В Ужгороді побачила світ найповніша на сьогодні збірка оповідань Івана Яцканина

0

В Ужгороді побачила світ найповніша на сьогодні збірка оповідань Івана Яцканина “Гіркий присмак пищавки” — своєрідний проміжний підсумок його творчості.

Про це повідомляє zakarpattya.net.ua.

І. Яцканин очолює Спілку українських письменників Словаччини, редагує журнали “Дукля” і “Веселка”, постійно буває в Україні і особливо на Закарпатті, він активний учасник різних всеукраїнських письменницьких акцій. Завдяки його добрій волі “Дукля” вчасно надходить до закарпатського читача, належно представлена у наших бібліотеках.

І. Яцканин написав і видав 19 авторських збірок оповідань. Крім того, збірки його новел вийшли у польському і чеському перекладах. Виступає і як перекладач. Вийшли дві книжки його перекладів з української на словацьку, а також 9 книжок, перекладених зі словацької на українську, зокрема пара антологій. Значною мірою сучасний український читач знайомий із модерною словацькою літературою саме завдяки І. Яцканину. Має він і дві авторські книжки літературознавчих і критичних праць. І от нарешті — вибрана книжка новел за майже чотири десятиліття творчості.

Книжка містить 72 оповідання, ґрунтовну передмову О. Ігнатович і післямову-довідку про автора. На обкладинці — картина Прокопа Колісника “Жалка пишчавка”(Сумна сопілка), спеціально написана до заголовкової новели І. Яцканина. На фронтисписі — графічний портрет автора роботи О. Базилевчиа.

Письмо Яцканина не сплутаєш ні з чиїм іншим. Він не розмінюється на дрібниці, а пише про головне — про діалектику життя і смерті, проникність отієї мембрани, яка розділяє їх, постійний діалог цих двох світів: смерть постійно посилає свій погляд у життя, що додає нашому існуванню філософічності, охоплює його перспективою вічності. Не менш безцеремонно і життя вторгається у замежні світи, намагається судити їх за власними законами. Говорячи про теми інфернальні, оповідач принципово створює підкреслено побутові, приземлені картини, примушує персонажів діяти у буденному, зниженому хронотопі, постійно грається на цих контрастах. Він по-шекспірівськи змішує низьке і високе, демонструє їхню відносність. Не дивно, що чимало новел показують, як радість народжується з печалі, як сум чи нудьга перетікає у гумор. Ще одна тема — нерозривний зв’язок поколінь, коли кожне наступне неодмінно успадковує нерозв’язані проблеми попереднього, продовжує мучитися ними. І. Яцканин створив власну “людську комедію”, де сміх має всі присмаки, які лише можна уявити — і гіркий, і безтурботно-солодкий, і кисло-іронічний, і гостро-сатиричний, викривальний. Схоже, за І. Яцканином, Усевишній сотворив людину, бо з нею не занудьгуєш — принаймні саме оцю рису людської натури письменник досліджує довгі десятиліття, щоразу показуючи її читачеві у все нових і нових ракурсах. Кожна нова збірка — це ікебана з усе нових і нових людських типів. І от маємо букет букетів із дуже терпким і водночас ситним ароматом.

Не дивно, що мова оповідань максимально афористична (“утікав од диму, а впав у вогонь”, “він не був аж такий молодий, але й до старості ще кілька літ бракувало”, “ганьба стирчить, як сорочка з штанів”). Твори справді нагадують сопілку з її короткими, ланцюжковими мелодіями, що чіпляються одна за одну і надовго врізаються у пам’ять. У народних казках з убитої рідної істоти (корівки-годівниці, загиблої сестри) проростає калина, із якої вирізають сопілку і та починає промовляти голосом померлої. Оповіді Яцканина — якраз тексти для такої сопілки. То ж вони напрочуд суголосні нинішній пандемічній добі, коли щодня вдивляємось у безодню.

Оповідання гостро-емоційні. Як мовить оповідач із “Вернісажу”, “нічого дивного — я ж селюк, а всі селюки живуть почуттями. Деколи вони навіть забувають думати, настільки почуття замилюють їм розум. То ж і не дивно, що селюки і страждають зовсім інакше, ніж усі навколо них. Тоді навколишній світ їх не цікавить. У них своя печаль — і все”. У наш час, коли весь світ перетворився на глобальне село, ці слова набувають нового звучання. Водночас ці персонажі живуть одночасно у кількох часових епохах, у них постійно звучить поклик їхніх предків.

Це книжка-пастка, яка не випускає читача зі своїх чіпких обіймів. До неї постійно повертаєшся перечитувати, бо віруси тексту вже живуть глибоко у тобі, перекодовують твою власну природу, роблять тебе носієм якоїсь нової, не звіданої раніше істини.

Сергій Федака

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я