У пошуках європейського духу. Європеїзм як інтелектуальний і світоглядний дороговказ українських діячів імперської доби

0
102

До 180-річчя від дня народження Михайла Драгоманова та 150-ліття від дня народження Лесі Українки.

У середині ХІХ ст. на обширах імперії Романових невпинно руйнувався звичний, розмірений, архаїчний і напівкамеральний спосіб буття дрібних верств малоросійської аристократії. Остання дедалі частіше вступала у тісні й різноманітні контакти з навколишнім світом, який намагалася осягнути у порівняльних перспективах, зокрема на прикладах і взірцях суспільного буття тодішніх передових країн Європи.

Кращі представники дрібного малоросійського/українського панства відкривали інший, часто-густо розламаний соціальний світ буття, що іманентно торувало шлях до масштабних світоглядних трансформацій і культурних переоцінок. Метафорично кажучи, дрібна дворянська верства, котра до того часу впродовж десятиліть епізодично підглядала з «вузьких і зашорених щілин» за буттям інших станів, раптово у всіх подробицях, особливостях і нюансах відкрила для себе інший соціальний світ зі строкатими взаєминами та неоднозначними цінностями.

На цьому тлі соціальне, політичне й господарське життя Західної Європи — віддаленої у просторі та часі — дедалі частіше сприймалося інакше. Адже стара й оновлена Європа поставала вже не як цитадель непорушного монархічного духу, жорстко поділених станів і незчисленної маси простолюду як юрби незмінних вірнопідданих великих государів, а як Європа націй, національних держав і їхніх громадян, освячених нормами права, численними і розмаїтими практиками політичного, економічного та культурного життя.

Таке просте і водночас разюче відкриття спричинило не тільки тяжкі психологічні зрушення та складні світоглядні колізії, а й спонукало до пошуку модерних інтелектуальних і культурних засад, які з плином часу обіцяли продукування новітніх рефлексій і візій на теренах євразійської імперії. Та європейські засади не могли бути запозичені ані з Москви, ані із С.-Петербурга — сакралізованих імперських твердинь Росії, а тільки із Заходу. Тож обидві російські столиці волею-неволею слугували лише як перехідні осередки європейських інтелектуальних новацій і культурних взірців для багатьох своїх провінцій.

Утім, поміж народів під скіпетром Російської імперії чимдалі частіше з’являлися громадсько-культурні діячі, письменники, науковці, митці, котрі однозначно пов’язували назрілі перетворення з європейськими цінностями й дороговказами тогочасного суспільного поступу.

З-поміж них були блискучі українські інтелектуали, котрі намагалися будь-що-будь прищепити європейські ідеали, дороговкази, традиції та новації своєму народу/нації задля вільної, кращої та величної майбутності.

18 вересня 1841 р. у повітовому місті Гадяч (колишньому полковому місті старої Гетьманщини) у сім’ї «дрібних паничів», за автобіографічним означенням героя цієї події, народився Михайло Драгоманов. Майбутній наддніпрянський інтелектуал походив із досить самобутньої родини, у якій у багатьох представників іще у молоді роки виявилися політичні та соціальні зацікавлення, а також виразні інтелектуальні й культурні вподобання. Приміром, Яків Драгоманов — рідний дядько майбутнього українського політичного мислителя був членом Товариства з’єднаних слов’ян. Схоже, що саме тому федералістський ідеал, про походження якого і до сьогодні дискутують науковці, від юнацьких років опинився в епіцентрі інтелектуальних устремлінь і світоглядних настанов М. Драгоманова.

Але найбільшу роль у первісній світоглядній формації Михайла Драгоманова відіграв його батько — дрібний дворянин і аматор-літератор, який виступав як дорадник і оборонець полтавського незаможного люду. За спогадами М. Драгоманова, його батько «був ув одвертій війні зо всім повітовим магнатством і урядом, писав на його «бумаги» всякому малому людству: козакам, міщанам, а то й кріпакам, що іноді всмілювалися «доказувать свои права на вольность».

Видається, що саме батько майбутнього історика й громадсько-політичного діяча — Петро Драгоманов — відкрив своєму синові розмаїття навколишнього людського моря, яке не зводилося до банальної бінарної позиції: ми — вони, яка побутувала у виховних практиках тодішнього панства. Натомість батько продемонстрував сину складну гаму соціальних і культурних барв, відтінків і тонів, зокрема з дитячих років прищепив йому незмінну повагу до людської особистості, незважаючи на її походження, місце у тодішній становій ієрархії, освіту, національну та конфесійну належність, майновий стан, фінансовий достаток і т. п. Пізніше, згадуючи ті часи, М. Драгоманов зауважив, що «коли почалася агітація за емансипацію» селян, то вона «наповнила всю мою душу».

Батькова наука доволі швидко принесла свої плоди. Один із перших юнацьких конфліктів М. Драгоманова, котрий ледь-ледь не закінчився його виключенням із Полтавської гімназії та міг перешкодити здобути вищу освіту в університеті Св. Володимира, був спричинений публічною образою людської гідності, до якої вдався один із гімназійних викладачів.

Сухий протокол засідання педагогічної ради Полтавської губернської гімназії від 24 лютого 1859 р. про наслідки розслідування справи щодо поведінки учня VII класу у доволі лапідарному вигляді зафіксував інформацію про цей конфлікт: «19 лютого наглядач шляхетного при гімназії пансіону Казначеєв, збираючись вести учнів до церкви, наказав учневі ІІІ класу Івахненку одягнути мундир, але коли той не захотів вдягати мундира й доводив, що можна йти і в куртці, то наглядач сказав йому: «Йди, дурень, одягайся, ще тобі рано пускатися у такі розсуди». Присутній при цьому учень VII класу Драгоманов звернувся до наглядача зі словами: «не смійте лаятися». (За свідченням Драгоманова: а лаятися не можна, за показанням свідків: «Олексію Олександровичу, Ви не маєте права лаятися»). Потім Івахненко пішов одягатися, і, повернувшись через 10 хвилин неодягненим, знов став доводити, що все рівно він піде в куртці; наглядач же запевняв його, що оскільки день високоурочистий, то необхідно одягти мундир. Слухаючи цю розмову, Драгоманов іронічно сміявся. Наглядач, звертаючись до нього, зауважив: «що безглуздо ж дозволяти сміятися над законами й на такі урочисті випадки дозволяти нав’язувати свої погляди». (За свідченням Драгоманова сміх його був викликаний комізмом пояснення й зауваження йому наглядача полягло просто в слові «глупо»). Драгоманов на це відповів: якщо Ви ще раз насмілитеся так висловлюватися, то я Вам дам по фізіономії. (За свідченням Драгоманова й учнів різниці немає). За рапортом розмова на цьому й припинилася».

Здавалося б, дріб’язковість і мимовільний характер цього гімназійного епізоду аж надто впадає в око, тим паче, якщо взяти до уваги юнацький вік й емоційний запал М. Драгоманова — одного з найкращих учнів Полтавської гімназії. Та його сучасникам справа видавалася доволі небезпечною, позаяк гімназист VII класу де-факто піддав сумніву найважливіші засади буття мундирної, чиновницької, казенної й імперської Росії з її показною, повсякденною та традиційною зневагою до окремої особистості. Адже на обширах імперії Романових офіційно налаштована й ідеологічно засліплена маса, котра діяла відповідно до Високого монаршого повеління чи неписаних адміністративно-чиновницьких настанов, вирішувала все, а людська індивідуальність — нічого!

На щастя, тому негативному, а можливо, і руйнівному повороту, який намічався й ось-ось мав статися у життєвому сценарії М. Драгоманова, запобіг тодішній ліберальний попечитель Київського учбового округу, славетний лікар-хірург М. Пирогов, який у листі від 14 березня 1859 р. до директора Полтавської гімназії зауважив: «Вина Драгоманова така, що він обов’язково має бути усунений із закладу; але його треба звільнити за проханням, не перешкоджаючи вступу до університету і гімназійне начальство виявило б незрівнянно більше педагогічного такту, якби воно само звернулося до мене, не допускаючи до цього учнів із проханням про пом’якшення покарання Драгоманова».

1861 р., виступаючи на прощальному бенкеті з нагоди проводів у відставку попечителя Київського учбового округу М. Пирогова, студент М. Драгоманов так схарактеризував його ліберальні устремління й заходи: «Вы внушили начальствующим, что возведение мелочей в нравственную обязанность дает превратное понятие о самой нравственности, что уважение заслуживается, а не требуется, что оно должно быть взаимно. Вы распространили в наших гимназиях понятие о законности».

Ці зауваги молодого М. Драгоманова безперечно виказували його інтелектуальні зацікавлення й симпатії у дусі ліберальних прав і свобод, які на той час пов’язувалися з тими гарантіями, які надавали людській особистості постулати та норми європейського конституціоналізму. В автобіографічних споминах він відзначав, що саме цей виступ на бенкеті з проводами М. Пирогова розворушив його «політичні інстинкти».

З гімназійних часів М. Драгоманов зберіг вдячні й теплі спогади про інших наставників-полтавців, яких згадав добрим словом. Це були — історик-соціолог Олександр Стронін, завдяки якому талановитий юнак захопився ідеями першого позитивізму та історією Західної Європи, і латиніст Казимир Полевич, котрий на все життя прищепив йому зацікавлення класичною спадщиною, зокрема минувшиною Давньої Греції та Давнього Риму. Мабуть, не випадково молодшу доньку М. Драгоманова, котра народилася 1877 р. вже на еміграції, нарекли з очевидним символічним античним підтекстом — Аріадною, хоч рідні здебільшого звали її Радою.

Чи варто дивуватися, що перші університетські студії М. Драгоманова були пов’язані з античною історією й культурою?! Проте загальний діапазон інтелектуальних пошуків і культурних зацікавлень молодого наддніпрянського інтелектуала пореформеної доби справді-таки вражає — модерні політичні течії й доктрини, як-от: соціалізм, лібералізм, анархізм; новації у царині філософії та соціології, передусім, пов’язані з першою хвилею позитивізму, яка у 1860-ті рр. урешті-решт досягла культурного простору імперії Романових; фольклористичні й етнографічні студії, котрі сполучалися з пильним студіюванням античної доби. Крім того, уже протягом студентської доби яскраво виявляються громадські й педагогічні практики М. Драгоманова, котрий брав активну участь у роботі перших недільних шкіл 1859 —1862 рр.

Урешті, навіть цей припадковий перелік інтересів і практик М. Драгоманова виказує їхню універсальність і, водночас, дивовижність інтелектуальних сполучень і культурницьких устремлінь молодого адепта Кліо, які складно осягнути й пояснити. Наприклад, неймовірне поєднання настанов європейського анархізму, лібералізму та соціалізму в межах цілісного й досить гармонійного світосприйняття, властивого М. Драгоманову. А що казати вже про сучасників, яких часто-густо бентежили і навіть дратували погляди та дії наддніпрянського інтелектуала!

Скажімо, уже на еміграції М. Драгоманов категорично й рішуче засудив терористичні акти російських революціонерів-народників, передусім царевбивство імператора Олександра ІІ, що сталося 1 березня 1881 р. Адже для українського діяча вага життя та прав кожної окремої особистості вважалися найбільшими цінностями на шкалі громадсько-суспільних вартостей. Ця наскрізна морально-етична настанова сполучала постать М. Драгоманова як мислителя з найкращими взірцями європейської гуманістичної думки модерної доби.

«Мы ответили русской газете, что согласно много раз высказанному нами убеждению, ч и с т о е д е л о т р е б у е т и ч и с т ы х с р е д с т в (розбивка М. Драгоманова. — Авт.), и что мы, без всяких оговорок, одобряем всякое открытое нападение на систему, царящую в России; что мы приветствуем всякую попытку вооруженной защиты своей личности и своего жилища от разбойников Третьего Отделения. Но мы никогда не будем проповедовать тайного убийства, даже убийства шпиона, начальника тайной полиции, тирана», — категорично заявив М. Драгоманов. Ця принципова позиція українського інтелектуала-емігранта щодо революційного терору спричинила гостру й запеклу публічну полеміку і, врешті-решт, призвела до фактичного розриву з радикальними осередками російського народницького руху.

Та повернемося до первісних наукових практик М. Драгоманова. Відзначимо, що у своїх перших студіях історика-початківця, присвячених античності, віддаленій багатьма віками від тодішньої сучасності, молодий автор повсякчас порушував злободенні питання. Скажімо, його перша пробна лекція 1864 р., читана на історико-філологічному факультеті Київського імператорського університету св. Володимира, мала промовисту назву — «О состоянии женщины в первый век Римской империи». Ця лекція, а особливо опублікований текст, хоч-не-хоч нав’язували слухачам порівняльні запити на ниві емансипації тодішнього жіноцтва або, як би ми сьогодні сказали, компаративні ракурси висвітлення у царині гендерної історії.

Ще в більших масштабах порівняльні паралелі між античністю й тодішньою сучасністю простежуються у його магістерській дисертації — «Вопрос об историческом значении Римской империи и П. К. Тацит». Адже позитивістські віяння, насамперед відома візія щодо поступу та його представлення на ниві культури, науки, історії лейтмотивом простежується по всьому тексту дисертаційної студії М. Драгоманова. «Идея о прогрессе не только разбила идеализацию прошлого и дала возможность спокойней отнестись к настоящему, но заставила исследователей истории развития народа и человечества вникать во внутренние причины исторических явлений и перемен — культурные, экономические, социальные, политические, и ослабила таким образом понятие о случайности в истории или приписывание личностям большего значения, чем они имели в действительности. Только с признанием идеи прогресса признание известной правильности и законообразности в исторических явлениях нашло себе твердую основу», — стверджував автор магістерської дисертації.

Ці розумування викликали жовчні зауваги й інвективи його опонентів, які не сприймали позитивістські настанови молодого вченого на полі античної історії. Ще більш негативну реакцію спричинила позитивна оцінка М. Драгомановим відомої статті М. Чернишевського про причини падіння Давнього Риму. Адже М. Чернишевський на той час мав статус політичного злочинця й каторжанина. Таким чином, М. Драгоманов здобув досить небезпечне, як на ті часи, реноме, яке однозначно пов’язувало його не тільки з неблагонадійними особами та «шкідливими» європейськими новаціями, а й з українським національним рухом.

Із цією сумнівною, в очах російської влади, репутацією М. Драгоманов 1870 р. виїхав за кордон, де планував пробути два, а натомість пробув три роки. В Європі він студіював не стільки академічні праці, скільки тодішнє західноєвропейське життя. Приміром, у Берліні молодий науковець слухав знаменитий курс лекцій з античності визначного німецького історика, філолога та політика, майбутнього лауреата Нобелівської премії з літератури (1902) Теодора Моммзена.

У Берліні М. Драгоманова застукав і захопив той драматичний перебіг подій франко-прусської війни 1870-1871 рр., який кардинально змінив політичну мапу тодішньої Європи. Неприємно вражений прусським чванством і войовничістю український інтелектуал прозорливо припустив, що останні колись можуть спричинити страшну, нещадну та велику європейську війну.

Проте європейські «вакації» М. Драгоманова не обмежилися німецькими маршрутами, позаяк він відвідав і познайомився з культурним життям низки великих міст, як-от: Відень, Гейдельберг, Львів, Прага, Флоренція, Цюрих та ін. Цей незабутній досвід європейських мандрів не тільки однозначно скріпив його інтелектуальні устремління та світоглядні настанови, а й остаточно ствердив репутацію М. Драгоманова як політично неблагонадійної особи, на адресу якої кидалися вже безпосередні, хоч здебільшого безпідставні звинувачення й погрози.

Повернення М. Драгоманова до імперії Романових восени 1873 р. спричинило амбівалентні почування і настрої, що були пов’язані зі спогляданням не дуже обнадійливих реалій громадського та культурного життя. З одного боку, у підросійській Україні набирав сили і підносився громадівський рух, але, з другого — збагачений європейським досвідом інтелектуал був уражений його архаїзмом й однобічністю.

Ці настрої й думки доволі добре репрезентовані у його автобіографічних спогадах, де М. Драгоманов так означив загальну ситуацію середини 1870-х рр.: «Величезна одсталість од європейських ідей наукових і політичних, та претензія вирішать усі справи самим національним духом, як то робили московські слов’янофіли. На моє здивування, студенти українського гуртка, навіть більш здатні й учені, не знали чужих мов і через те, мріючи бути вільними од «московської» цивілізації, справді не могли стати вище од неї й опинялись навіть нижче російських радикалів, які так само були не здатні черпати ідеї безпосереднє з Європи, але котрі все ж читали Міля, Маркса, Лясаля й інш., хоча у російських перекладах. Усе це здавалось мені тим більш ненормальним, що, по-моєму, найзначніша частина одзнак України од Московії поясняється тим, що до XVIII віці Україна була більш зв’язана із Західною Європою й хоча поволі (через татар), а все-таки йшла разом із З[ахідною] Європою у суспільному й культурному поступі».

Новий поворот М. Драгоманова до Європи (на цей раз — на еміграцію) був зумовлений не тільки крахом його планів продовжити повноцінну академічну кар’єру, а й неможливістю розгорнути масштабну громадсько-політичну та культурну діяльність у підросійській Україні чи в інших містах імперії Романових.

М. Драгоманов був упевнений, що лише європейські дороговкази можуть стати саме тією рятівною ниткою Аріадни, яка врешті-решт дозволить уторувати шлях до загального, вселюдського поступу й звільнити українців із полону імперського рабства та пітьми.

У січні 1876 р. на проводи брата до Києва приїхала рідна сестра М. Драгоманова Ольга Косач, більше відома нашим сучасникам під творчим псевдонімом Олена Пчілка. Вона привезла своїх маленьких дітей — сина Михайла та Ларису (майбутню поетесу Лесю Українку), якій незабаром мало виповнитися лише п’ять років.

Ці майже символічні проводи М. Драгоманова, що виїхав спершу до Відня, згодом перебрався до Женеви, як у кривому дзеркалі, відобразили долю кількох поколінь українських діячів кінця ХІХ ст. і майже всього ХХ ст. Яскраві та талановиті особистості, сповнені ідей і енергії, котрі мали обійняти високі кафедри, писати фундаментальні наукові праці та витончені художні твори, продукувати нові концепти й цінності на Батьківщині, натомість були викинуті з українського академічного та культурного життя, зазнали тривалих років еміграційного поневіряння на чужині, із якого більшості так і не судилося повернутися на рідну землю.

Незважаючи на кордони та негласний поліційний нагляд, Драгоманови і Косачі будь-що-будь намагалися втримати епістолярний зв’язок. У 1878 р. батьки Лариси зустрічалися з М. Драгомановим на Всесвітній виставці у Парижі, що мала нечуваний, як на ті часи, успіх, оскільки її відвідало понад 12 млн осіб.

Отож постать рідного дядька Михайла незримо й повсякчасно була присутня в родині Косачів, у якій зростала майбутня поетеса.

В одному з листів 1892 р. (на той момент уже виповнилося шістнадцять років від того символічного прощання у Києві, себто від початку еміграційної доби М. Драгоманова) Леся Українка з певністю констатувала: «Не знаю, де я більше живу, — чи в Колодяжному, чи в Софії?.. Для мене ж Ви і вся Ваша родина зовсім не «міф». Ці рефлексії, так би мовити, думки «вголос», красномовно свідчать про ту поважну роль, яку відіграв дядько Михайло у її духовному й інтелектуальному становленні.

Ба більше, космополіт-європеїст і ліберал-соціаліст М. Драгоманов став своєрідним маяком-орієнтиром для надзвичайно талановитої дівчинки, котра в дев’ятирічному віці зробила першу пробу поетичного пера.

Зазначимо, що, попри постійні зустрічі та контакти, різноманітні громадсько-політичні плани, наукові й науково-популярні твори, якими постійно опікувався чи писав М. Драгоманов, посеред негараздів і проблем невлаштованого й тривожного емігрантського побуту, він систематично та регулярно цікавився справами своєї племінниці.

На початку 1877 р. надіслав їй на день народження книжку про життя маленьких мешканців Савої — історичної області біля підніжжя Альп, у південно-східній Франції, за що маленька Леся дякувала Драгомановим та порівнювала героїв книжки з мешканцями Женеви. Значна частина їхнього епістолярію загубилася у плині історичного часу, проте навіть ті листи, що дійшли до нашого часу, доволі рельєфно та виразно репрезентують образ маленької поетеси, для якої рідний дядько посів місце духовного провідника й дорадника-наставника.

У листах наприкінці 1880-х рр. Леся досить докладно переповідає дядькові свої плани та розповідає про поточні справи, зокрема про самоосвітній досвід. Саме під впливом дядька студіювання європейських мов (англійської, французької, німецької, італійської, грецької, латинської) з дитячих років стало своєрідною ідеєю фікс Лариси Косач, яке тісно сполучалося з думкою про громадсько-культурне призначення інтелігенції — служити українському народові. На заваді здійсненню такої масштабної самоосвітньої програми не стала навіть страшна, а в подальшому фатальна хвороба — туберкульоз кісток, котру Ларисі-Лесі діагностували з великим запізненням лише влітку 1883 року.

У листі до М. П. Драгоманова від 24 грудня 1889 р. дівчина оповідала про останні життєві негаразди та творчі плани, які плекала зі своїм рідним братом Михайлом: «Миша, дознавшись, що я пишу до Вас, просить повітать Вас од його і передать Вам дещо. Він просить написать Вам, що серед киян молодих остатнього часу починає ширитись європеїзм; вони починають учити європейські мови й інтересуватись європейською літературою. Доказом сього може служити те, що ми (молодіж) задумали видати цілу серію перекладів найкращих творів європейських і російських авторів. Ті переклади, про котрі я писала, що мені треба їх зробити, підуть теж у те видання. Найгірш діло стоїть у нас з англійськими авторами, бо сю мову дуже мало хто знає, хоч деякі й збираються зайнятись нею. Бувши в Одесі, я хотіла учитись по-англійськи і навіть уже знайшла собі вчительку, але той проклятий масаж усе мені перебив. Тепер прийдеться вчитись самій, хоч се і трудно. По-італьянськи я вже трохи підучилась сама і коли дістану собі книжок та словаря, то, може, й про перекладання можна буде подумати. «В ожидании будущих благ» надолужаю французьким та німецьким».

Зауважимо, що ці рядки писала тяжкохвора дівчина, котрій у травні 1888 р. у Варшаві виготовили спеціальний протез для правої ноги, щоби вона могла хоч якось пересуватися без сторонньої допомоги. Більше того, після невдалого масажу в Одесі влітку 1889 р. Леся найбільше переймалася тим, що лікарі їй узагалі заборонять читати, писати та грати на музичних інструментах.

Особа племінниці, її тяжкого життя та незвичайної обдарованості неодноразово проступала у листуванні М. Драгоманова з М. Павликом, якого тодішні сучасники вважали одним із його найближчих товаришів. У листі до М. Драгоманова від 25 жовтня 1887 р. М. Павлик наголошує: «От донька (Леся Українка. — Авт.) має до віршів справжній талант, якби тільки й вона вибилася з русалочного світу на світ соціальний. Тілько ж, така вже несчасна доля теп[ерешніх] жінок, що вони сього останнього світа навіть не можуть зрозуміти як слід…»

Та незабаром М. Павлик був настільки приголомшений зустріччю з молодою поетесою, що кардинально змінює попередню думку та визнає за Лесею Українкою не тільки неймовірний творчий хист, а й незвичайне розуміння громадського буття. Відтак у листі до М. Драгоманова від 25 січня 1891 р. він зауважує: «Леся так просто ошоломила мене своїм образуванням та тонким розумом. Я думав, що вона тілько в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це геніальна жінка. Тим більше жаль, що, бідна, не живе, а мучиться. Що би то чоловік дав, як би такій людині помочи. Та ба, на це мало і з богом битися! Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім її слові я бачив розум та глибоке розуміння поезії, освіти й людського життя». Своє захоплення поетичним талантом племінниці М. Драгоманова М. Павлик виявляв і пізніше, зокрема в листі від 12 квітня 1894 р.

Від кінця 1880-х рр. Леся повсякчас плекала різні плани побачитися з М. Драгомановим за кордоном — відвідати Болгарію чи перетнутися у Відні, куди їй рекомендували поїхати на операцію. У листі до дядька від 18 грудня 1890 р. молода поетеса писала: «Якби тільки то від мене залежало, то я б уже давно з Одеси стругнула в Болгарію — по-моєму, звідти вже недалеко.

Я тепер так розволочилась, їздячи раз у раз, що мені нігде не здається далеко. Справді, мені якось аж дивно, що я ніяк не можу з Вами побачитись, і чогось мені здається, чи не вдалося б як у Відні зобачитись. Багато хтіла б я з Вами поговорити, багато розпитати і для себе, і для других, бо якось у листах усе не те — що листи! Однак, здається, се нагадує речення: «Письма пишут только аптекаря», і людині з літературного роду і не подобало б так говорити».

Листи Лесі Українки до Михайла Драгоманова виявляють її неабияке інтелектуальне й культурне зростання, позаяк авторка порушувала кардинальні проблеми тодішнього літературного і громадського життя. Приміром, у світлі власних поетичних проб вона замислювалася над низкою злободенних питань тодішньої сучасності, як-от: проблеми формування української літературної мови, регіональне, етнографічне та культурне розмаїття українства, призначення інтелігенції та її культурно-просвітницьких функцій, популяризація наукових знань, доля народницької спадщини, які сполучалися з власними почуваннями та переживаннями, зумовленими тяжкою хворобою та майбутньою невідомістю, зокрема щодо справжньої ціни часу в житті інтелектуала тощо.

«Дехто теж нарікав, що я ховаюсь від «народних» тем і складу мови народної, лізу в літературщину та «інтелігентствую», але тут, певне, уся біда в тому, що я інакше розумію слова «народність», «літературність» та «інтелігенція», ніж як їх розуміють мої критики. Ну, та es ist eine alte Geschichte (нім. «це стара історія». — Авт.) і, певне, вона Вам так уже сприкрилась досі, але мене жаль бере, що у нас на Україні ніяк не скінчаться одвічні сії спори, та й як мають скінчитись, коли сперечники одне одного не розуміють. Мені вже самій страх обридли оці теми: чи треба писать чисто народним, чи не чисто народним складом, тенденційно чи нетенденційно, чи Галичина та Волинь усе одно що Україна, чи ні, чи треба писать наукові праці по-українськи, чи краще, може, по-російськи, і т. і. Отак люди, певне, варитимуть сю воду, поки вона вже сама не википить до решти. Шкода тільки, що невідь над чим стільки часу люди уводять, та видно, що не для всіх він такий дорогий, той час. Та от я бачу, що і я не знала ціни часові та марнувала його без пуття, а тепер мені все здається, що він від мене втікає, і не знаю, як би його затримати», — із величезним болем і гіркотою зазначала дев’ятнадцятирічна поетка в листі до свого дядька.

Подорож Лесі Українки до Відня у березні 1891 р., де їй зробили чергове обстеження та протезування, викликала у молодої української інтелектуалки справжній шок. Особливо вразили її соціокультурні контрасти між звичайним повсякденним буттям простих віденців та її земляків на підросійській Україні чи в Галичині. Причому ці враження не змогли затьмарити навіть фізичні страждання, які вона переживала під час переїзду та лікування.

У листі від 17 березня 1891 р. до М. Драгоманова вона наступним чином описала свої перші враження та рефлексії, так би мовити, з обмеженої перспективи «сидячого становища» хворої людини: «Сидячи тут, поки робиться моє діло, розглядаюсь я собі на тую Європу та європейців; певне, що не все можна отак, сидячи збоку, побачити, але все ж хоч дещо. Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ — кращий світ, вільніший. Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить… Потім трохи затемнилось те ясне враження, але із самого початку сей контраст межи нашим та тутешнім життям сливе осліпив мене».

Втім, згаданий контраст спонукав Лесю і до переоцінки й ревізії багатьох подій і явищ, із-поміж яких була українська-польська угода 1890 р., із якої розпочалася «нова ера», що мала/обіцяла принести порозуміння між поляками й українцями на обширах Галичини.

«Те, що у нас на Україні здавалось мені потрібним, добрим, конечним, те саме, примірявши до тутешнього життя, здалось мені таким нужденним, дурним, непотрібним або й шкідливим, — відзначала поетеса. — Ота знакомита «угода» наробила чимало шуму у нас на Україні, бо то собі люди наші думали: от буде благодать! І дві руські гімназії, і урядова кореспонденція (ба навіть урядова газета!) по-нашому, і оборона уряду проти поляків, та що! Навіть самі поляки вже будуть за нами, то тепер нам уже й «сам чорт не брат!». Воно правда, що для України то й «написи на поштових скриньках» були б великим поступом, але тут то хіба тільки плакати можна над таким поступом. Та мені тепер такою нещасною, легкодухою та дурною видається ота «угода», що мені аж сором за галичан, як вони могли намислитись на таку дурницю. Збили тільки не в пору колотнечу, внесли лишню сварку, розбрат, і зопсували виборчу справу, та й собі нічого не придбали. Що ж до народовців, то мені (та й не одній мені) їхні криві дороги, quasi патріотичні вигукування та поклони урядові дуже обридли, навіть не через те, щоб я раніше не знала, наскільки такий спосіб поступування шкодить цілій нашій справі, — одного часу мене запевняли, що для нас і нема інших дорог, як тільки криві, — але просто саме почуття правди одвертало мене від такого «лояльного патріотизму».

Практично за кожним рядком наведених міркувань Лесі Українки простежується емоційне обурення, яке чергується з неприхованою іронією, що насамкінець виказує гірке розчарування як галицькими, так і наддніпрянськими діячами. Та, попри ці мотиви, дописувачка вповні точно і навіть раціонально оцінювала наслідки цього «порозуміння» — «зіпсували виборчу справу» та «нічого не придбали». В іншому листі до М. Драгоманова вона метафорично означує «т. зв. нову еру» як «галицьку біду».

Та й інші галицькі «справи» й «дії», особливо громадсько-політичні видавалися їй доволі сумнівними та слизькими, про що вона неодноразово писала М. Драгоманову. «Ет, коли в яке галицьке діло не вступи, то аж ноги в’язнуть, таке воно завжди неподібне виходить. Завжди вони якихсь клинів, сіток, інтриг наставлять, і коли, після довгого перериву, глянути у їхні справи, то аж голова заморочиться від трудності орієнтування в них. Через те, я думаю, нема тяжчої та маруднішої роботи, як робота українського галицького публіциста, і приступатись до неї треба з міцною головою та твердою вдачею. Не знаю, хто настояще винен у такому стані, тільки він дуже тяжкий і заморочний. А то, либонь, виробилась потроху, та вдача — ледача у наших закордонних братів та й сестер», — писала племінниця у листі до М. Драгоманова від 23 лютого 1893 р.

Відзначимо, що низка оцінок і коментарів Лесі щодо культурних явищ і політичних подій не тільки суголосна з думками М. Драгоманова, а й по-своєму продукує відповідні смисли. Приміром, вона іронізує над обмеженістю «казенної науки» (у текстах М. Драгоманова зазвичай уживається вислів «імперська наука», яка протиставляється вільній європейській думці), із неприхованим скептицизмом сприймає філософські розшуки, що сполучаються з містицизмом і теологією, позаяк розглядає їх як марнотратство часу й розумових сил і т. п.

Про такі надмірні «інтелектуальні» потуги вона напівсерйозно, напівіронічно, проте загалом дуже точно оповідає М. Драгоманову в листі від 5 липня 1892 р.: «Більшість молодих інтелігентних людей сидить по великих містах, учиться і «виробляє собі світогляд» у безконечних спорах на російський лад (до білого світу, із криком до сліз), може, вони коли вивчаться, може, вироблять, врешті, той світогляд, та тільки се довга справа, надто при таких методах самоосвіти, і шкода, що багато сили йде, власне, на метод, а не на самоосвіту саму». Ці зауваги молодої поетеси несподівано поєднують високу емоційну тональність із раціональною розважливістю й критичним спрямуванням думки.

Зрештою, у листуванні Лесі та М. Драгоманова вражає та відвертість та інтелектуальна чесність, із якою вони спілкувалися між собою, незважаючи на велику різницю у віці та життєвому досвіді. Дядько міг без жодних пояснень посварити племінницю, приміром, за «темний» і «безладний» лист або закинути їй «невиразність» думок, «безкультурність» і «азійщину» в листуванні (скажімо, за невчасну відповідь на його кореспонденцію), указати на помилковість або суперечливість суджень і т. п. Він доволі критично оцінював переклади Лесі, зокрема, виступав супроти «ліберальних вільностей» у перекладацькій справі, які заступали точність і довершеність у роботі, тощо. Часом М. Драгоманов висловлював невдоволення і деякими поезіями Лесі, які вона надсилала до тих чи інших часописів.

Натомість племінниця не завжди погоджувалася із закидами дядька й могла відкинути його зауваги. «Чого Ви се так на мене напались? Далебі, не по правді Ви вчинили! Я написала свій остатній лист, зовсім не запізнившись, але ми розлічили, що наші листи не застануть Вас у Парижі, отож ми і послали їх до Софії. Се, як бачу тепер, був великий промах, але ж тільки промах, а зовсім не російщина-азіатщина, безкультурність, варварство і т. і.», — відповідала Леся в одному з листів 1892 р.

В іншому листі від 15 жовтня 1893 р. вона зовсім відкидала претензії дядька: «Як Ви мене зв’ялили, як Ви мене вразили своїм остатнім листом! І де Ви їх берете, такі вразливі слова? Отже, щоб Ви знали, то на сей раз ми зовсім-зовсім не заслужили такої догани від Вас. Не знаю, що сталося з нашим листом, що Ви його не отримали у Відні, ми, здається, його послали завчасу».

Леся мала й свою думку щодо перекладів, хоч і визнавала більшу компетентність і досвідченість свого дядька. Скажімо, у листі від 15 вересня 1894 р. вона захищала свою позицію, зокрема наголошувала, що переклади популярних видань для «селян і дітей», варто робити більш «ліберальними», себто більш простими і вільними у представленні змісту, ніж академічних студій. Крім того, племінниця прохала дядька подивитися на коректуру, радилася з ним щодо перекладу окремих фрагментів із творів іноземних авторів, просила порекомендувати праці з того чи іншого питання, зокрема, із фольклористики й етнографії.

Молода поетка, котра безперечно захоплювалася М. Драгомановим як особистістю й літератором, повсякчас ставила питання: як і чому? Ці питання в епістолярії, часом сформульовані дуже гостро й точно, тою чи іншою мірою тяжіють до відкриття/пояснення/осягнення різних смислів людського буття, котрі почасти нагадують її запитальні мотиви у лірико-філософській поетиці.

Утім, вона не вдовольнялася простими відповідями, а її захоплення постаттю дядька у жодному разі не перетворювалося на обожнювання. Леся не дотримувалася світських умовностей і правил тодішнього епістолярного жанру й навіть іронізувала над ними. «Оце, не чекаючи Вашого листа, пишу сама. Та вже ж нам не подоба рахуватись листами, наче ті великі пани візитами», — так розпочинається її лист до М. Драгоманова від 2 січня 1892 р.

Недаремно сучасні дослідники епістолярію Лесі Українки слушно наголошують на абсолютній відкритості поетеси в розрізі цього жанру і навіть відзначають, що її листи позбавлені слідів будь-якого маскування, зокрема адекватно та точно передають емоційні стани й комунікативні ролі. У випадку з М. Драгомановим до відвертості Лесі долучалася величезна інтелектуальна симпатія й відчуття духовної спорідненості зі своїм дядьком.

Утім, попри духовну й культурну толерантність невтомне чортеня «сиділо» у натурах обох українських інтелектуалів, яке примушувало їх постійно сумніватися та розмірковувати, а в якийсь момент, коли зачіпалися морально-етичні вартості — перетворювало їх на дуже непоступливих, украй упертих і навіть жовчних опонентів.

Ці риси якось незвичайно поєднувалися з величезною творчою й емоційно забарвленою уявою. Леся Українка в одному з листів відзначала, що вона на щастя чи на недолю має надзвичайну силу фантазії, котру означувала німецьким словом einbildungskraft.

Упадає в око навіть разюча схожість між сприйняттям оточенням юного Драгоманова наприкінці 1850-х рр., котрого називали enfant gate (французьк. — «балувана дитина»), та ставленням до молодої Лесі Українки, яку нарекли enfant terrible (французьк. — «жахлива дитина»).

Варто відзначити, що тяжкохвора Леся повсякчас хотіла бути корисною своєму дядькові. Зокрема, у листі до М. Драгоманова від 30 серпня 1892 р. вона наголошувала: «Притому прошу Вас, дядьку, не забувати, що я готова завжди служити Вам своєю роботою чи то в перекладах, чи то в оригінальних творах. Було б мені дуже мило, коли б я могла бути Вам у чому-небудь справжньою помічницею».

Загалом епістолярій між племінницею й дядьком — представниками двох генерацій українських діячів — демонструє не тільки очевидну спадковість ідей і мотивів, іноді навіть дивовижний унісон їхніх настроїв і почувань, попри відмінні умови та терени культурно-громадської праці, а й фантастичне зростання Лесі Українки як інтелектуалки. Наприклад, лист племінниці до М. Драгоманова від
9 лютого 1894 р. виявляє її напрочуд зрілу, тверезу, а в багатьох аспектах прозорливу оцінку українського руху на початку 1890-х рр., особливо якщо взяти до уваги, що дописувачем була юна поетеса, котрій ледь-ледь виповнилося двадцять три роки.

«У нас велика біда, що багато людей думають, що досить говорити по-укр[аїнськи] (а надто вже коли писати дещицю), щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певними переконаннями і т. п. Така легкість репутації приманює многих. Що тепер можна у нас почути таку фразу: «Як се? От Ви казали, що NN дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по-нашому!». «Говорить по-нашому» — се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи. От, напр[иклад], «переконання» декого з баранячого стану: одурити москаля, одурити австріяка (німця), одурити поляка, щоб вони нам самі своїми руками жар загребли, а потім їх на тому жару присмажити (так, наче б сі три народи справді тільки на шашлик годились). Мені приходилось самій чути і читати подібні «політичні profession de foi (французьк. — «символ віри, світогляд».
— Авт.)». Або, напр[иклад], таке: коли між простими людьми ходять легенди про те, ніби моск[овський] уряд закопує голодних людей живцем у землю, то такі легенди слід не розбивати, а підтримувати і розширювати, щоб дискредитувати ворогів. Кого вони думають тим дискредитувати?!» — риторично з неприхованим обуренням і сарказмом запитує Леся Українка.

За цими спостереженнями переховувалася не тільки особа з гармонійним і цільним світоглядом, а й людина з високими морально-етичними чеснотами й приписами, котра не хотіла сприймати або принаймні замовчувати вияви національного чванства й неповаги до інших народів/націй серед своїх земляків. Як тут не згадати гуманістичний європеїзм М. Драгоманова з його незмінною толерантністю й високою повагою до будь-яких варіацій національного життя, який він зумів донести/передати/прищепити своїй племінниці.

Утім, згаданий лист Лесі кидає світло й на потужні трансформаційні процеси, що циркулювали в українському русі наприкінці ХІХ ст., пов’язані насамперед із кризою старої українофільської свідомості. Власне, ішлося про появу перших паростків, які провіщали перетворення українофіла-симпатика, українофіла-культурника на політичного українця.

У сучасній гуманістиці цей процес означують як перехід із культурної до політичної фази національного руху за відомою стадіальною схемою чеського історика Мирослава Гроха. Емоційні роздумування племінниці М. Драгоманова репрезентують цікаву можливість подивитися та осягнути, так би мовити, «зсередини», як розгорталися такі складні світоглядні колізії!

«Простіть, що я, може, обридла Вам і розстроїла нерви такими дурницями, але ж після сього Ви, може, краще зрозумієте, які в сих людей мозки. Наслухавшись таких милих розмов від людей, що звуть себе патріотами та укр[аїно]філами, боїшся, як вогню, коли б хто тебе не назвав сими іменнями і таким способом не загнав у баранячу кошару. Наш добрий друг назвав раз мене і моїх кількох товаришів «постыдными дезертирами» за те, що ми зреклися назви українофілів, але що ж робить, коли її страшно носити тепер, щоб не уподобитись крученому барану в християнському стаді. «Ви, — казав друг, — повинні боронити честь старої корогви, а не зрікатися її!» Ми ж думаєм, що краще зробити нову корогву, ніж латати стару, і ради того латання рискувати власною честю. Ті люди, що колись тримали сю корогву, заснули і в сні не почули, як корогва випала їм з рук і попала в баранячі копита, люди сплять і тепер і не думають вертати собі своєї корогви, чого ж ради ми будем за неї коп’я переломляти? За Вашу ідею, що мусить бути одна правда і для мужика, і для пана, я завжди стояла і буду стояти, а наскільки прислужуся їй ділом, се залежатиме від моїх сил і таланту», — відзначає Леся у вказаному листі.

Кінцівка цього епістолярію особливо прикметна. Цей фрагмент тексту Лесі Українки не тільки демонструє роздуми поетки щодо свого майбутнього громадського/суспільного призначення в національно-культурному русі, де назрівали тектонічні зрушення, а й фактично в дуже відкритому, простому та приступному вигляді виказує відданість відомій конституційній програмі М. Драгоманова. Наріжним каменем цієї конституційної візії була тотальна емансипація, себто рівність для всіх станів величезної імперії Романових, які з підданих царя-батюшки мали перетворитися на повноправних громадян.

В одній із поезій — «Роберт Брюс, король шотландський», присвяченій дядьку Михайлу, мотиви якої, вочевидь, були навіяні студією про початки конституціоналізму у Західній Європі — «Старі хартії вільності», яку тоді опрацьовував М. Драгоманов, є такі рядки:

Спогадаймо давнюю
давнину,
Спогадаймо повість
незабутню
Про далеку вільную
країну,
Про стару
Шотландію славутню.
Давня повість!
і на байку схожа, —
Є в ній певні справи,
єсть і мрії,
Але ж правда,
наче зірка гожа,
Сипле скрізь
проміння золотії.

Про плани написати цю поему Леся згадувала в листі до дядька від 30 серпня 1892 р. Поряд із цим племінниця інформувала М. Драгоманова про творчі експерименти, задуми й проєкти. Приміром, вона повідомляла про тривалі нічні посиденьки аж до вранішньої зорі над написанням повісті, розповідала про українські переклади німецьких авторів — Гете та Г. Гайне, ділилася особистими враженнями від читання французьких літературних новинок тощо. Вочевидь, між племінницею та дядьком зберігалося не тільки повне духовне порозуміння, а й дуже довірливі та дружні стосунки.

У травні 1894 р. Леся Українка приїхала до Болгарії, проте незабаром М. Драгоманов із дружиною був змушений виїхати на лікування до Парижа. Тому Леся Українка відпочивала разом із двоюрідними сестрами Лідією й Аріадною Драгомановими поблизу Софії. Подружжя Драгоманових повернулося до Болгарії лише восени 1894 р.

За нещадною та зловтішною іронією долі безпосереднє спілкування Лесі зі своїм духовним наставником припало на найскладніший і найдраматичніший час його життя, коли до фіналу земного буття залишалося менш як рік. У кількох листах, написаних 1894 р. із Софії до Парижа, племінниця відверто й безапеляційно висловила намір стати послідовницею М. Драгоманова і пророчо передбачила громадську реакцію на його майбутній ювілей.

«Хутко, дядьку, справлятимуть люди інші Ваші роковини, тоді, сподіваюсь, буде видно, що на Україні живуть не самі вороги Ваші, а я і раніше знала, що там більше є прихильних Вам людей (поміж молоддю), ніж ворожих. Правда, у нас треба довго ждати, щоб стало видно, хто який і що думає, — тому виною наша інертність і лінивство, а, окрім того, ще й обставини, із якими далеко не всякий уміє боротись, але ж, запевно, вічно так не буде. Що ж до мене, то я хочу бути Вашою ученицею і заслужити собі право зватись так, а коли на мене впаде частина тих прикрощів та інкримінацій, які дістаються Вам, то я об тім не буду журитись нітрохи. Шкода тільки, що товаришів у мене трохи мало, ну, та все ж не буду одна в полі.

Урешті й один в полі єсть коли не воїн, то все ж робітник, а се, може, більш стоїть, ніж воїнське званіє!» — зазначала Леся Українка в листі до подружжя Драгоманових від 3 вересня 1894 р.

Та, незважаючи на лихі обставини і власні проблеми зі здоров’ям, молода поетеса намагалася підтримати пригнічену дружину М. Драгоманова, котру у листах називала «дядиною» і навіть прагнула перебрати на себе частину обов’язків і клопотів родини Драгоманових.

«Простіть, мені, здається, що у Вас (і у Ради теж трошки) єсть наклін бачити речі в темнішому світлі, ніж вони єсть. Не журіться приїздом у Софію і роботою по приїзді — ми з Радою (Аріадною, молодшою дочкою М. П. Драгоманова. — Авт.) постараємось зробити половину сеї роботи ще до приїзду, та й потім будем помагати скрізь, де зуміємо. Я ж тепер уже не така розварена, як була при Вас», — зазначала Леся у листі до Л. М. Драгоманової від 29 вересня 1894 р.

Прикметна комунікативна риса молодої поетки виявилася в тонкому розумінні людської природи, до якої вона зверталася з морально-етичного боку. Адже від дитинства тяжкохвора дівчина, котра зазнала пекельних духовних мук і страждань, була надзвичайно чутливою до оцінок і коментарів фізичного стану людини, особливо такої близької, як дядько Михайло.

Наприклад, вона гостро докоряла М. Павлику за те, що він безцеремонно й категорично повідав широкому читацькому загалу інформацію про безнадійне становище здоров’я М. Драгоманова, котрий страждав на невиліковну на той час недугу — аневризму аорти. Відтак Леся Українка, котра тоді була в гостинах у родини Драгоманових у Софії, в університеті якої викладав її дядько, зауважила в листі до М. Павлика від 8 червня 1895 р.: «Іще одно: прикро вдарили нас у Вашій примітці до статті Лук[іяновича] слова про те, що Драгоманов «смертельно хорий», я бачила, що дядька се засмутило, навіщо писати, а надто друкувати такі речі, хоч би вони й були справедливі? Власне, із такими хорими треба бути обережніш, вони такі вражливі. Вам, може, і прикро, що я встряваю з моїми увагами; але простіть, я хочу як ліпше для Вас і для дядька; дядько, прочитавши сі слова, сказав мені: «Оце вже Павлик мене ховає…». Се мені було гірко».

Імовірно, М. Драгоманов навзаєм дуже добре відчував украй напружений психологічний і фізичний стан своєї племінниці, котра під час перебування у Софії намагалася будь-що приховати свої страждання від ще більш хворого дядька. Тим паче, що вона завжди була достатньо відвертою у листуванні з М. Драгомановим у попередні роки. Зокрема, у вищезгаданому листі до нього від 18 грудня 1890 р. Леся з гіркотою прокоментувала злий фатум своєї долі: «Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що «натура утяла мені кепський жарт»… Шкода, справді, що я не фаталістка, або не «толстовка».

Ці настрої та почування, мабуть, були близькі та зрозумілі М. Драгоманову, котрий уже кілька років мужньо боровся з незцілимою хворобою. У листі до І. Франка від 22 жовтня 1894 р., котрий просив нагально надіслати деякі книжки, М. Драгоманов із неприхованим роздратуванням відповів, що ані він з аортою, ані Леся з ногою фізично не спроможні поміж того домашнього хаосу й безладу, у якому мешкала родина в Софії, віднайти потрібні видання.

Проте все ж у листопаді-грудні 1894 р. попри чергове сезонне загострення своєї хвороби племінниця разом із В. Дебогорієм-Мокрієвичем намагалася хоч якось упорядкувати велику бібліотеку М. Драгоманова, більша частина якої так і не була розібрана після переїзду родини емігрантів до Софії.

На обширах Болгарії — у далекій Софії — 20 червня 1895 р. Лесі Українці довелося пережити смерть М. Драгоманова пліч-о-пліч із його родиною. У листі від 25 червня того самого року до батька вона написала: «Передай як-небудь мамі й напиши, як вона се прийме. Ми всі немов без голови. Прости, я більш не можу писать, нехай потім».

Утім, і після смерті М. Драгоманов залишався для Лесі Українки найповажнішим моральним й інтелектуальним авторитетом.

Незважаючи на складне, часто-густо непередбачуване життя тяжкохворої людини, поетеса прагнула вшанувати пам’ять свого дядька. Зокрема, вона зверталася до вченого-сходознавця, професора Флорентійського університету Анжело де Губернатіса із проханням надати їй інформацію про публікації М. Драгоманова в італійській пресі. Про цю спробу віднайти маловідомі статті дядька вона згадувала в листі до М. Павлика від 22 січня 1903 р. Натомість останній тримався думки, що Леся Українка мала неодмінно стати охоронцем-дослідником архіву М. Драгоманова, який планували перевезти до Львова. Та ці наміри й плани з багатьох особистих та суспільно-політичних причин і обставин так і не були реалізовані.

Немовби повторюючи або наслідуючи трагічні віхи життєвого сценарію Михайла Драгоманова, Леся Українка померла передчасно на чужині 19 липня/ 1 серпня 1913 р. у селищі Сурамі (Грузія), коли їй було лише сорок два роки.

«Її життя було цілою проблемою. Вона о цілу голову переростала хистом майже всіх сучасних письменників, а лишилася дивно незрозумілою, хоч і респектованою. Поетка незвиклого у нас темпераменту захоплювала читачів менше, ніж численні Dii minores (лат. «молодші боги». — Авт.) літератури. Вона зраджувала ледве чи не найглибшу освіту в крузі товаришів пера, а зісталася особою, якою найменше займалася освічена критика. Людина шукання і впертої думки не прикувала чомусь до себе особливої уваги тих, що цікавилися тайнами поетичної творчости. Письменниця, яку назвав Франко одиноким мужчиною серед поетів соборної України, лишилася якимось сфінксом для покоління, для якого відвага, завзяття, воля — усі мужеські чесноти повинні б були стати конечними, коли воно хотіло встоятися в тій страшній завірюсі, що несподівано впала на нього», — так характеризував Лесю Українку один із засновників українського націоналізму Дмитро Донцов.

У світлі нашої сучасності, яка немовби уособлює перехідний, транзитний характер нинішнього часу, спадщина Михайла Драгоманова й Лесі Українки — знакових українських інтелектуалів — має велике та символічне значення. Адже сьогодні ідеї й цінності європеїзму — європейської цивілізації, гуманізму, непорушної свободи, конституційних прав і гарантій як окремої особи, так і всього громадянства, котрі плекали й обстоювали у своїй творчості політичний мислитель й учений Михайло Драгоманов і поетка та громадсько-культурна діячка Леся Українка, стають справді-таки доленосними для України і десятків мільйонів наших співвітчизників.

Ба більше, від успішної реалізації європейських ідей на українському ґрунті залежить доля великого проєкту — проєкту новітньої України у ХХІ ст.!

Володимир ЛИТВИН, академік НАН України

Джерело: golos.com.ua, golos.com.uа.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я