Валентин Бадрак: «Приклади непересічних особистостей змінюють світ більше, ніж технології…»

0

У книжках цього автора – письменника, аналітика, розробника методу розвитку особистості, названого геній-терапією – мова зазвичай про відповідні аспекти мотивації та формування. Тож і в його новому романі «Собор. Киевский перекресток Вильгельма Котарбинского» ідеться не про творчість художників, і навіть не про Київ, а про людські місії, про загадку буття людини як творця, надісланого у цей світ для перетворення самого себе – шляхом перетворення буття.

– Валентине, по-перше, вітаю з новим романом, який, сподіваюсь, стане бестселером, і не в останню чергу тому, що не так вже й багато у нас виходить інтелектуального чтива на «мистецьку» тему. По-друге, чим вас зацікавила постать головного героя, польського художника Вільгельма Котарбінського, запрошеного, як відомо, наприкінці ХІХ століття до Києва для розпису Володимирського собору? Адже в контексті вашої діяльності як фахівця з психології успіху життя, доля цієї людини, яку називали «польським містиком» не була щасливою…

– Спробую почати з останнього – із вимірів щастя. Насправді, їх досить важко визначити, особливо, коли спостереження ведуться на відстані століття. І все ж, є певні ознаки, які мені відомі як досліднику понад 600 відомих особистостей. Наприклад, внутрішня зосередженість та відчуття внутрішньої гармонії, на межі з умиротворенням. Але це зовсім не заспокоєність. Це здатність завжди виконувати функцію такого ока, яке здатне дивитися всередину себе. Дійсно, Котарбінський не йшов проти вітру, як, скажімо, Ван Гог. Не купався у променях слави, як Рафаель. У своєму власному житті він відверто дивувався своєму більш шанованому співвітчизнику Генріху Семірадському, якого захоплювало життя у стилі «лакшері». Був безкінечно далекий від набожного Віктора Васнєцова, зовсім не розумів напруги Михайла Нестерова. Найбільш близьким йому був, як не дивно, Михайло Врубель. Але Врубель жив надривно, у розладі із собою, тоді як Котарбінський знайшов шлях до себе. До речі, не в останню чергу, завдяки Києву та Володимирському собору. За внутрішнім покликом Котарбінський дуже схожий на Леонардо да Вінчі – такий самий одинак, так само несправний дивак, так само зосереджений на спокійному пошуку істини. Десь своїм аскетизмом та пристрастю до роботи він навіть нагадує індійських мудреців та філософів, таких як Рамакришна чи Дайсецу Судзукі. Тобто, до чого я веду? Творчій вимір щастя не зовсім людський – у сенсі переживань пересічної людини. Тому я б не сказав, що Котарбінський був нещасливий, особливо у свій достатньо успішний київський період. А постать головного героя зацікавила відношенням до місії людини у цьому світі, у здатності розгадати цю вічну загадку та сумлінно виконати обов’язок реалізованої особистості. Інколи це досить важко, бо не кожному випадає, як Сомерсету Моему, розкішна вілла поблизу Ніцци із 13 слугами. Мене особисто свого часу вразили останні дні одного із найбільш видатних письменників нашої цивілізації – Дмитра Мережковського. Вразили тим, що він наполегливо працював до самого останнього часу, попри те, що із дружиною голодував, мерз та ще й перебував у громадській ізоляції. І все ж він залишав світ щасливим, бо, як колись визначив творче щастя Борис Пастернак, йому «вдалося висловитися». Так само і наш польський містик – спромігся сказати «своє слово» – на полотнах.

– Отже, панорама мистецького життя у Києві тієї епохи подана крізь призму сприйняття головним героєм, який вісім років з тридцяти, прожитих у цьому місті, віддав розпису Володимирського собору. А наскільки близько він сприймав трагізм тодішньої ситуації в Російській імперії щодо «всього українського», як відомо, забороненого під ту пору Валуєвським циркуляром і Емським указом? Ясно, що це перегукувалося з насильницькою русифікацією в його рідній Польщі, але чи цікавила його українська справа, окрім її мистецького відображення у відбору тих самих мистців для роботи над розписом?

– Коли у Польщі відбулося знакове в історії країни повстання – 1863 – 1864 років, – Котарбінський був п’ятнадцятирічним юнаком. Гадаю, він усе добре пам’ятав та усвідомлював, хоча й немає документальних підтверджень цьому. Є непряма символіка опору. Наприклад, його співвітчизник Генріх Семірадський свою доленосну картину «Світочі християнства» не віддав у Росію, а після отримання нею «Великої золотої медалі» подарував створюваному у той час Національному музею у Кракові (який був у Австро-Угорщині, а не в Російський імперії, як більша частина сучасної Польщі). Переконаний, що він навмисно виставив занадто велику ціну російському імператорському двору. Котарбінський багато у чому походив на Семірадського – не висловлювався на цю тему публічно, однак вчинки його вказували на внутрішні переживання. У Римі він прожив півтора десятки років – і це був час становлення. А от вже справжнє творче життя – це Київ, із чітким розумінням імперських важелів і механізмів щодо утримання в узді народів. Працюючи у соборі, він не міг не розуміти, що релігія прямо слугує впливу на народ, тому його ставлення до релігій було більш ніж іронічним. Це відомий факт. Котарбінський виносив мистецтво за дужки релігії, досить часто про це розмовляв із Врубелем, який, як відомо, взагалі висловлювався вкрай негативно про власні творчі зусилля на релігійні теми. У романі я згадую відношення Котарбінського до надпису на пам’ятнику Богдану Хмельницькому, повз який йому майже кожного дня приходилося проходити від свого готелю до квартири Прахових. Переконаний, що художник, який був неабияким аналітиком та філософом, не замислювався над цим провокаційним надписом «Хочемо під царя східного, православного». Це була справжня наруга над національною ідеєю, її збочення по-московськи.

– На відміну від Врубеля, який писав демонів, Котарбінський малював ангелів. І тим не менш, у вашому романі ці два художники на диво близькі, більше того – Котарбінський як ніхто інший розуміє свого колегу, маючи з ним якийсь містичний зв’язок. З чим це, на вашу думку пов’язано? Спільні маргінальні психічні стани?

– Звісно, що Котарбінський і Врубель дуже різні. Котарбінський вже у Києві жив життям філософа, який дещо знає про життя та смерть. Позаду було гірке невдале кохання, клінічна смерть від голодного тифу, визнання свого мистецтва шанувальниками живопису. Врубель жив надривно, його психіка реактивно реагувала на будь-які, навіть, дрібні коливання у оточенні – усе могло спричинити бурю. Якщо Котарбінський залишив кохану, яку на міг зробити своєю, то Врубель різав себе, метався з одного міста до іншого, працював спорадично, але надзвичайно глибоко – внаслідок власних переживань. Його чутливість випліскувалася на полотна. Врубель щойно перейшов із категорії учня до сенсаційного майстра, що зробив унікальний розпис Кирилівської церкви. Володимирський собор їх обох не підпускав: Котарбінський прийшов як учень Свєдомського, а Врубеля взагалі там не визнавали – його геніальність комісія сприймала як відсутність канонічності у розписах. Отже, те, що їх робило різними, також і поєднувало: розбите кохання, сумнівне сприйняття творчості. Вони були незрозумілими для більшості людей із оточення, напевно, тому й зблизилися. До речі, вони обидва були поляками та обидва стали академіками живопису дуже пізно – це також свідчення того, що професійні кола стримано відносилися до їх творчості. Але при цьому, обидва вони нехтували авторитетами. Скажімо, Врубель прямо заявив Рєпіну, що той «не вміє малювати».

– Під час роботи над романом ви працювали з багатьма матеріалами, спілкувалися з відомими мистецтвознавцями і фахівцями в цій галузі… А чи вдалося з’ясувати, які були зв’язки у Котарбінського з українськими художниками, окрім того ж Адріяна Прахова? Який, як відомо, хоч і досліджував спадщину Шевченка-художника, але займав позицію церковної комісії у справі відбору майстрів розпису. А вона, у свою чергу, дотримувалася зовсім інших критеріїв, ніж лише мистецький талант…

– У Котарбінського були чудові відносини із українськими художниками, а Владислав Галімський (також за походженням поляк) став пізніше його близьким другом. Певною мірою Котарбінський підтримував школу Київську художню школу Миколи Мурашка – своїми роботами. А з Олександром Мурашком, який причетний до створення Української академії мистецтв, він дуже тісно взаємодіяв, разом організовував виставки в університеті на Володимирській. Під час розписів собору у нього зав’язалися добрі відносини із київськими художниками, які допомагали розписам – Степаном Яремичем, Миколою Пимоненком та помічником Васнєцова Володимиром Менком, який також залишився жити у Києві.

– Попри майстерно виписану панораму мистецького життя, складається враження, що ваш роман не лише про художників і навіть не про Київ, а набагато ширше – про психологічну драму окремих індивідів, які, як Котарбінський, прозрівали ситуацію, пізнавали себе як творця не лише художнього світу… Чи не таким був ваш задум як автора цієї містерії?

– Так, безумовно. Я ставив собі завдання щодо пізнання, вивчення та представлення внутрішнього світу творця. Переконаний, що формування світогляду та мотивації у різних творців – письменників, художників, композиторів, архітекторів, – схожі. Різними бувають шляхи реалізації творчості. Різною може бути глибина творчості. Але це вже деталі, бо ключовим елементом для читача має стати «впізнання місії». Усвідомлення, що кожен із нас прийшов у цей світ не просто так, а задля розкриття чогось важливого, ймовірно, через внутрішні зусилля, інколи – через надзусилля. Це було у роботі для мене головним. Я вірю у це. І вірю, що саме такі приклади непересічних особистостей змінюють світ більше, ніж технології.

– Чи плануєте з часом продовжувати роботу з біографічним матеріалом, і якщо так, то які постаті збираєтеся висвітлити у своїх книжках?

Дослідженню стратегій особистостей – саме стратегій, а не біографій, – я присвятив вже майже тридцять років. Понад 600 особистостей, з яких близько півсотні я знаю так близько, наче жив поруч із ними. Звичайно, це цікаво, тому це впливає на мене, впливає на моє оточення та може впливати на багатьох людей, які зажадають розвивати власні особистості. Вже кілька років я пишу роман про Агрипину Молодшу – мати Нерона, дружину Клавдія та сестру Калігули. Це надзвичайно цікава історична постать, незвичайна жінка, потужна особистість. І це перша жіноча психіка, яку я як чоловік, маю намір, розкрити. Гадаю, саме чоловік мусить це зробити, тим більше, що Агрипина реалізовувала чоловічу стратегію за допомогою жіночого арсеналу засобів. Розшифрування істориків – від Йосифа Флавія і Публія Корнелія Тацита до Теодора Моммзена, – в мене трохи інше, я сам інтерпретую факти, не довіряю це нікому. І моє завдання трохи інше, ніж здійснив свого часу Іван Єфремов, коли написав Таїс Афінську. Якщо брати Київ – Україну, дуже цікавим образом для мене є Олег Антонов. Наразі придивляюся, і не виключаю, що можу узятися за його образ. Тим більше, що дуже детально спілкуюся із людьми, які його знали особисто, та знали його оточення. Певною мірою цікавить ще один київський поляк – Лєшек Городецький та його суперництво в Києві із Володимиром Николаєвим.

– Дякую за розмову, і хай вам щастить у подальшій творчості.

– Дякую.

Розмовляв Ігор Бондар-Терещенко

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я