“Українська літературна газета”, ч. 10 (366), жовтень 2024
***
Він назавше лишився гідним, піднесеним, неквапливим,
час давав йому змогу насолодитися ярими барвами літа
й повною мірою прискорити тихий процес проминання,
як той сизий димок цигарки, що її вряди-годи курив він,
і відлюддя для нього було як збережена в серці молитва,
тільки справжня любов виправдовує людське існування;
він не встиг поголитися вранці, зробити фізичні вправи,
добре чув, як пташка в саду, сховавшись у листі, плаче, –
чув, як боліла і тверднула кров, наче сургуч на конверті,
в сонячні дні він часто ходив у селі на річку, де плавав
і намагався осмислити межі, які здолати було найважче,
як писати про неможливість життя і можливість смерті –
це як животрепетне слово, як кров, якою повниться вена,
в стислому вигляді вбирав те, що йшло від нього навіки,
та від того в душі назавжди залишилася незагойна рана
й цей щоденник його, де згадувались певні життєві віхи,
погляд вихоплював і беріг те, що оточувало повсякденно,
плакала пташка, й порожніло життя, як порожніє ванна,
звідки виходить вода, й дно неквапом вкривається ржею –
падав дощ, довгий дощ в мертвім часі, оголюючи основу,
він ніби лежав у тій ванні, відчуваючи хребтом її корпус,
він, якого вже не було в чиїйсь пам’яті, ставав тією межею,
про яку думав, змушуючи себе опиратися знову й знову,
як сльоза, що намагається вимити з ока зашерхлу копру.
***
Та співучасть, без надії на зцілення, прикра співучасть –
наче галицький грудень, той грудень, що сплив поволі
й стримав цілком порівнянну віху, але без порівняння, –
кров як тихе повернення до живодайного, кров болюча
втілила смерть і народження, червоний і чорний колір,
стала як визначення майбутнього, стала як рвана рана;
він бажав розпорядитися лише тим, що тримав у думці,
мов запалював третю свічку Хануки наприкінці суботи,
після обіду йшов у парк, де навчився плакати наодинці,
щоб упокоїти втрату, упокорити час, дати зерна голубці,
бо, поки тривав його усічений вік і прикре життя, поти
потяг брязкучий проминав містечка глухих провінцій;
звужені межі часу, куди вписатись просто було несила,
виявилися гіршими за все, що в серце вселяло відчай,
наче під час німецької окупації Бучача, яку спромігся
добре затямити, як про те матір покійна його просила,
мамо, мамо – він до скону пам’ятав її голос, її обличчя,
прагнув зафіксувати те, що сталося, в контексті місця;
вірші – як дар і прокляття, що здатні нищити і живити,
він згадав, як любив дитиною підживлюватися мацою –
ніби відчував жаску і пекучу кров, коли пальця врізав,
а потім не забував той поріз у протічній воді промити,
мамо, мокра од сліз подушка, бинт просочився кров’ю,
й шерхне пам’ять людська, як та ржа, що вкрива залізо.
***
Лисячий слід, прихований цвітом опалим, прочахнув, –
так вривається спокій й животрепетний безмір печалі
в жилах напнутих безнастанно рухає кров скам’янілу;
він жив в тому часі, що лишитися в спогадах прагнув,
де пригорщі, повні любові, яка пізнавалась в мовчанні,
тої любові двосічної, що жалем пекучим серце ятрила;
запах сирої землі впереміш із духом студеного гару –
пам’ять – це знічена пустка, мертвий голий задвірок,
сутність якого зумовлює той жужмом кинутий вечір,
що поїв і поїв його залишком вичахлих днів без угаву,
що намагався з’єднати минуле й майбутнє – як вирок,
втрата – це спроба осмислення цілковитої порожнечі;
серце нарешті навчилося чути зникле відлуння епохи,
ці відчуття, пов’язані з втратою, хижим жахом відходу –
спокій в мертвім стеблі, знуджений зраджений спокій,
бо в пам’яті – згустки збіглого дня, його гарячої вохри –
та любов, що перетворювалась на невиліковну хворобу,
що ставала над часом, над світом, над смертю як докір;
він завше уникав прямої згадки про те, що вже збулося –
думав про жінку й похапцем намагався цигарку скурити,
потім вузол краватки в роз’ятреній тишині ледве ослабив:
сни його врозтіч: силоміць, як сивина спопеляє волосся,
бо лише мова поезії здатна правдиво смерть відтворити,
де речення рветься навпіл, розлітається пухом кульбаби.
***
Це життя і ця смерть, цей світанок і в’янення це –
на межі того світу, де неба дозрілого рвана вохра,
так колишнє дає відчуття суцільного розпаду літ;
хоч пам’ять його навік закарбувала її гарне лице –
як до шкіри зап’ястка прилипла стеблинка вогка,
серце ж тримало печаль, що боліла і ще болить;
це здавалось надто важливим навіть тепер, коли
не було сталої єдності в тій синтаксичній будові,
де вже минула незбагненна любов, як минає пора,
де взято в дужки значуще, де яріла паморозь мли
і в стеблах сухих лишилось багато мертвої крові,
сни його – це стіл з білим обрусом і веранда стара;
це надлам в точках дотику як послідовність подій –
не вичерпує суті, а йде до кожної жилки й суглоба,
як та його втрата, яку він колись силоміць пережив,
а в склянці замерзала вода, і він засинав в тій воді,
в її сторопінні, як мертвий окунь, що сон уподобав,
як те речення, що нарешті позбулося зайвих слів;
згодом він ніяк не міг схопити змісту того листа
й ту нікчемність життя, де оспівана велич смерті;
час – це втрата любові, чорнобривців узор рудий,
дощ по вічній розлуці й невтишима жахна самота –
так руйнується пам’ять і лишаються вузли плетив,
темрява як олюднення речі, скалки й друзки води.
Літературний портрет Інґмара Берґмана
Об край пружної сторінки він зненацька порізав руку,
це трапилось на веранді, коли гортав придбану книгу,
він обрав шведський Ґотланд – ту відлюдну місцину,
де любов колись спричинила смерть і вічну розлуку,
де з плином часу мертве дерево оберталось на кригу,
а Балтійське море надвечір перетворювалось на цину;
ніби відвернув увагу на хвильку і втратив пильність –
так довгий текст, набраний на друкарській машинці,
вирізняється синтаксичною будовою окремих речень
і увічнює дні, змагаючи їхню безперестанну плинність,
він почувався так, наче помер давно, в дитячому віці –
це світ, де не вижити в шкарубкій зболеній порожнечі;
як сильна поетична матерія, як тексту цупка тканина –
сіра осінь плела дротами дощів дерева і рахувала вічка
часу, вирівнюючи плетіння, що вже стало канвою гаю;
знав: час і людина протистоять одне одному, і людина
завше програє, тому що її життя – це суцільний відчай,
бо за любов’ю іде самотність і повнить серце до краю;
думав про сутність внутрішньої сили й переживання,
з яким намагався впоратися, пережити болючі втрати,
так незагоєна осінь несвідомо дарувала спочинок літу –
знав кожне його відродження і кожне його вмирання,
згодом курив цигарку й наслухав, як цокали краплі –
жадібно, гучно, всевладно, руйнуючи затишок світу.
***
Крове, крове людська, ти нетлінна і сокровенна,
роздимаєш жили, хлюпочеш в серцях звитяжних,
пнешся вгору, спадаєш униз, переповнюєш вінця
тіла, де кожен м’яз, де кожен нерв і де кожна вена
цупко сплітаються, як зграї ластівок в неосяжних
просторах вічності – і це тільки мертвим сниться;
ти маєш голос пізнього літа й запах трави покосу,
ти квіт, опалий по цвітінню, жіноча сльоза печалі,
так вмирають живі, так рік плине за роком поспіль,
так безвість літ навіки зберігає ластівку безголосу –
про це говорили завше, та більше про це мовчали,
і час уривався, і пахла розлукою застелена постіль;
і все, що ховало серце, яке втратило віру й спокій,
стало незбутнім, вичахлим, виповілим, незнаним,
ніби накрили спочилого простиралом безшовним,
щоб приховати його невтишиму самотність, поки
всі барви серпня дозріють і загоять душевні рани
того існування, що скінчилось листом любовним;
а це життя втратило сенс і зробилось неспинним,
сповнилося рваним світлом згубного пекла й раю –
це все, що колись оповив своєю земною любов’ю,
він писав їй тоді, як лікарня стала його притином,
що тут його добре годують, про нього тут дбають –
так літо і осінь – назавше виходять за межі болю.
***
Він мав непоступливу вдачу й домішку татарської крові –
дещо від того, що дарує живому розпач, жаль і вигнання,
що перетворює річ на печаль, на «Крик» Едварда Мунка,
що повертає назад, та залишається сталим в своїй основі,
як кров, яка живить живе, та болить, як задавнена рана,
як любов, що пішла назавжди, залишившись цілунком;
та час уривався, як тканина, й упосліджував обрані речі:
те мовчання, що лишилось без відповіді, ознаку втрати,
те крижане глибоке сизо-синє світло над сухою травою,
те відчуття, що ти плоть від плоті смертного, отець чий
прагнув уповільнити свій відхід і очима навік ввібрати
небо, зведене нанівець, над своєю стриженою головою;
та він знав, що жінка ніколи не робила чоловіка вільним,
і з плином літ лише впокорив свої наміри, голос, відчай –
його життя, як він це розумів, полягало в тому, щоб бути,
просто бути біля неї – тримати руку її за столом обіднім,
слухати тишу сільських околій, дивитися на її обличчя,
жити, змагаючи божевільний час виправдання й осмути;
але згадка про неї змушувала його чуйне серце тремтіти –
довго бачив той вечір, те, як його рука лежить на її коліні,
згадав свою природну сором’язливість у підлітковому віці,
і розлогий біль озивався в тілі, як рвійний одзвук молитви –
так вичахають серця, обійми, барви, речі робляться тлінні,
він стояв біля вікна й дивився на поле, де рухались вівці.
***
На камінь обертається вода
й гніздо пташине – на зашерхлий пломінь,
так воду п’є з Господньої долоні
голубка біла – наче Божий дар;
така болюча і така жаска
та пам’ять, що ятрить огарок серця,
той біль, що глибини душі торкнеться
велінням долі, дзюркотом струмка;
тримаючи напохваті слова, –
в гуркотняві минущих днів мовчати
або з молитви день новий почати,
щоб терн колючий не торкнувсь чола;
любов не йде, коли приходить смерть, –
вона належить мертвому й живому
й відроджується в паростку новому,
немов зернина, схована у твердь;
коли ж сльоза пекуча набіжить –
урветься голос, стишить річка хвилі,
і в трепеті хвилин, що ми любили,
назавше закарбується та мить.
***
Сморід падла – це перегнилі рослинні й тваринні рештки,
де колись гарячково нуртувало життя, яке стало прикрим,
геть непотрібним, вже вичахала жаровня серпня, кровила
пам’ять, яка позбулася любові, проте виокремила нарешті
біль єства, що вже означене вмиранням, шепотом, криком,
дні спливали, й про смерть вона йому ніколи не говорила;
тому в незграбних рядках більше правди, ніж це здається,
це так біль біжить по хребцях, розриваючи задавнену рану,
після смерті життя набуває іншого значення, після втрати –
він якось спитав її: «Чуєш, як пульс у зап’ястку б’ється?», –
але так і не зміг зупинити ту осінь – зболену, невблаганну,
і мучився тим, що від смерті не зміг її вберегти, врятувати;
так сталося, що його життя складалось із болю і порожнечі,
він давно помітив, що з плином літ ставав глибшим погляд
і пора року набувала якогось окремого значення, зберігала
пам’ять про сон померлих, означала зримі й змістовні речі,
він пам’ятав, як вона стояла в садку, вже безлистим, поряд,
а він тримав її за руку й беріг від життя, де ятрилась потала;
та серце його таки потребувало живильного втішного слова,
вмивався крижаною водою молодий всередині, старий зовні,
думав про ту осінь і ту садову доріжку серед опалих яблук,
про той день – сірий, важкий, немов обірвана нитка сурова,
як ввечері, не роздягаючись, ліг на застелене ліжко навзнак,
ніби переживав чиєсь життя, чиїсь сльози, листи любовні;
на серці йому було порожньо – вогкий вітер обпікав шкіру,
вночі снилося позачасся: як вони разом снідали на веранді,
і війна вже скінчилась, колов в роті ковток шипучого сидру,
він бачив її в білій сукні – таку натхненну, усміхнену, щиру,
вона зауважила, що в петлиці його піджака бракне троянди,
підвелася й поцілувала в чоло на тлі пустельного краєвиду.
***
Час відтворює втрати – як здолати цей овид, цей безмір, цей вимір –
він лишивсь серед тих, хто пішов назавжди і більше не повернувся;
по пізнім обіді, склавши руки на грудях, лежав нерухомо на ліжку,
бо давно осягнув, як серце хотіло бути поряд з живими, з живими,
на вустах відчував поцілунок, як воду студену чує намокле галуззя,
ледь зворохоблене вітром, що ховає й увічнює пташку принишклу;
серце товклося – він бачив, як вона повільно йшла з його існування –
та жінка, що часом клала свою прохолодну руку йому на чоло гаряче,
хоч біль утрати був всеохопним, та той день залишавсь неув’ядним –
так тіло вмируще змагає сон і хвороба, так пташка надгробка плаче,
пам’ять береже сільську лікарню, де кровохаркання, кровопускання
геть виснажували, де він почувався безсилим, безрідним, безрадним;
Господи, думав він, так тліє канва обруса, ржавіє гартована криця,
мир межує з війною, день межує із ніччю – як забуття з безсмертям,
і довшим робиться відстань між втратами, і вона колись увірветься,
а задавнена рана кровить безнастанно, і батько померлий сниться,
й за високими вікнами почорнілих дерев шаленіє розлоге вереття –
ржава вохра його як та скруха, що обіймає душу й не йде із серця;
підсумок, пруг цих років: кров нескінченна війн, обезумілих воєн,
він згадав, як вони пили чай на веранді, коли приходив зі служби,
разом дивилися вдаль на дерева садів і дорогу, що губилася в полі,
і світло вечірнє щедро сповивало їхні постаті мідно-сизим сувоєм,
пульс відчував у своєму зап’ястку, як пташку, перепуджену дуже, –
смисл людського життя – у мовчанні: в його сокровенному слові.