

То погляд у неї дитячий,

то бритвою враз різоне,

то бризне у очі неначе

сапфірово-синім вогнем.

Шукає у ньому лиш друга

в затишній кав’ярні, а втім,

долоні тремтять від напруги,

як мак у волоссі рудім.

Він їй довіряє всебічно,

душею назовні вона.

Обручка на пальці, так тисне

обценьками – смута одна.

В домівці – затята покута,

кудлаті почвари вини.

Ніхто її серця не кутав

в солодкі жасминові сни.

І жоден стежини не звідав,

у натовпі не розпізнав.

Лиш він її радощів свідок

над мукою долею став.

НЕЗВИЧНА

Напевно, думав, що я сумарна*,

а я – шовкова трава душиця,

бучна лелітка, граційна сарна,

яка не кожній кульбабці сниться.

Осіння злива із неба градом,

та п’яна вишня, що цвіт губила,

від буйних весен до зорепаду,

вогнем любові палила крила.

Ріка глибока, втопитись можна –

прозора, чиста, усім на заздрість.

Я та пір’їнка, яка спроможна

орлом злетіти за неокраїсть.

Заграва степу, що – виїсть очі,

до божевілля жага нестерпна,

що під реберцем журу лоскоче,

пилком медовим на серці терпне.

*Сумарна – типова.

ЯКБИ Ж ТО МОЖЛИВО

Якби ж то можливо туди повернутись,

де здерті колінця й у зачісці шпилька,

де серце гойдає минулі покути,

там висохла річка глибока, так мілко!

По шийку було, а сьогодні по литку,

і дуб постарів, і змужніли тополі.

Літа за вітрами промчали так швидко,

хотіла б вернути – не з’їсти пуд солі.

Кувала зозуля, а зараз не чути,

не зойкне «куку»– скільки неба лишилось?

В долонях тремких щастя синього жмутик,

де сіяла жито – волошка вродила.

Хлопчина чорнявий, що смикав за коси

посивів, як лунь і плекає онуків.

Ридає дощами зажурена осінь,

збирають врожай ненажерливі круки.

Вже жовтень гаптує парчу золотисту,

вертає на захід стежини вузенькі.

Зітліє життя, наче плаття з батисту.

У цяточку жовту – мережила ненька.

ЛЕБЕДИНИЙ

Цілуй мене, солодкий, доки

татарське зілля стелить літо.

Не висохли річні потоки

і сіє дощ грибний крізь сито

фіалкових небес безмежжя,

на тім безлюднім побережжі

моїх бажань, як сарну дику –

гнучку, сполохану, підвладну,

до стогону, блаженства крику.

Знайди ту нитку Аріадни,

що виведе з пітьми на волю

із лабіринту на осоння.

Себе приборкати дозволю,

печалі переллю в безсоння,

залоскочу, аж до знемоги

твої вуста терпкі, полинні.

До забуття перестороги

втоплюсь в очах блакитно-синіх.

Малюй мене, допоки осінь

сусальним золотом ясніє,

на маківках зелених сосон

гойдає стомлену надію.

У ватрі палить лист багряний,

чужі думки в старім конверті.

Ти так жадай мене, коханий,

щоб захотілося померти

в твоїх обіймах пелюсткових

від ніжності та лебединих

слів фантастичної любові,

благословенної щоднини!

2020 р.

“Українська літературна газета”, ч. 25 — 26 (291 — 292), 18.12.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я