12 серпня в Ірпінській міській публічній бібліотеці ім. Максима Рильського відбулася творча зустріч з Оленою Євтєєвою. Саму зустріч я для себе означив одним рядком із поезії «Знайти в старому суть нову».
Поетеса, громадська діячка, чарівна і нескорена Українка. Всього в доробку поетеси дві книжки поезій. Це «Дух дощової симфонії» і «Вітер з Літер». Але твори щирі і непідробні. Їх читаєш із легкістю і відчуваєш справжній дух Української жінки — борчині, яка має всередині стрижень непохитності й волі.
Як зазначає сама авторка: «Наше завдання — доводити власним життям вище призначення українського етносу, здатність стати взірцем для всього світу».
Модератором зустрічі стала директорка нашої Ірпінської бібліотеки Олена Циганенко. Пані Олена на початку розказала про творчий шлях поетеси і показали невеличкий фільм про її життєвий шлях.
Далі першість перейшла до Олени Євтєєвої і Олександра Редича Вони вдвох домінували на зустрічі. І це було оригінально. Олена читала свої віршовані твори, Олександр Редич — дарував насолоду послухати свої музичні композиції. Особливо сподобалась композиція «Приречені перемагати». Дві годинки промайнули як одна мить. Скажу відверто і закінчувати творчу зустріч не хотілося. Коли ти знаходишся в колі друзів, слухаєш прекрасну поезію, насолоджуєся музичними композиціями від справжніх митців, це дорогого вартує.
Декілька віршів із книжки «Вітер з Літер» (те, що запало в душу з першого погляду):
Не боюся. Нікого. Ніколи.
Наче в іграх — щити дерев’яні.
Ми засвоїли ще зі школи,
Що любов у серцях полум’яна,
Що Вітчизна така, як кожен.
Саме так. Не більше. Не меньше.
Не вкладайте серця до ножен —
Вони прагнуть безсмертних звершень…
І ще одна поезія «Моїй нації»:
Гідно так завше, стримано
Думка твоя перлиною
Котиться у світах.
Сила твоєї мудрості
Рівна хіба що мужності
Тих, хто приборкав страх.
З подивом відкрив для себе у пані Олени просвітницький вогник. І вогник, який перероджується у справжнє вогнище Правди про Україну. Пам’ятаєте наше величне: «Якщо не хочеш жити в темряві — запали вогник правди про Україну»:
На початку 30-х років незрячих кобзарів під приводом поїздки на з’їзд народних співців народів СРСР, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань, що на Харківщині. Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих співців і їхніх малолітніх поводирів в одну шеренгу, загін особливого відділу НКВС УСРР розпочав розстріл… Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд… І наводиться прекрасний вірш про наших кобзарів:
Палали священні бандури,
а черга косила тіла.
Це люті катівські фігури
примножили звірські діла.
«Відправимо ми до поетів
мислителів і піснярів.
Не буде у етносу злетів —
всіх лірників і кобзарів
згноїть у загальній ямі,
туди ж і поводирів!»
Щоб після совєцьких зламів
народ цей уже не прозрів.
«Ми витравимо з вас пам’ять,
про спротив могутній Січі!
Над вами хрестів не поставлять,
бо втомляться мертвих лічить.
Занадто багато шляхетних
на вашій землі розвелось,
народу не бути безсмертним!»
…Сучаснику, їм не вдалось!
Сучаснику, нам вдалося. Подвиг наших кобзарів ми будемо пам’ятати вічно, як і злочини москвинської зграї вбивць. Ми були, ми є, ми будемо! На протязі 370 років нас били, а ми не бились, нас нищили, а ми не нищились. Нас морили голодом, а ми живемо в наших дітях і онуках. І так воно буде!
Дякую справжній поетесі за вишукану поезію, незбориме українське серце, незламну честь.
Сергій Мартинюк
Прокоментуєте?
