“Українська літературна газета”, ч. 7 (363), липень 2024
ВОЗНЕСІННЯ
Леся й Олег навчалися разом від першого дзвоника, проте помітили одне одного щойно в шостому класі.
– Тепер це місце моє, – мовив Олег, і Ростикові не залишилося кращого вибору, як поступитися.
Відтоді Олег і Леся сиділи разом. У них усе було разом: разом просилися посеред уроку вийти, разом бігли на перерві до крамнички навпроти школи, разом купували свіжу, ще теплу випічку, пухку і духмяну, яка, й без того смачна, смакувала удвічі більше через те, що були разом, а деколи – одну на двох, разом їли її, по черзі відкушуючи, а бувало, що й одночасно з протилежних кінців; разом пішкували до школи й зі школи.
Коли хтось із них не приходив, інший ішов після першого уроку геть, нічого не пояснюючи, бо яких пояснень треба в ситуації, коли все ясно, як Божий день? Деколи ж разом, наче змовившись, пропускали заняття. Могли не з’явитися день, два і три, і ніхто надто не переймався – якщо за когось і можна було бути на планеті людей спокійним, то за закоханих.
Якщо в салоні морозива можна було зустріти Лесю, то можна було бути певним, що Олег теж там. І навпаки. І в кіно ходили удвох, не надто прискіпливі до афіш на вході до кінотеатру. За великим рахунком, їм було байдуже, про що фільм і яка його назва – для тих, хто перебуває у світі, створеному винятково для двох, властива ще й не така неперебірливість.
Здавалося, наче Леся з Олегом завше сиділи за спільною партою. Хоча кожний учень мав повний комплект підручників, перед ними лежав один підручник на двох, і лише в зошитах писали кожний у власному, хоча, якби вільно було, обійшлися б одним, адже всі завдання виконували разом – і шкільні, і домашні.
Саме в шостому класі завершилося перетворення підлітка, яким Олег був доти, на закоханого юнака, і метаморфоза та була не менш болісною і величною, як народження метелика з лялечки, а трагедії з духу музики, щоправда, до трагедії було ще далеко – линула солодка й бентежна мелодія кохання, зіткана з їхнього сміху.
Уперше вони засміялися під час географії, коли вчителька пояснювала атмосферні явища. На словах «водяна пара здіймається в небо» Леся з Олегом, які ще сиділи за різними партами, одночасно, наче змовившись, засміялися, і відтоді сміялися постійно, і не було нічого прекраснішого й чистішого за їхній сміх – щирий, легкий, невимушений, непідробний, дзвінкий, який заражав так, що й іншим довкола них ставало весело. Так сміється в блакитному небі сонце. Так сміються, збігаючи вділ, гірські струмки.
На останньому дзвонику Олег і Леся стояли поруч, тримаючись за руки, наче боялися, щоб доросле життя, в яке вступали, не роз’єднало й не віднесло їх урізнобіч. Якби не були хлопцем і дівчиною, можна було би подумати, що то брат і сестра. Навіть зовні вони стали схожими. Випускний вальс, який кружляли в парі, непомітно, природно і плавно перейшов у весільний.
Після одруження Олег перебрався до Лесі, і так мешкали з її немолодими батьками, а згодом уже самі.
…Коли ракета влучила в їхній будинок, Ростик був у команді рятувальників, які розбирали завали. Він відразу впізнав своїх колишніх однокласників, дарма що відтоді, як пролунав останній дзвоник, промайнув не один десяток років.
Втомлений, пригнічений і спустошений, повільно, мов у сні, скинувши шолом, Ростик підвів погляд і раптом побачив Лесю й Олега, які, тримаючись за руки, як колись на останній шкільній лінійці, здіймалися в небо – вище і вище, доки якоїсь миті безслідно розчинилися в мовчазній сизій синяві.
Коли серед блакиті сміється сонце, то сміх Лесі й Олега. І коли на світанку дзвенить, наче кришталь, роса, то також їхній сміх. Роса не плаче, як про те пишуть поети, – вона сміється, хай-бо й крізь сльози! І так, закохані не вмирають – їм вготовано вічне життя.
ОЛЮНЬКА
– Йди!
Й Олюнька пішла.
Позаду була випалена земля і попереду теж була випалена земля. Випалена, покоцана, знівечена.
Тепер степ був Олюньці чужий. Тепер то був не степ, а пустеля. Степова казка, в якій народилася, перетворилась на пекло.
Висохли сльози і вода в криницях. Закам’яніли слова на губах мерців.
Снайпер цілився в Олюньчину крихітну постать – так, для розваги, знічев’я, в лихому азарті, адже беззбройна дитина не могла бути йому загрозою, проте сонце осліпило його.
Кулі не брали дівчинку й уламки мін і набоїв, що розривались то далі, то ближче, мов у якомусь макабричному танку.
Олюнька ночувала, де зліплювалися повіки. Зупинялася, коли підкошувалися ніжки, – перепочивала, а тоді чимчикувала далі.
Сонце вело її, пригорнувши заступницькою рукою, сповненою ласки й тепла. Тепер воно було їй за маму й за тата; опікувалося нею, мов старший брат.
Сонце вело Олюньку на захід. Втомлювалася вона – зупинялося й сонце, терпляче чекаючи, коли Олюьнька знову здужає йти. Якби було людиною, взяло б її на руки і понесло. Якби було птахом – підхопило б на свої крила.
В миті Олюньчиного марення сонце здавалось дівчинці принцом – блакитнооким, золотоволосим вершником на білому коні. Разом зі свідомістю до Олюньки верталося бажання, потреба й снага йти далі.
Не було в кого спитати шлях.
Йшла повз звуглені дерева і згарища спалених обійсть – ото й були єдині її орієнтири.
– Не бійся, – втішала Олюнька, якій самій було лячно, Рудька, міцно пригортаючи його до себе.
Минулого в неї не було.
Вибух притьмом стер минуле.
З минулого в Олюньки залишилася вона сама і Рудько, з яким ніколи не розлучалася.
Минуле було позаду, і мало воно вигляд вирви від набою, що прилетів із пронизливим свистом і розірвався поруч, підкинувши і потрощивши автомобіль, в якому вони з мамою тікали від війни, яка забрала Олюньці тата – десь там, на фронті, на «передку», куди він пішов і звідки більше не повернувся, і мама не хотіла, щоб війна забрала ще й їх одна в одної.
Попереду було майбутнє, воно спиналося поодинокими рослинками край дороги, миршавими, кволими і блідими.
Колись Олюнька була допитливою, жвавою, веселою дівчинкою. Але то було в іншому житті.
Відтепер Олюнька мала два життя – те перше і це друге.
Тепер ніхто не сказав би, що це та сама Олюнька. Та й тих, хто знали її, майже не залишилося. Коли вони ще були, між ними й Олюнькою відбувалися такі діалоги:
– А це хто?
– Мій друг.
– А як його звати?
– Рудько.
Такі діалоги відбувалися скрізь і завжди. Лише імена могли бути іншими, а слова – ті самі.
Рудько завжди був з нею. Олюнька ніколи не залишала його. Скрізь, хоч куди вирушала, Рудько супроводжував її.
Тепер Олюнька – доросла, хоча їй усього-на-всього чотири рочки. Якщо достотно – чотири з незначним чубком.
Більше нічого не вціліло – лише небо, сонце, Рудько і вона.
Для Рудька все, що сталося, – прикре, тимчасове непорозуміння. І хоч Олюнька усвідомлює, що війна – це надовго, вона не бажає розчаровувати свого друга, тож не звіряє йому цього. Каже натомість:
– Потерпи.
І втішає Рудька, який нічого не розуміє, – забавкам важко уявити, що таке війна.
Олюнька прямує до тітки, маминої рідної сестри.
Олюньці не зовсім відомо, де саме мешкає її родичка. Вона має лише невиразне уявлення – коли навідували тітку, Олюнька була ще геть крихітною і був ще тато і була мама. Проте Олюнька знає, що це вже десь недалечко, і це знання дає їй надію, а надія – сили йти далі.
Залишмо її на цьому шляху в майбутнє, про яке й ми нічого не відаємо.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
