Уляна Галич. Троє мушкетерів і собака

0

Фоззі. Червоні хащі.–  Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. – 224 с.

Старість, і загалом – конечність буття, процес екзистенційного вмирання людини власне як особистості, як соціального й творчого індивіда, – теми достатньо чутливі й тривожні для сучасного читача, який, може, волів би щось позитивне, щось веселеньке й оптимістичне, щось із обов’язковим гепі-ендом. Особливо на тлі різноманітних пандемій, історичних катаклізмів та економічних криз, які раз по раз тероризують людство. Але-але. Мистецтво, яке втрачає зв’язок із реальністю, котра, у свою чергу, покликана наслідувати мистецтво – це щось надто ефемерне і, загалом, недоброякісне. А, отже, й нецікаве, як не крути.

Роман Олександра Аркадійовича Сидоренка (більш відомого нам як Фоззі) під назвою «Червоні хащі» однозначно є цікавим. Ця книжка – спроба потроху заповнити неосяжну лакуну соціально-психологічної прози в нашій літературі, прози настільки ж постмодерної, наскільки традиційної та навіть класичної у якомусь сенсі, доброї, зрештою, прози про добрих, у цілому, людей. Роман щасливо уник можливості скотитись у емоційну прірву сльозливих сентиментів і безкінечних душевних страждань, оголивши, натомість якісь глибинні структури людської психіки, духовного та душевного устрою, дослідивши саму природу соціальних зв’язків, як-от дружба, що виникає у зовсім несподіваному часі та місці, окресливши траєкторію переміщення певного буттєвого вектора на кінцевому його етапі – проте усе ще досить далеко від кінця.

Позірна відсутність якогось яскравого конфлікту в сюжеті змушує шукати більш глибинні, закорінені у внутрішнє, психологічно умотивовані рушії простих повсякденних колізій, відповіді на якісь очевидні, але досі не вповні артикульовані питання. «Червоні хащі» – книжка про людяність, про вміння залишатися собою навіть у найбільш безнадійних обставинах. Також це текст про стосунки між людьми, вміння вибудовувати ці стосунки, вміння бачити і пробачати іншим те, що важко пробачити навіть самому собі. А відтак – це про певну стратегію внутрішньої реанімації себе-в-соціумі та соціуму-в-собі.

Сюжет роману доволі простий – головний герой, вчитель математики Богдан Васильович Ковтун виходить на пенсію, а зі смертю дружини остаточно втрачає зв’язки з минулим. Відтак, чоловік змушений замислитись про те, щоб продовжити життя у притулку для літніх людей. І саме тут починається його пригода – сумна, зрештою, проте не позбавлена певного гумору. Гумору засуджених до страти, – умовної соціальної страти, певна річ. Попри певні макабричні очікування, контингент притулку виявляється колективом назагал доволі жвавих дідусів та бабусь, у котрих є особисте життя, власні проблеми й інтереси, і, що концептуально, політичні уподобання – ба більше, вони фліртують, одружуються і сваряться через політику, а ще – планують захоплення світу очікують на світовий чемпіонат з футболу.

В центрі сюжетного плетива опиняється тісний гурток таких різних, але поєднаних спільним перебуванням у притулку, персонажів – уже згаданого колишнього педагога Бодана Васильовича, колишнього, знов таки, залізничника і «народного засідателя» Григорія Журби, циніка та запеклого футбольного вболівальника (ні разу не колишнього) Валерія Петровича Андоненка і сумного, майже непримітного персонажа громадянина Карасьова (Риби), котрий, утім, у фіналі роману доводить нам, що немає нічого зайвого у світі, де панує симетрія, матір усієї краси й естетики. Так от, ці, на перший погляд, випадкові люди зібралися разом, аби пригадати свої історії і, наостанок, створити іще одну, спільну – меланхолійну, але гарну і дуже справжню історію.

Коли грають «наші»

Аналізуючи роман «Червоні хащі», зазначмо, що дуже важливо говорити про старість у межах сучасної світоглядно-лексичної концепції, використовувати впізнавані знаки і символи, не вдаючись до псевдоісторичних спекуляцій чи дещо вторинної фольклорної сентиментальності. Фоззі сміливо приймає цей виклик як сучасний прозаїк – він робить спробу актуалізувати якісь пласти історичного досвіду конкретного покоління, не переобтяжуючи його зайвими деталями, котрі завжди є ознакою певної штучності, та надмірною описовістю.

Мовлення книжки є цілковито кінематографічним, чітким – вона дуже добре надається до екранізації, при чому жанр можна визначити як соціально-психологічну драму з елементами чорної комедії та фарсу. Фактично, це могла би бути цілковито артхаузна, з нальотом легкого шаленства, стрічка в стилі кращих зразків європейського кіно. Усі герої дуже фактурні, їхні типажі впізнавані та харизматичні, попри деякий схематизм, що, втім, створює більше простору для уяви та адаптації.

Роман пронизаний якоюсь щемливою ніжністю, як би патосно це не звучало. Тут ми бачимо тонкий перетин людських взаємин у їх найщирішому вияві, коли уже нічого втрачати, окрім самих себе та ще – кількох доларів у сейфі. Попри те, що автор свідомо уникає сентиментальних штампів у змалюванні картин побуту купки стареньких людей, доволі зворушливих у своїй дитинності, в окремі моменти Фоззі вдається досягти особливої емоційної щирості та пронизливості, ефекту яскравої художньої правди, котра просто не може залишити байдужим. Як от, наприклад, цей фрагмент опису автобусної екскурсії: «… ми рушили з двору. Ті, кому випало сидіти у проході, постійно нахилялися до вікон, аби розгледіти  все й зусібіч, а там то лелека, то віз із чорною конячкою, а то й діти на велосипедах». Мимоволі зворушуєшся, хоча автор, вочевидь, і не планував такого.

Окрема тема роману – відновлення родової пам’яті, історичного наративу, актуалізація генетичних зв’язків. Персонажі книги постійно розповідають про своїх родичів, знайомих, про все, що було близьким їм у минулому. В цьому бачимо якусь особливу, сакраментальну місію старості – збереження та передачі неоціненного ментального капіталу. Якщо ж немає кому передавати, залишається лише ділитись ним без кінця один із одним, повторювати окремі мантри, фіксуючи їх у часі та просторі, повертаючи до умовної реальності.

Фоззі – доволі афористичний автор, у нього цікаві рефлексії та оригінальний погляд на світ. Автор мимохіть помічає купу цікавих деталей і конструює текст саме із них, завдяки чому його можна буквально розбивати на цитати, виловлюючи у плинних водах оповіді золоті рибинки чистої концентрованої думки, посмішки, сабжу. Наприклад, оце готовий афоризм: «Мало хто так любить хворіти, як пенсіонери. Може, тільки американці, та вони хоча б можуть собі це дозволити».

Мовлення книги, її досить кострубате лексичне наповнення дещо утруднює загальне звучання тексту, може здаватися, навіть позбавляє його художності. Проте вжившись, услухавшись у колорит цього тексту, розумієш – він створений доволі органічно. Тут немає гіперболізації соціопсихологічної ролі суржику в структурі суспільного порозуміння – навпаки, Богдан Васильович доволі негативно ставиться до спроб встановлення діалогу такого штибу. Проте Старенький усе одно вживає «сурж», при чому в доволі агресивній, «блятняцькій» формі, послуговується своєрідним адаптованим арго, активно й бадьоро матюкається, та й узагалі чинить різні усілякі вкрай неполіткоректні речі – подобається це головному героєві, або ні.

Із недоліків тексту можемо відзначити певну непрописаність персонажів поза моментом оповіді, відсутність чіткого психологічного підґрунтя, деяку згладженість внутрішніх кутів, так би мовити. Автор вочевидь не намагається розповідати історії кожного з них, та це й, мабуть зайве в структурі конкретного наративу – він припасовує персонажів до канви власного сюжету, використовує їх, так би мовити, в технічному сенсі, а це не завжди добре для тексту, якщо прагнути до художності. Втім, Фоззі усе ж таки – широкоформатний митець, і певний артистизм присутній у книжці, навіть якось мимовільно, тут відчувається вплив багатого музичного бекґраунду автора, його особлива естетична настанова у сприйнятті навколишнього світу. Текст роману підкоряється чіткому внутрішньому ритму, тут є хороший саунд і бек-вокал, тут багато меланхолійних акордів, але проривається і джазова синкопа.

Справжня залізна ложка

Змальовуючи головного героя, Фоззі підходить до нього з повагою, але не без іронії, певною мірою, мимовільної. Богдан Васильович Ковтун – шкільний вчитель на пенсії, відставний офіцер інтегралів та логарифмів, архетипний до певної штамповості, непорушний у своїх життєвих переконаннях. Він читає класичну літературу, гидливо ставиться до питання грошей і загалом – матеріальних благ, усіляко засуджує обсценну лексику й мастурбацію на плакат із Сінді Кроуфорд, й усталено називає покійну дружину «Марією Іванівною». Не бракує й інших, певною мірою, нарочитих моментів, які підкреслюють той факт, що Богдан Васильович – типовий продукт мертвої системи, законсервований у своїй умовній доброчесності. Чого варта лише відмова від алкоголю як (вимушена і підсвідомо небажана) життєва позиція, хоча, як зізнається головний герой, іноді все ж доводилось випивати «трохи сям, трохи там…».

Соціум, наш безжальний і прекрасний соціум приходить і диктує свої правила навіть там, де встановлено міцні бетонні загорожі й чатує озброєна варта з собаками. Відтак, маємо доволі прозорий висновок – з соціумом доводиться співпрацювати, навіть, сказати б, колаборувати з ним, і це насправді єдине непорушне правило. Зразків цього ментального колабораціонізму в книжці досить багато, вона є неочевидним посібником з мистецтва внутрішнього компромісу й самозаспокоєння.

На цьому тлі дещо непереконливими видаються моменти взаємин головного героя з власним сином, точніше – відсутність взаємин як таких, певний схематизм у описі ставлення головного героя до сина та його сім’ї, підкріплений негативною конотацією (першопричина, точніше привід фактичної відмови від спілкування з родиною – їхня еміграція в Ізраїль, хоча насправді Богдан Васильович плекає підсвідоме упередження щодо невістки Оксани, котра й стала ініціаторкою переїзду). Рафінованість Богдана Васильовича у деякому сенсі є для нас очікуваною, проте доволі стереотипною, вона не відразу дозволяє зазирнути глибше за те, що воліє окреслити автор – а це завжди ознака певної штучності, аморфності персонажа. Повніше розкривається образ головного героя уже наприкінці книжки – так відбувається процес його певного «олюднення», соціальної ініціації через загибель товариша – Йосипа, котрий помирає, фактично, пожертвувавши своїм життям заради порятунку друзів.

Счастьє, петєля – ето када ти на свободє…

Валерій Андоненко (за версією мешканців «Сонечка» – Йосип Старенький) – одіозний, певною мірою, герой, неодмінний персонаж другого плану, присутній у всіх хороших кінах, у міру харизматичний, дещо вовкуватий і не до кінця розгаданий, котрий допомагає головному герою розкритися, чи то розкрити приховану канву подій та характерів. Утім, це чи не єдиний, разом із Грузінкою, по-справжньому живий, рельєфний персонаж книги – це підтверджує наше давнє переконання, що по-справжньому вдалими та цікавими для акцептації завжди бувають негативні – чи, принаймні, неоднозначні – герої.

Підозрюємо, що цей дідусь насправді подобається автору найбільше з усіх героїв книги – принаймні, виписаний він із найбільшою любов’ю, хоча деталізація образу є доволі скупою, окрім акценту з неодмінною тільняшкою. Наприклад, ми нічого не дізнаємося про минуле Йосипа – окрім тих скупих згадок та пліток, що воліє розповсюджувати сам герой. Проте окремі штрихи, котрими послуговується Фоззі, є напрочуд вдалими у стилістичному й семантичному сенсі – наприклад, момент, коли Старенький говорить про Голодомор.

В одному пасажі, коли Богдан Васильович виступає на захист свободи виборчого волевиявлення місцевих пожильців, мовляв, усі вони – «вільні люди», Йосип, котрий не знає новітньої семантики терміну «вата», але підсвідомо артикулює його, у відповідь зауважує: «Ага, ти їх про Сталіна спросі. А ведь через одного – дєті врагов народа. А єщо і полсєла у ніх с’єлі в голод, нєбось, а вторую в світках погналі рєчку форсіровать». Якщо подумати, в цій невибагливій  тираді, – значна частина української історії першої половини ХХ ст., ключ до розуміння її особливого трагізму й внутрішньої дихотомії.

В цілому, Старенький плекає неприховану ненависть до комуністів і загалом усього радісного й ностальгійно оспіваного багатьма радянського наративу, про що не соромиться неодноразово нагадати. Маргіналізований до краю, він усе ж таки зберігає якісь залишки не що б національної, а скоріше, гуманістичної свідомості, разом із тим, залишаючись, як і Богдан Васильович (хоча й по-іншому, ніж він), типовим продуктом відмерлої уже багато в чому (але, на жаль, не в головах значної частини громадян) радянської системи. Врешті, Фоззі через Богдана Васильовича визнає, що саме Йосип, саме цей неоднозначний типаж, «цей злий чолов’яга і був мотором спільноти». Чи не простежуються тут певні антропологічні аналогії з сучасним українським суспільством, двигуном котрого є – і ймовірно, ще довго будуть, – саме такі, в міру злі й «нарвані» особи, здатні на певні авантюри, на рішучі дії, на чин у найширшому смислі.

Врешті решт, саме Йосип Старенький гине після пожежі в притулку, врятувавши місцевого пожильця Опанаса, саме його мрію втілюють Богдан Васильович та Журба наприкінці книжки. І фінал недаремно залишається відкритим – ми не дізнаємося, як зіграли «наші» у тому, такому очікуваному матчі чемпіонату, ми не дізнаємося, що буде з ними опісля, ми знаємо тільки те, що грають «наші» і це, напевно, добре, адже хоч би там що – гра повинна тривати.

Олександр Сидоренко (Фоззі), автор роману «Червоні хащі».

Прекрасне місце, щоб бути разом із друзями

«Червоні хащі» – це така собі приватна геронтологія від Фоззі, доволі смілива спроба побачити й осмислити нелегку у всіх сенсах тему старіння – гідного старіння – в непростих соціальних умовах, а також тему конечності людського буття, прийняття самої ідеї цієї конечності. Узагалі, проблема гідної старості є актуальною для сучасної літератури – в тому числі й української. Згадати хоча б роман того ж Володимира Лиса «Стара холера». Чи роман Стівена Кінга «Безсоння». Чи багато інших творів, де так чи інакше постає питання: ось я тут, і що далі? Старість і те, що після неї  – хто з нас про це не думав, хто не прагнув знати відповідь і не боявся її?

Дім для літніх людей, розташований у селищі Червоні хащі, насправді стає певними соціальними й світоглядними хащами для головного героя. Лабіринтом Мінотавра, з якого, втім, немає однозначного виходу. І нема поряд жодної Аріадни, котра б вручила на дорогу рятівний клубочок. Місцева ж завідувачка Грузінка (Зінка із ГРУ) на роль Аріадни годиться дуже й дуже умовно, хоча й вона, як виявляється, не позбавлена певних людських чеснот, як-от співчуття, милосердя й розуміння. Втім, аби розгледіти все це, доведеться пережити пожежу, смерть і втрату «непосильною працею нажитих» матеріальних ресурсів.

Несподівана дружба, що пов’язує Богдана Васильовича з місцевими пожильцями, є певним зрізом сучасних соціальних реалій в країні, спробою універсалізувати й узагальнити досвід суспільних взаємин. Проте не все так просто і однозначно – герой зізнається, що за будь-яких інших обставин, ймовірно ніколи б не потоваришував із більшістю тутешніх персонажів. В окремі моменти Йосип Старенький («той, що з багатьма іменами, як у Люцифера»), чи Григорій Журба викликають в Богдана Васильовича відверту огиду, – а втім, і сам він може видатись комусь досить несимпатичним.

«Зона – красная, базар – вольний», – вводить Богдана Васильовича у курс справи Йосип Старенький, і загалом має рацію. Тут справді «красная зона», у багатьох сенсах, адже, зрештою, селище, в якому розташований колишній піонерський табір «Сонечко», називається «Червоні хащі». Селище, до речі, свого часу було перейменованим із Білих хащ, як оповідає нам автор – і взагалі, плутанина з назвами та іменами, точніше – перейменовуваннями,  – є характерною «фішкою» роману, певним тригером, який добре спрацьовує у тексті.

Головним джерелом, рушієм та ідеологом цієї плутанини є Старенький, звісно ж – він щоразу вигадує нові прізвиська для своїх «співкамерників», вони то «мушкетери», то «танкісти» із неодмінним псом Бродягою, то ще хтось. Але справа не лише у прізвиськах. Йосиф до певної міри міфологізує цю історію, очуднює її, щоразу по-іншому номінуючи оточуючий світ, і цим підкреслює певну багатопластовість, неоднозначність, непевність цієї картини буття, цього крихітного осередку соціальної комунікації у всіх її вимірах, від любові до ненависті, як це прийнято означувати.

Загалом весь соціально-побутовий наратив будинку для людей похилого віку прописаний доволі достовірно, ґрунтовно. Майже інстинктивно застосовуючи принцип індукції, автор іде від одиничного до загального, і форматує внутрішній художній простір книжки як самостійний екзистенційний факт, що є відображенням реальності в цілому. Відтак, Фоззі творить дуже щільний, атмосферний текст, сприйняття якого є цілком органічним.

Богдан Васильович сумно констатує: «Будинок ветеранів сімейного типу виявився занедбаним піонер-табором, а більшість людей, котрих я зустрів, хотілося терміново оминути», – чи це не про щось більше, аніж одна конкретна «богадєльня»? Мимоволі впізнаєш усі ці тумбочки побіля ліжок, рипучі двері й тонкі стіни вбиралень – усе це питомо автентичне, усе це просто зараз існує у форматі найближчої районної лікарні, наприклад, і всі ми, так чи інакше, там бували. Тож, можна сказати, всі ми бували у Червоних хащах – або можемо там опинитись. Хоча, знов таки, є надія зустріти там свого Йосипа, котрий переверне усталені догори дриґом, навчить любити життя, або просто цінувати «хороші дні» і, нарешті, пояснить правила гри й порядок проведення футбольного чемпіонату, де грають «наші». І, можливо, «наші» навіть виграють. Але це не точно.

21.10.2020

Джерело: «Збруч»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я