У львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» наприкінці березня побачить світ українською мовою книжка есеїв визначного британо-американського історика та публічного інтелектуала Тоні Джадта «Коли змінюються факти». Про це повідомляє zbruc.eu.
Публікуємо один із есеїв Тоні Джадта про знаменитого польського філософа Лешека Колаковського.
*****
Мені довелося слухати лекцію Лешека Колаковського лише раз. Це було в Гарварді 1987 року, він був гостем семінару з політичної теорії під орудою покійної Джудіт Шкляр. Нещодавно англійською було видано його працю «Головні течії марксизму» (Main Currents of Marxism), тож Колаковський перебував у розквіті своєї слави. Його виступ хотіло почути так багато студентів, що лекцію перенесли до великої публічної аудиторії, після чого дозволили прийти ще й гостям. Я випадково якраз був тоді в Кембриджі на зустрічі та прийшов на подію з кількома друзями.
Спокусливо багатозначна назва виступу Колаковського звучала так: «Диявол в історії». Якусь мить панувала тиша, до якої уважно дослухалися студенти, викладачі та відвідувачі. Багато хто з присутніх добре знав тексти Колаковського, тож його схильність до іронії та логічних розмірковувань були звичними. Утім, навіть зважаючи на це, публіці явно не надто вдавалося розуміти тоді його аргументи. Хоч як не намагалися, не могли розшифрувати метафори. Аудиторію заповнювала атмосфера зніченості, відчуття змістифікованості. І тоді, десь на третині лекції, до мене схилився мій сусід, Тімоті Ґартон Еш. «Я збагнув, — прошепотів він. — Він таки справді говорить про Диявола». Так воно й було.
Характерною рисою інтелектуальної траєкторії Лешека Колаковського було те, що він дуже серйозно сприймав зло. На його погляд, серед фальшивих передумов Маркса була ідея про те, що всі людські вади кореняться в соціальних обставинах. Маркс «цілковито випустив з уваги можливість того, що певні джерела конфлікту й агресії можуть бути властивими постійним характеристикам видів». Або, як він висловив це у своїй гарвардській лекції: «Зло… не є випадковим… воно — упертий та непоправний факт». Для Лешека Колаковського, який пережив нацистську окупацію Польщі й радянський контроль, що настав після цього, «Диявол є частиною нашого досвіду. Наше покоління бачило його достатньо, щоб надзвичайно серйозно сприймати повідомлення про нього».
Більшість некрологів із приводу недавньої смерті Колаковського на 81 році життя цілковито не зауважили цієї особливості небіжчика. Це не надто дивує. Попри те, що значна частина світу досі вірить у Бога та практикує релігію, західні інтелектуали й публічні коментатори сьогодення бентежаться від самої думки про явлену віру. Публічна дискусія на цю тему незручно хитається між надмірно впевненим запереченням («Бога» з усією певністю не існує, і в кожному разі — усе це Його провина) та сліпою відданістю. Те, що інтелектуал та науковець рівня Колаковського серйозно сприймав не тільки релігію та релігійні ідеї, але й самого Диявола — таємниця для багатьох читачів, які в усьому іншому ним захоплюються, тож вони просто воліють цей момент ігнорувати.
Кругозір Колаковського ще більше ускладнений скептичною дистанцією, яку він зберігав щодо некритичної панацеї під виглядом офіційної релігії (особливо власної, католицизму), і його унікальною позицією єдиного відомого на міжнародному рівні дослідника марксизму, який володів перевагою такого ж глибокого знання історії релігійної думки. Компетентність Колаковського в питанні християнських сект і сектантських текстів додає глибини та пікантності його впливовому підходові до марксизму як до релігійного канону — з великими та дрібнішими писаннями, ієрархічними структурами текстуально закріпленої влади та незгідними єретиками. Зі своїм оксфордським колегою Ісаєю Берліном Лешек Колаковський поділяв не лише центральноєвропейське походження, але й витверезливу підозру щодо будь-яких догматичних певностей та печальне наполягання на усвідомленні ціни будь-якого визначального політичного або етичного вибору: існують переконливі підстави, чому свобода й економічна активність повинні бути обмеженими заради безпеки, і чому гроші не повинні автоматично породжувати ще більше грошей. Утім обмеження свободи слід називати саме так, а не «вищою формою свободи».
Він не надто толерував тих, хто вважав — наперекір історії ХХ століття, — що радикальне політичне покращення можна забезпечити ціною незначних моральних або людських ресурсів — або якщо кошти виявляться все ж значними, то їх можна списати завдяки майбутнім перевагам. З одного боку, він постійно протистояв усім спрощеним теоремам, що претендували вмістити в собі вічні людські істини. З іншого — уважав деякі очевидні риси людського становища надто очевидними, щоб їх можна було ігнорувати, хоч наскільки незручним це б не було:
Немає нічого дивного в тому, що ми наполегливо опираємось імовірним наслідкам багатьох банальних істин; це трапляється у всіх царинах знання тільки тому, що більшість трюїзмів про людське життя — неприємні.
Однак подані міркування не мусили свідчити — і у випадку Колаковського не свідчили — про реакційну або квієтистську поведінку у відповідь. Марксизм міг бути збоєм категорії світової історії. Утім із цього не випливало, що соціалізм є цілковитою катастрофою; так само, як немає підстав доходити висновку, що ми не можемо або не повинні працювати задля покращення становища людства:
Що б не було зроблено в Західній Європі заради встановлення більшого миру, більшої безпеки, більших освітніх можливостей, більшого соціального забезпечення та відповідальності держав перед бідними й безпорадними, цього не вдавалося б досягнути без тиску соціалістичних ідеологій та соціалістичних рухів за всієї їхньої наївності та ілюзій… Минулий досвід свідчить частково на захист соціалістичної ідеї й частково — проти неї.
Цей обережний і врівноважений вияв розуміння складнощів соціальної реальності — ідеї того, що «людська співдружність є катастрофічною як політична програма, але необхідною як провідний знак» — уже розташовує Колаковського на дотичній до більшості інтелектуалів його покоління. Як на Сході, так і на Заході найбільш поширеною тенденцією було вагання між надмірною впевненістю у безмежних можливостях людського вдосконалення та безпорадним запереченням самої ідеї прогресу. Колаковський перебував по діагоналі від цієї характерної прірви ХХ століття. Людська співдружність в його уявленні залишалася «радше регулювальною, ніж визначальною ідеєю».
Те, про що тут ідеться, — різновид практичного компромісу, який ми сьогодні асоціюємо із соціальною демократією — або, у випадку континентальної Західної Європи, із її християнсько-демократичним побратимом. Звичайно, якщо не зважати на те, що соціал-демократія сьогодні — з обтяжливим тягарем конотацій «соціалізму» та подій ХХ століття — надто часто виявляється «коханням, що не сміє вимовити своє ім’я». Лешек Колаковський не був соціал-демократом. Але він був критично активним учасником справжньої політичної історії свого часу — і не раз. На початку існування комуністичної держави Колаковський (якому не було тоді навіть 30-ти) був головним марксистським філософом Польщі. Після 1956 року він творив та артикулював незгідний спосіб мислення — у регіоні, де будь-які критичні думки були раніше або пізніше приречені на вилучення. Як професор історії філософії Варшавського університету він 1966 року виголосив знамениту публічну лекцію, у якій розгромив Комуністичну партію, звинувативши її у зраді людей — вияв політичної відваги, який коштував йому партійного квитка. Через два роки його своєчасно відправили у вигнання на Захід. Згодом Колаковський став еталоном та провідною зорею молодих польських інакодумців, які формували осердя польської політичної опозиції, починаючи від середини 1970-х років, чия інтелектуальна енергія стояла за рухом «Солідарності» і хто став ефективною потугою в 1989 році. Тож Лешек Колаковський був цілковито заанґажованим інтелектуалом, попри його зневагу до претензійності та марнославства «заанґажованості». Інтелектуальна долученість та «відповідальність», жваво обговорювані й ідеалізовані в мисленні континентально-європейського покоління після Другої світової війни, уражали Колаковського як фундаментально порожні концепції:
Чому інтелектуали мусять бути особливо відповідальними, по-іншому відповідальними, ніж інші люди — і навіщо?.. Звичайне відчуття відповідальності — формальна чеснота, яка сама собою не спонукає до конкретного обов’язку: можна почуватися відповідальним заради доброї мети — так само, як і заради лихої.
Це просте спостереження, схоже, нечасто спадало на думку поколінню французьких екзистенціалістів і їхнім англо-американським прихильникам. Можливо, лише після безпосереднього досвіду того, наскільки привабливими можуть бути вкрай лихі цілі (і ліві, і праві) для інтелектуалів, у всьому іншому відповідальних, людина здатна збагнути і повну ціну цих процесів, і переваги ідеологічної відданості та морального унілатералізму.
Як свідчить усе сказане вище, Лешек Колаковський не був традиційним «континентальним філософом» у сенсі, який зазвичай приписують цій фразі в сучасному академічному обігу, особливо відсилаючи до Гайдеґґера, Сартра та їхніх епігонів. Але водночас він не мав багато спільного і з англо-американською думкою у тій формі, яка почала домінувати в англомовних університетах після Другої світової війни — чим, безсумнівно, пояснюється його ізоляція та нехтування його під час десятиліть в Оксфорді. Джерела особливого світогляду Колаковського, окрім його життєвих пошуків у католицькій теології, мабуть, найбільш влучно вбачати у досвіді, аніж в епістемології. Як сам він спостеріг у своєму magnum opus: «Усі види обставин докладаються до формування світогляду, але… всі феномени обумовлені невичерпною численністю причин».
У випадку Колаковського до численності причин належать не тільки травматичне дитинство під час Другої світової війни та катастрофічна історія комунізму наступних років, але й характерне становище Польщі в часи десятилітніх тривань цих катаклізмів. Бо якщо не завжди точно відомо, куди провадить конкретна думка Колаковського, то вже точно не залишається сумнівів, що вона не взялася «нізвідки».
Найбільш космополітичний серед сучасних європейських філософів — удома як у п’яти основних мовах, так і в культурах, які їх супроводжують, — і у вигнанні протягом понад 20 років, Колаковський ніколи не був «позбавленим коріння». На противагу, наприклад, Едвардові Саїду, він піддавав сумніву, що щиро відректися від усіх форм колективної лояльності взагалі можливо. Не перебуваючи на своєму місці, але ніколи й не поза ним, упродовж усього життя Колаковський критикував нативістський сантимент; і все ж у його рідній Польщі перед ним поклонялися — і справедливо. Європеєць до самих кісток, Колаковський ніколи не припиняв із відстороненим скептицизмом досліджувати наївну ілюзію пан’європейців, чиї гомогенізаційні прагнення нагадували йому про жахливі утопічні догми іншої епохи. Різноманіття, поки воно не ідеалізоване як окрема мета, видавалося йому поміркованішим прагненням, що могло бути забезпечене лише збереженням самобутніх національних ідентичностей. Було би просто дійти висновку, що Лешек Колаковський був унікальним. Його характерна суміш іронії та моральної поважності, релігійної чутливості й епістемологічного скепсису, соціальної долученості й політичного сумніву були по-справжньому рідкісними (варто також зазначити, що він був вражаюче харизматичним — під час кожної зустрічі випромінював схожий магнетизм, що й покійний Бернард Вільямс, і з тих же причин). Але цілком виправдано буде нагадати, що саме з цих причин — включно з харизмою — він також твердо належав до дуже конкретної генеалогічної лінії. Його діапазон культури й компетенції; сповнений алюзій, вільний розум; терпляче прийняття академічного провінціалізму на щасливих західних землях, де він знайшов притулок; досвід та пам’ять про ХХ століття Польщі, якщо можна так висловитись, виписані в його пустотливих експресивних рисах: усе це ідентифікує пізнього Лешека Колаковського як справжнього центральноєвропейського інтелектуала — можливо, останнього. Для двох поколінь чоловіків і жінок, народжених між 1880 і 1930 роками, характерно центральноєвропейський досвід ХХ століття складався з багатомовної освіти у вигадливому урбаністичному осерді європейської цивілізації, відточений, обмежений і відтінений досвідом диктаторства, війни, окупації, руйнувань та геноциду, що відбувалися в тому ж осерді.
Жодна притомна особа не бажала б повторити такого досвіду лише для того, аби скопіювати якість мислення та мислителів, що створила така сентиментальна освіта. У висловленні ностальгії за втраченим інтелектуальним світом комуністичної Східної Європи криється не лише певний несмак, а й дещо більше, щось неприємно наближене до жалю із приводу припинення репресій інших людей. Але Лешек Колаковський першим указав би на те, що взаємозалежність історії Центральної Європи в ХХ столітті та її вражаючих інтелектуальних багатств таки справді існувала; її не можна знехтувати.
Якось Джудіт Шкляр описала — в іншому контексті — спричинене явище як «лібералізм страху»: безкомпромісний захист розуму та поміркованості, що виник із безпосереднього досвіду наслідків ідеологічного надміру; незмінне усвідомлення ймовірності катастрофи (найгірше тоді, коли сплутане з можливістю або оновленням), усвідомлення спокус тоталізування мислення у всьому його багатогранному різноманітті. По закінченні історії ХХ століття це виявилося центральноєвропейським уроком. Якщо нам дуже пощастить, упродовж найближчого часу ми не встигнемо його розівчитись; коли ж це трапиться, краще нам сподіватися, що поруч виявиться хтось, хто зможе знову нас навчити. До того часу буде добре, якщо ми перечитаємо Колаковського.
Цей есей уперше було опубліковано у виданні «The New York Review of Books» у вересні 2009 року.
*****
Тоні Джадт (1948–2010) – британський та американський історик, публіцист, публічний інтелектуал. Член Американської академії мистецтв та наук і Британської академії.
Викладав у Кембриджському, Каліфорнійському, Оксфордському та Нью-Йоркському університетах. Заснував Інститут Ремарка при Нью-Йоркському університеті та був його директором.
Автор багатьох досліджень з історії Європи ХХ століття, зокрема історії Франції.
Українською мовою опубліковано декілька книг Тоні Джадта, зокрема «Роздуми про двадцяте століття» (спільно з Тімоті Снайдером), «Після війни. Історія Європи від 1945 року».
Переклала з англійської Софія Андрухович, літературне редагування Анни-Марії Волосацької.
Книга вийде друком за сприяння Відділу преси, освіти і культури Посольства США в Україні.
Фото Тоні Джадта nplusonemag.com
Фото Лешека Колаковського culture.pl
Прокоментуєте?
