Тільки Україна як держава має ресурси і зацікавлення, щоб її вивчали у світі – керівник видавництва у Гарварді

0
308

«Про Україну люди не повинні дізнаватися з новин» – ця фраза, яка рефреном лунала під час Революції гідності та початку російської агресії на Донбасі, свідчила про брак знань про Україну, її історію, культуру, її місце в сьогоднішньому світі. Адже Україна з’являлася у новинах лише тоді, коли ставалися якісь негативні події. Про це пише radiosvoboda.org.

З того часу заповнювати прогалини світу у знаннях про Україну взялися різні нові українські культурні проєкти та інституції – більше уваги культурній дипломатії почало приділяти Міністерство закордонних справ, з’явився Український інститут, який ширить знання про Україну у світі. Але наукової літератури про Україну, написаної на найвищому професійному рівні, з якої можна було б почерпнути ґрунтовні, науково вивірені знання про Україну, досі бракує.

Цю прогалину як і раніше, заповнюють закордонні інституції, створені українцями за океаном. Найпомітнішою такою інституцією є видавництво Українського наукового інституту Гарвардського університетув США. Про те, чим займається видавництво, яке цього року відзначило 50-ти річчя українознавчих публікацій, говоримо з літературознавцем і керівником видавничої програми Українського наукового інституту Гарвардського університету​, доктором Олегом Коцюбою.

Олег Коцюба, керівник видавництва Українського наукового інституту Гарвардського університету
Олег Коцюба, керівник видавництва Українського наукового інституту Гарвардського університету

– До кінця цього року ми плануємо видання двох книжок – це два переклади. Перший з них – це переклад важливої праці українського політика Юрія Костенка Ukraine’s Nuclear Disarmament: A History («Історія ядерного роззброєння України»)​, яка розповідає про те, як відбувався цей процес всередині України, про те, який був тиск і з боку Росії, і з боку західних партнерів, зокрема США.

Юрій Костенко. «Історія ядерного роззброєння України»
Юрій Костенко. «Історія ядерного роззброєння України»

Друга книжка – це монографія Оксани Кісь Survival as Victory: Ukrainian Women in the Gulag («Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти») про досвід ув’язнених українських жінок у радянських таборах примусової праці. Це перша праця такого роду в англомовному науковому дискурсі, яка базується на спогадах українок, і яка вже має дуже добрі відгуки, зокрема від Енн Апельбом,авторки проривної книжки Gulag: A History (Історія ГУЛАГу)​. У ній звучать 150 жіночих голосів, які розповідають про свій досвід виживання у сталінських таборах від середини 1930-х до середини 1950-х років.

Монографія Оксани Кісь: Survival as Victory: Ukrainian Women in the Gulag («Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти»), яка вийшла у видавництві Українського наукового інституту Гарвардського університету (HURI)
Монографія Оксани Кісь: Survival as Victory: Ukrainian Women in the Gulag («Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти»), яка вийшла у видавництві Українського наукового інституту Гарвардського університету (HURI)

У січні наступного року виходить книжка американського дослідника Тревора Ерлакера «Український націоналізм в епоху крайнощів: життя та часи Дмитра Донцова, 1883–1973», яка досліджує інтелектуальне коріння українського радикального націоналізму, про яку вже писало Радіо Свобода. І це є дуже важливе дослідження, бо таких є дуже мало, особливо в західному світі, а коли немає ґрунтовних наукових праць, легше просувати різні пропагандистські міфи, що Росія успішно і робила.

На початок наступного року в серії «Ранньої літератури» ми плануємо книжку Александра Куліка «Євреї в давній Русі: документальна історія», в якій простежується історія взаємозв’язків слов’ян із різними єврейськими представниками на території Русі. Також на актуальну історичну тему вийде книжка, на жаль, вже покійного російського дослідника Андрея Пліґузова з документальними джерелами по з історії Київської митрополії – про те, що відбувалося всередині української православної церкви 14-16-го століть, про її контакти з Константинополем, з Москвою, секулярними і релігійними діячами того часу, внутрішнє листування церковного апарату тощо – тобто там зібрані і перекладені описані англійською мовою унікальні документи того часу.

Ми працюємо і з художньою літературою – наступного року, коли буде річниця розстрілів у Бабиному Яру, ми плануємо видати в англійському перекладі поетки Оксани Максимчук і літературознавця Макса Росочинського збірку поезій Маріанни Кіяновської «Бабин Яр. Голосами», яка отримала за неї Шевченківську премію.

Важливою публікацією буде збірка есеїв директора нашого інституту – історика Сергія Плохія The Frontline: Essays on Ukraine’s Past and Present («Передова лінія: Есеї про минуле і сучасне України») – про ключові моменти української історії з різних періодів, про те, який вплив вони мають на сьогодення.

Інша дуже важлива для нас публікація – це книжка, яка документує перші місяці російської окупації Донецька – збірка репортажів Станіслава Асєєва «В ізоляції», яка вийшла за підтримки Радіо Свобода в Україні, і це буде її перше видання англійською мовою.

Нещодавно ми також запустили сайт видавництва, на якому можна знайти всі наші книжки, а також сайт наукового журналу Harvard Ukrainian Studies, який ми також видаємо, і який займається виданням наукових статей з українознавчих дисциплін. Цей сайт дає доступ до всього архіву статей за останні 40 років. Разом ці сайти створюють безпрецедентний доступ до високоякісних публікацій про Україну останніх 50 років діяльності Інституту. ​

– Ви згадали про художню літературу і перекладну літературу, це новий напрямок вашої діяльності?

– Ми традиційно займалися виданням оригінальних наукових праць, а перекладна і художня література – це дещо новіші наші напрямки. Досі ми приділяли основну увагу перекладам джерел з історії України – документів, які ми хотіли зробити доступними для дослідників, які не можуть читати в оригіналі історичні тексти тощо. А протягом останніх трьох років ми розширюємо коло наших публікацій.

Раніше ми вже дещо з перекладів літератури публікували – наприклад, переклад збірки віршів Олега Лишеги з 2000 року був навіть відзначений американським ПЕН-клубом як найкраще перекладне видання на англійську мову. Ми розширюємо роботу у цьому напрямку і перекладна література складає інколи до половини з того, що ми видаємо.

– Це свідчить про зростання інтересу до України, чи про те, що з’явилися твори такого рівня, які заслуговують на переклад?

– В Україні дійсно з’явилися добрі наукові праці, які варті того, щоб бути виданими за кордоном. Як ви знаєте, в Україні видавництво наукових робіт є досі дуже складною справою, але добрих праць, які можна перекласти, і які будуть важливим внеском у західний науковий дискурс, з’являється дедалі більше.

Наприклад, цікавими на Заході є такі праці, як книжка Ярослава Грицака про Івана Франка і його оточення, книжка Олі Гнатюк про міжвоєнний Львів – вони і цікаві роботи, і написані на високому рівні.

Оля Гнатюк
Оля Гнатюк

Ми їх публікуємо у перекладі тому, що розуміємо, що для того, щоб стимулювати інтерес до України, потрібно публікувати добрі праці з України. Незабаром ми запускаємо онлайн-ресурс ​«Україніка», на якому будуть представлені всі добрі переклади з української, художня, наукова література, документи і навіть фільми, які можна використовувати для викладання. Бо в університетах, де викладають україністику, де є славістика, компаративістика, дуже потребують такої бази даних.

На щастя, в нас уже з’явилися партнери у цій справі в Україні – Український інститут та Український інститут книги, які почали програми, що підтримують переклади і видання за кордоном перекладів із української мови.

– Як ви визначаєте, яким накладом видавати книжку?

– Ми орієнтуємося на статистику розповсюдження книжок на подібну тематику. Є світова система, яка відбиває попит на всі книжки, які публікуються. Вона не дуже досконала, але якщо у ній будуть присутні українознавчі видання, то комерційні видавництва переконаються, що попит на українські книжки існує, і вони, можливо, зацікавляться їхнім виданням.

Також ми орієнтуємося на тематику книжок – сучасні книжки цікавлять людей більше, і чим далі ми заглиблюємося в історію, тим інтерес зменшується. Фахівців з давньої історії є набагато менше.

Останніми рокам ми видаємо від 2-х до 4-х книжок на рік, які видаються невеликими накладами – від 300 до 2000 примірників.

Є книжки, які користуються великим попитом, і ми тоді її додруковуємо. Це, наприклад, книжка Бориса Ґудзяка про історію греко-католицької церкви, яка видана багато років тому, але досі користується великим попитом і зараз ми вивчаємо можливість додрукувати її тираж. Книжка від самого початку користувалася популярністю, але через те, що її автор ставав більш відомим, він очолив Український католицький університет, а тепер Філадельфійську єпархію, це зробило книжку ще більш популярною.

Архиєпископ і митрополит Філадельфійський УГКЦ у США Борис Ґудзяк
Архиєпископ і митрополит Філадельфійський УГКЦ у США Борис Ґудзяк

А от книжки Сергія Плохія користуються настільки великою популярністю, що їх успішно видають великі комерційні видавництва. А ми видали лише декілька його книжок – про історію української ікони (Tsars and Cossacks: A Study in Iconography), і ще книжки, в якій він був науковим редактором (The Future of the Past) і (Poltava 1709) і третьою у 2021 році буде збірка, яку я вже згадав.

Наше завдання – не змагатися з комерційними видавництвами, а удоступнити ті книжки, за які комерційні видавництва братися не будуть. І якщо такі книжки та їхні автори стають популярними, то ми дуже раді, що їх помічають і далі видають комерційні видавництва, які будуть їх просувати до нових аудиторій.

Сергій Плохій, директор Гарвардського українського наукового інституту
Сергій Плохій, директор Гарвардського українського наукового інституту

– А хто є ваша аудиторія?

– Є кілька груп, на які ми орієнтуємося. У першу чергу, це науковці, які мають до наших видань професійний інтерес. Також є ширша аудиторія, яка цікавиться Україною, і наші книжки потрапляють в їхнє поле зору.

Найбільше нас читають в англомовних країнах – США, Канада, Велика Британія. В Україні наші книжки присутні також. Понад 10 років тому ми розіслали свої книжки як пожертву до більшості провідних наукових інституцій, їхніх бібліотек, щоб вони могли користуватися нашими дослідженнями.

Як ви знаєте, в Україні програма закупівлі книжок до бібліотек протягом довгого часу не фінансувалася. Зараз вона діє, але практично не включає наукову літературу та книжки іноземними мовами. Тобто для українських науковців досить складно отримати в українській бібліотеці книжку про Україну іноземною мовою. Їм часто доводиться купувати ці книжки самотужки.

– Чи перекладаються книжки, видані вами, українською мовою?

– Так, інтерес в Україні до наших книжок є, вони перекладаються, часто завдяки нашому ж ґранту. Є кілька видавництв в Україні, які вже можуть фахово взятися за переклад наших книжок, наприклад видавництво «Критика», яке є, мабуть, найкраще видавництво за якістю наукової літератури.

Кількість видань про Україну зросла в рази

– Багато людей говорять, що Майдан та російська агресія створили сильний поштовх зацікавлення Україною. Але чи цей інтерес зберігся, адже минуло вже сім років з початку цих подій?

– Інтерес до України до певної міри залежить від політичних подій, бо коли вони з’являються у новинах, то актуалізується сам бренд України. Але проблема в тому, що цей бренд є часто дуже слабкий, – і асоціюється переважно з негативними подіями – війною, невдалими реформами, корупцією, економічною кризою.

Визначальним моментом була агресія Росії проти України, бо вона змобілізувала багато людей, в тому числі науковців, політиків, які співпереживають, співчувають Україні і намагаються їй допомогти. Тоді в українознавство прийшли навіть такі люди, які не працювали раніше в україністиці. Також з’явилося нове, молоде покоління науковців, які на той момент завершили свої праці, які були готові до публікацій.

Думаю, це був збіг певних тенденцій, але за останні п’ять років дуже посилилося видання як україністичної літератури, так і перекладної української літератури. Ми можемо говорити, що кількість видань зросла в рази у порівнянні з тим, що було раніше.

Але українознавство залишається дуже слабко інституціоналізованим як в англомовних, так і в інших країнах. Я маю на увазі, що науковці, які займаються україністикою, мали б мати можливість далі іти працювати на кафедри україністики, в університети, які можуть україністику підтримати. Бо цим науковцям потрібна впевненість, що протягом їхніх досліджень в них не зникне фінансування у довгостроковій перспективі. Бо робота над книжкою – дослідження, написання, редагування, – це добрих років 10, і дослідники повинні мати впевненість, що вони цей час мають.

Можу вам навести приклад перекладу «Повісті минулих літ» гарвардського професора Гораса Ланта – ґрунтовне опрацювання давньоруської пам’ятки, яка вміщує як переклад на англійську мову, так і коментарі. Це є книжка, над якою ми працюємо майже 30 років. Це є дуже велика праця – на кожній сторінці книжки можна нарахувати кілька дослідницьких проєктів.

Варто задуматися над питанням, що буде далі з україністикою і україністами. Якщо на хвилі інтересу до України з’явилися молоді дослідники, то ці дослідники мають знайти роботу за фахом. Якщо вони її не знайдуть, вони підуть з україністики. І без активної участі України неможливо забезпечити їх перспективами на майбутнє в україністиці.

Бо як держава Україна єдина має ці ресурси і зацікавлення в тому, щоб вивчення України було поставлено на високий рівень у світі. Те, що могла зробити діаспора, вона вже зробила – створила Український науковий інститут у Гарварді та Канадський інститут українських досліджень в Університеті Альберти. Громада зібрала гроші на створення цих інституцій, а частину грошей виділила суто на видавничу справу.

Це – значне досягнення, бо у Гарварді немає ані польського, ані німецького інституту, наприклад. Це була велика робота місцевих українців, яких підтримали наукові інституції та видавництва.

Далі створення кафедр україністики, підтримання інтересу до України – це вже справа Української держави. І це є в її життєвих інтересах, бо Україна багато в чому залежить від підтримки західних партнерів. Бо, як ми розуміємо, від того, як багато виборці у США, наприклад, будуть знати про Україну, а не лише про Росію, залежатиме, чи захочуть вони підтримувати Україну, розвивати з нею зв’язки – культурні, економічні, тощо. Це – стратегічні питання, які Україна як держава має розуміти, бо це питання дуже довгострокової політики.

Тому витрати на підтримку свого іміджу – це просто необхідні інвестиції, які попри всі проблеми, Україна має робити. Лобіюванням своїх інтересів через наукові інституції, пробиватися до виборців та урядів цих країн за допомогою достовірної інформації про Україну потрібно займатися цілеспрямовано і планомірно.

Поки що ті різні славістичні програми, які існують у західному світі, зазвичай на 90% складаються з русистики (а не порівну зі, скажімо, русистики і полоністики, богемістики чи україністики). І будьмо відверті, вони не дуже допомагають просувати розуміння України, її історії і культури в різних західних контекстах, зокрема і в американському.

А на Заході саме університети є тим місцем, звідки вплив потім поширюється на всі сфери життя відповідної країни, бо в таких університетах, як, наприклад, Гарвард, навчаються люди, які потім будуть ухвалювати рішення в уряді та на інших ключових посадах у своїй країні.

Марія Щур

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я