Символ українського Харкова, феноменальний інтелектуал, найвідоміший літературознавець української діаспори, мовознавець, який зламав панівне російське бачення історії східнослов’янських мов — це все про Юрія Шевельова, також відомого під псевдонімом Шерех.
Чому етнічний німець, записаний матір’ю як росіянин, вибрав українство? Як Шевельов навіть після своєї смерті дошкуляє прихильникам «русского міра» настільки, що пам’ятну дошку на його честь розбивають сокирою?
Що таке «П’ятий Харків» і чому Шевельов мріяв, що це місто стане культурною столицею України майбутнього? Суспільне Культура розповідає історію життя й ідей видатного науковця.
Етнічний німець із російських дворян
Майбутній видатний дослідник української мови Юрій Шевельов походив із родини московських етнічних німців і мав прізвище Шнайдер при народженні. Його батько, монархіст і генерал-майор російської імператорської армії Володимир Шнайдер, із початком Першої світової війни вирішив змінити своє прізвище на Шевельов, адже німецьке прізвище могло принести родині проблеми. За родинною легендою, він обрав початкове Ш для того, щоб «не міняти міток на серветках». Згодом, після участі у Першій світовій у військах Денікіна і Врангеля, він помер в еміграції у Сербії — Юрій його більше не бачив.
Матір Юрія Шевельова звали Варвара Медер. Після приходу більшовиків, щоб убезпечитись, вона знищила документи сина й змінила місце його народження на польське місто Ломжа. Також вказала національність «росіянин» та соціальне походження — «зі службовців».
Вибір Шевельова бути українцем
Юрій Шевельов з матір’ю залишився у Харкові — вони мешкали у відомому в місті будинку страхового товариства «Саламандра». Після приходу більшовиків і початку червоного терору їх виселили у невелику комірчину для прислуги і вони стали фактично жебраками. І мати, і син були змушені влаштуватися прибиральниками, щоб вижити, Юрій ріс хворобливим та часто голодував.
Шевельов навчався у школі в період політики українізації і саме там чи не вперше почув літературну українську мову. Культурне відродження захопило його: він ходив на вистави Леся Курбаса у «Березіль», читав памфлети Миколи Хвильового та історію України Михайла Грушевського.
Тож коли настав час отримувати паспорт, він написав у графі «національність» «українець».
«Я усвідомлював, що було б куди безпечніше написати росіянин, і це цілком залежало від мого вільного вибору, але, після недовгих вагань, я вибрав — українець… мені здається, що українськість завжди була в моїй родині», — писав Шевельов.
Час червоного терору
У студентські роки продовжував займатись українською літературою, писав дисертацію про Павла Тичину — певно, не в останню чергу тому, що інші митці Розстріляного відродження на той момент вже були вбиті комуністичним режимом.
На власні очі побачив жахи Голодомору, був свідомим противником більшовицької влади, принципово відмовився від стипендії, через що звернув на себе увагу НКВД. Він писав:
«Пазурі системи були страшні не тільки тим, що вони вихоплювали й нищили людей, а й тим, що, ширячи систему сексотства й сітку сексотів, вони отруювали стосунки між людьми взагалі».
Згодом і йому довелося стати мимовільним донощиком. Після початку нацистського вторгнення Шевельова арештували за доносом його сусіда, редактора газети «Соціалістична Харківщина». Під загрозою смерті від нього домоглися згоди шпигувати — Шевельов погодився, але зробив це по-своєму. Цілий місяць він зустрічався лише з тим, хто доніс на нього, і писав доноси виключно на редактора «Соціалістичної Харківщини».
Період нацистської окупації Харкова
У 1941–43 роках Шевельов завідував кафедрою української філології. Окупаційна нацистська влада пропонувала йому записатися німцем, «фольксдойче», щоб врятуватися від голоду, але вчений вдруге обрав бути українцем.
Проросійські активісти й досі закидають Шевельову співпрацю з німцями — але під час окупації він займався наукою, зокрема дописував у газету «Нова Україна». Деякі свої тексти він підписував іменем розстріляного чекістами українського філолога Григорія Шевчука — для того щоб вшанувати його і позлити комуністів. А після того як газету захопили нацисти, Шевельов відмовився іти з ними на співпрацю.
«Я не мав ніякого бажання брати участь у цій безглуздій війні двох диктаторів і пишаюся тим, що таки не брав», — писав він згодом.
Еміграція й найвідоміша мовознавча теорія
Юрій Шевельов у 1944-му емігрував до Німеччини, провів кілька років у таборах для переміщених осіб, видавав коштом ОУН літературно-мистецький часопис «Арка». Згодом викладав українську мову в Європі. У 1951 році переїхав до США — там викладав у Гарвардському та Колумбійському університетах, ставши найвідомішим славістом на Заході.
Однією з найважливіших робіт Шевельова став розгром теорії про «общерускій язик», від якого нібито походить українська мова. Він аргументовано довів, що існували племінні й територіальні говірки, з яких окремо сформувались три східнослов’янські мови. Ця теорія спростовує улюблені росіянами наративи про «рускій мір» та «один народ» і досі є загальновизнаною у світовій науці.
«Поняття східнослов’янської єдності, якщо під ним мається на увазі щось більше, ніж суто географічна близькість, є такою самою метафорою, як «схід» чи «захід» сонця, що згадуються в мові на щодень усупереч науковим поглядам Коперника та Ґалілео Ґалілея, яких ми дотримуємося, стосовно місця Землі в Усесвіті».
«Те, що Грушевський зробив для української історії, я зробив для української мови», — писав Шевельов про себе.
Шевельов писав під різноманітними псевдонімами: Юрій Шерех, Гр. Шевчук, Григорій Шевчук, Шерех (Šerech, Sherekh, Sher), Гр. Ш., Ю. Ш. Був одним із засновників Української вільної академії наук, президентом якої обирався двічі. На його думку, головним завданням академії було спростування брехні, яку поширює радянська влада.
Шевельов у незалежній Україні. Листування із Забужко
Юрій Шевельов встиг відвідати незалежну Україну, стати членом НАНУ, почесним доктором Києво-Могилянської академії та отримати Шевченківську премію.
Знаковим є також листування Шевельова з письменницею Оксаною Забужко, що нині видане книгою «Вибране листування на тлі доби». Забужко познайомилася з Шевельовим під час його першого візиту до України в 1990 році, коли передчуття здобуття незалежності вже витало в повітрі. За її словами, він був «Вергілієм, який вводив мене в західну культуру і в світ американських університетів». Забужко розповідає, що першою публічною фразою Шевельова на батьківщині, «по 47 роках «вимкненого мікрофона»», була: «Дорогі друзі, шановні вороги!..»
«І одною тою фразою (що негайно перетворилась на міську леґенду) — [він] скасував нам СРСР. Я не перебільшую: нині справді важко доцінити, до якої міри то для нас був культурний шок, привіт від інопланетної цивілізації. В СРСР-бо, подібно як у сучасній РФ, ворог за визначенням не міг бути «шановним» — він міг бути єдино лиш об’єктом ненависти й презирства, призначеним на «ліквідацію», байдуже якими засобами, принаймні доки не покається (не «визнає своїх помилок»). Саме так поводилася радянська розвідка з Юрієм Шевельовим у США», — згадує Забужко в одному з есеїв книги «Планета Полин».
«Шановні вороги», за словами Забужко, — це продукт старої культури, коли ворог робить лихо, а ти його шануєш, тому що він опонент, тобто передбачається, що це люди з однієї площини та системи цінностей.
«Це стара війна герців, лицарських турнірів. «Любі друзі» — це коло Юрія Шевельова, яке завжди його зустрічало під час візитів до України. Юрій Шевельов був людиною сократичного спілкування, платонівського бенкету. Він упивався діалогами, думками, словами, ідеями. Це не просто навчительство з його боку стосовно нас, «любих друзів». Насправді це була спроба в цих розмовах та діалогах з його українськими знайомими нової генерації здійснити трансмісію культури і зберегти її тяглість», — розповідає письменниця.
Мрії Шевельова про «П’ятий Харків»
Останні слова Шевельова перед смертю були про рідне місто — він просив купити квиток до Харкова. Науковець помер у Нью-Йорку у віці 93 років.
Шевельов любив говорити про «П’ятий Харків» — це термін, який він створив для власної періодизації харківської історії. За його словами, «Перший Харків» — Харків слобід і козаків, «Другий Харків» — купецький, «Третій Харків» — 20–30-ті роки революційного прориву, коли нове покоління революціонерів-романтиків намагалося зробити світове місто, яке конкурувало б з іншими європейськими столицями. «Четвертий Харків» постав після репресій, коли це покоління митців було знищене. «П’ятий Харків» — український Харків майбутнього.
«З погляду державної рації, з погляду потреби здвигнути згодом п’ятий Харків, який мислитиме і поводитиметься велично й суверенно, який поруч Києва, Львова, Одеси і всієї незліченної маси міст і сіл українських почуватиме себе осередком української ідеї і тому — духовною столицею, — з цього погляду нема перед нашою наукою, нашим мистецтвом завдання важливішого, відповідальнішого й нагальнішого, як пізнання й усвідомлення ментальности і всього духовного обличчя людини четвертого Харкова».
«І я відчув: Харків і далі має українське серце. Не в будинках, не в пам’ятниках, навіть не в старих церквах, а в людях», — писав Шевельов.
Історія з меморіальною дошкою в Харкові
У 2011 році міська топонімічна комісія узгодила встановити меморіальну дошку Юрію Шевельову за адресою Сумська, 17, де жив науковець. Дошку встановили за кошти громадськості у вересні 2013 року, проте за кілька тижнів Харківська міська рада скасувала рішення топонімічної комісії про встановлення дошки і на сесії міські чиновники виступали проти увічнення Шевельова.
У той же день невідомі розбили сокирою дошку Шевельову на очах у журналістів. Проти увічнення науковця виступали, зокрема, харківські політики Геннадій Кернес та Михайло Добкін, якій назвав Шевельова «пособником» фашистів.
У 2021 році розпочався збір коштів на відновлення дошки. Необхідну суму зібрали за десять днів і у січні 2022 року в Харкові відкрили меморіальну дошку мовознавцю Шевельову.
Значення доробку і постаті Юрія Шевельова — говорять літературознавці
Вʼячеслав Левицький, поет, перекладач, літературознавець, кандидат філологічних наук
Моє повноцінне знайомство з доробком Юрія Шевельова відбулося на другому курсі університету. Посприяла йому «Енеїда»: наша викладачка Ярослава Володимирівна Вільна принесла на семінар брошуру цього філолога про поетику Котляревського. Я був серед студентів, яких спокусило раритетне видання, і звідтоді вважаю Шевельова дослідником, від чийого ока не приховається наймініатюрніша деталь. Мені навіть здавалося, що науковець писав той текст й іноді розчулювався через свої ж спостереження. Наприклад, радів барвистості й точності іменника «путивочка», ужитого в бурлескній поемі (куди там буденнішому синоніму «яблуко»?!).
Так завдяки твору з античним сюжетом Шевельов (Шерех) сам став для мене «олімпійцем», надзвичайно авторитетним ученим. Звісно, у нього рішуче неприйняття банальностей доповнюється чіткістю методу й винятковою інтелектуальною свободою. А ще комплексністю: непросто назвати іншого гуманітарія, одна й та сама праця якого важить для осмислення і лінгвістичних, і літературознавчих тем. «Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–1941). Стан і статус» із глибоким аналізом пуризму, перебігу українізації тощо — серед таких. І стиль! Мої перші студентські статті написано досить кучеряво, з каскадом гіпотез і парадоксів тільки тому, що зразком були улюблені Шерехові роботи про романтиків і численних модерністів. Утім, із часом я зрозумів: ознака справжньої майстерності — однаково гармонійне опанування як академічного, так і есеїстичного письма. Знов-таки, подібно до спадщини Шереха, де співіснують досить суха «Історична фонологія української мови», захоплива монографічна розвідка про київських неокласиків і грайлива розвідка про молодого Юрія Андруховича. До речі, ця мозаїка дослідницьких інтересів теж завжди надихає.
Студентом я витрачав добрячу частину стипендії на копіювання статей Шевельова. На щастя, сьогодні його книжки — не рідкість, як у 2000‑х. З’являються нові публікації не лише наукових праць, а й спогадів цієї нетривіальної особистості. Скажімо, видавець Олександр Савчук недавно випустив розкішний ілюстрований двотомник мемуарів «Я — мене — мені… (і довкруги)» з примітками Сергія Вакуленка. У вишах Шевельов, здається, був, залишається та буде «філологічним хедлайнером». А ось для ширшої популяризації перспектив не бракує, бо в наш час моди на якісний український нонфікшн він міг би бути цікавим для більшої кількості людей.
Це автор, чиї дослідницькі тексти кортить розхоплювати на цитати (ще й які: пристрасні, провокативні, ущипливі, прозірливі, влучні!). Їх цілком вистачило б на томик у науково-популярній серії, плюс, наприклад, на незанудний пізнавальний і заразом — меморіальний блог чи канал у соцмережах. Це інтелектуал із напрочуд живою, блискітливою думкою, яка не знецінюється. Зрештою, це людина, яка показала, що філолог повинен бути радше не тендітним кабінетним створінням, а незручним, «йоржистим», вишколеним ерудитом — а що може бути прекраснішим?
Тамара Гундорова, літературознавиця, культурологиня, докторка філологічних наук, професорка
Юрій Шевельов, на мою думку, одна з центральних фігур українського інтелектуального життя в другій половині ХХ століття. Як вчений, професор, мовознавець і критик він порушив такі питання, які лишаються важливими і зараз.
Я би виділила три основні його ідеї:
- питання українського провінціалізму, зокрема замкнутості на фольклоризмі, народництві та просвітництві;
- питання європеїзму, яке він першим поставив у план деколонізації, бо йому йшлося про критику євроцентризму і роль України в європейській історії та культурі;
- питання подолання тоталітарного спадку, який він сам отримав у передвоєнний період, мешкаючи в підрадянському Харкові. Цей спадок проник у його свідомість і підсвідомість, тож Шевельов боровся і долав його все життя.
Ці три питання є головними. Я працюю над інтелектуальною біографією Шевельова — сподіваюся, в ній поясню їх ширше.
Михайло Назаренко, літературознавець, критик, письменник і перекладач
Я історик літератури й культури, а не лінгвіст, і мені важко оцінити ту частину доробку Шевельова, яка стосується походження і розвитку української мови: я бачу лише, що це послідовний, доказовий, термінологічно коректний аналіз, і щодо нього можуть і мають бути фахові дискусії.
Натомість такі книжки, як «Внесок Галичини у формування української літературної мови» чи «Українська мова в першій половині двадцятого століття» я фахово оцінити можу: ці дослідження написані блискуче, точно, з безліччю неочевидних фактів і висновків, які допомагають по-новому побачити, здавалося б, добре відомі історичні повороти нашої культури. Шевельов належав до числа тих гуманітаріїв, чиї найкращі праці — й лінгвістичні, й літературознавчі — варто демонструвати всім, від першокурсників-філологів до «технарів», які з підозрою ставляться до гуманітаристики: ось як можна МИСЛИТИ і ось як небанальні думки можна (і треба!) доносити до читачів.
Євгеній Стасіневич, літературний критик, літературознавець, лектор, теле- та радіоведучий, куратор мистецьких проєктів
Юрій Шевельов — інтелектуал дуже серйозного рівня, нам пощастило вже з цим. У ХХ столітті таким був не він один, але він серед найкращих. Тобто маємо перед очима превисоку інтелектуальну планку, якою можна багато всього міряти — і в еміграційних, і в наших «материкових» культурних процесах. Це, якщо хочете, певний інтелектуальний стандарт. І це по-перше.
По-друге, він все-таки той, хто формувався в 1920-ті роки, людина 1908 року народження. Зараз ми багато обговорюємо ту добу, а він саме в тому кліматі визрівав: навпроти жив Хвильовий, недалеко від будинку «Саламандра» Шевельов бачив Курбаса біля «Березоля», ходив на його вистави. Вчився в Харківському університеті. Він сформувався в ту епоху і далі поніс її вайб. Тому він — наша можливість перекрити розірваність, діру, що зяє в 30–40-х роках. Йому пощастило врятуватися, він поїхав реалізовуватися в інші країни. Але з головою, форматованою «нашими двадцятими». Таких фігур насправді небагато. Проте вони допомагають побачити, що після червоного терору були не геть суцільні порожнечі, що ми можемо говорити про якщо не тяглості, то деякі пунктирності.
Що стосується його ідей і досягів, — звісно, центральною є монографія «Історична фонологія української мови» — про звуки та їхні історичні зміни. Вона була націлена також і на те, щоби остаточно добити концепцію, яку він підважував у попередні десятиліття, займаючись білоруською та праслов’янською мовами. Це концепція, що стосувалася міфічної праруської мови — тієї легендарної колиски, з якої буцімто вийшла білоруська, українська, російська мови. Шевельов показав, що все було зовсім не так: був не розпад однієї мови, а навпаки — з груп діалектів сформувалися три різні. То був тяжкий удар по російсько-радянській пропаганді з її образом «єдиної сім’ї», що маскувалася наукою, хоча ці ідеї фігурували і в справді наукових колах. Тому це стало переворотом у світовій славістиці.
Це більш відомі речі, базові, а нині нам, як здається, сильніше важить есеїстика Юрія Володимировича: вона висунулася на кращі позиції, вона і читабельніша, ніж його наукові праці. Триває уточнення поглядів, подальше поширення ідей, але також відбуваються і будуть відбуватися публікації текстів, про які знає невелике коло людей.
Буквально скоро в одному з харківських видавництв вийде грубша книжка текстів, зібраних з різної преси першокласними дослідниками Катериною Каруник і Сергієм Вакуленком, які вже готували до друку друге видання спогадів дослідника. Вони зібрали ті тексти, де Шевельов розмірковує довкола науки, політики, еміграції. І вони фактично не републікувалися десятиліттями. Тепер це буде велика з’ява невідомого Шевельова. Сподіваюся, що так ще деяка кількість його важливих текстів та ідей потрапить в інтелектуальну ротацію. Це робиться зараз, і це добре, бо ми маємо в обігу все ще неповний корпус написаного Юрієм Володимировичем.
Конкретно я роблю окрему книжку для київського видавництва, це теж добірка, вона вийде восени-взимку. І це ті тексти, які мені видаються актуальними прямо тут і зараз: не просто «найкращий Шевельов» чи «найзубастіший Шевельов», а Шевельов, який має відгукуватися нам буквально зараз — із нашими аджендами, гарячими викликами, шкідливими міфами. Я відібрав туди есеї та статті й написав передмову. Там буде текст, який ніколи в повному обсязі українською не перекладався, і в принципі про нього мало хто знає, такий ексклюзив.
А загалом ми бачимо, що Шевельов поволі, але, сподіваємось, невідступно стає відомим поза нашими вужчими бульками. Якщо не вплив, то принаймні його відомість розширюється, оце сильно важить. Більшає покриття, тобто скільки ця фігура «покриває» собою людей, на скількох вона потенційно може вплинути.
І це те, про що варто згадати сьогодні: про винятковий інтелектуальний рівень Шевельова; про те, що він людина з двадцятих і поніс їхній дух далі, являючи собою логіку культури, яка могла би бути ширше оприявлена, якби не терор. Але принаймні на рівні одиниць ми бачимо, на що спромоглася людина, вихована в тих культурах, у множині. І про те, що повернення Шевельова триває: він уже тут, але це ще не всі усвідомили.
І, до речі, він же не тільки — якщо дивитися поза мовознавством — літературознавець, літкритик і есеїст, він також і театральний критик. Надіюсь, що ідея зібрати його театральні рецензії, про які кілька разів чув у Харкові, врешті теж буде реалізована, бо це страшенно цікаво. Шевельов розумів, що він у цій царині аматор, однак аматор такого рівня, до якого треба рости роками. Він все життя активно ходив у театри, читав про театри, писав про них. Це та його площина, яку в майбутньому теж маємо належно підсвітити. У своїх же інтересах.
Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура
