Ніби очікувано, та все ж несподівано – 80!
Час звершень і підсумків: що втратив, а що надбав?
Торуючи нову дорогу, необхідно хоч деколи оглянутись (І. Гайворон оглядався рідко) на складнощі і перипетії з якими довелось зіткнутись. Він бачив їх ніби попереду, а тому був готовий до всього.
Адже його перша книжка вийшла, коли автору перевалило за 40. Майже полудень віку! Та все-таки п’ятнадцять лютих літ недрукувань та замовчувань не промайнули марно.
Його перші публікації були наприкінці 60-х. Відстань від них до виходу книжки – завелика.
А почалося все непередбачено, хоча очікувано. На прослуховуванні звіту університетської студії «Січ» – студія імені В. Чумака в НСПУ (Гайворон після В. Забаштанського був головою цієї студії) – читав свою творчу доробку, в якій був вірш про Шевченка «Дорогою на заслання». Твір закінчувався такими рядками:
…щоб стати катом – досить крок ступити,
щоб сином бути – треба вік іти.
Він написав це, на думку стражів порядку, маючи на увазі університетських колег, і не тільки, які з різних причин йшли працювати в КДБ. Ось цього вони пробачити не могли.
Невдовзі почались провокації і переслідування. Його цілком серйозно могли знайти, ніби п’яного, перерізаного на рейках потягом. Як не дивно, а І. Гайворона врятувала тайга. Він, за порадою В. П’янова, який перебував також у подібній ситуації, одразу за годину після захисту дипломної інкогніто вилетів до Тюмені.
Згодом В. Забаштанський напише: «Для Івана Гайворона не існує проблеми, про що писати, де взяти життєвий матеріал. Його він здобував власними руками і на власних раменах переніс через роки… Пережите і виношене особисто автором відтворюється з переконливою силою».
Що допомогло І. Гайворону вистояти?
Народився напередодні війни на берегах Південного Бугу, на річці, яку пізніше автор назве «Божою рікою», на землі степової Еллади, як назвав її колись Євген Маланюк, в сім’ї залізничника.
Це історична земля Буго-Гардівської паланки Славного Війська Запорізького, на якій пролетіло поетове дитинство. Тут І. Гайворон, ще пастушком, вперше почув про Гардовий шлях і босими ногами відчув, як цим шляхом проходили полки Богуна та Нечая.
Ця благодатна земля приваблювала людей ще в давні часи. В урочищі Козачий Яр знаходили уламки трипільського посуду, тут збереглися, ще донедавна, кіммерійські кургани-могили, які височіють в пам’яті поета донині. Козачі зимівники з’явились на берегах Південного Бугу на території, якою володіла Ногайська орда. А відтак – численні грабунки, набіги, пожежі. І треба було бути готовим до бою щодня.
Тому автор у вірші «Дике поле», книга «Гардовий шлях» напише: …кровоточить в історії краю мого роду полеглий покіс. І кінець цього твору:
…Крізь небесне муровище склепу
До своїх пробиваюсь грудьми.
Стогне воля в пожежищі степу,
Хто б тут вижив?
Хіба тільки ми.
І. Гайворон ще пам’ятає, коли помирав молодий хлопець або чоловік, йому неодмінно прибивали до хреста прапірок, щоб було видно, що там похований козак. Ще з юних літ майбутній поет увібрав у себе енергію і дух вільного Козацтва. Генетична пам’ять стала рушійною силою у становленні його як особистості. Він не так просто взяв собі псевдонім, який підкреслює його зв’язок з малою батьківщиною – Гайворон (справжнє прізвище – Герун).
«Ще з того часу, – писала дослідниця його творчості, кандидат філологічних наук Лариса Цілик, – ідея історичного зв’язку поколінь червоною ниткою проходить через всю літературну творчість Івана Гайворона. Серед різнопланових поезій автора історична тематика займає чільне місце. У громадянській ліриці поета, лауреата літературних премій ім. П. Тичини та В. Забаштанського, у філософських роздумах про буття, спостерігаємо спроби конкретизувати історичну пам’ять… Державність і незалежність – ключові ідеї його історичних та філософських віршів».
Але повернемось знову до Гардового шляху: «На цьому шляху зростав, гартував свій дух і характер юний поет. Шлях був реальним, перетинаючи рідні поля, будив уяву, як і річка Буг, пролягав недалеко від рідної хати, але дорога до нього, як і до «Божої ріки» (назва збірки), забрала стільки років, сум’яття і сумнівів, болючих роздумів та душевного вогню. Його перша книжка, яка була позначена пошуками своїх тем, своєї інтонації, мала вийти у видавництві «Радянський письменник» ще в 1971 році, але не вийшла і не могла вийти як на той час з ідеологічних причин, але обраний ним шлях не дав збочити, піддатись утискам, збайдужіти» – писав у передмові до книги «Гардовий шлях» шевченківський лауреат В. Герасим’юк. Шлях Івана Гайворона в літературу був складним та автор не замкнувся в собі, не образився на цілий світ, вперто шукаючи своїх тем, здобував своє особисте бачення у розвитку подій і явищ. «І цей пошук не даватиме спокою, буде нелегким, буде виснажливим, затягнеться на роки і десятиліття» (В. Герасим’юк). А ще автор з юнацьких літ запам’ятав переконливе Шевченкове: «Вогонь запеклих не пече!» – і це стало найголовнішим у його житті і творчості.
Якими тільки професіями Гайворон не випробував свою молоду силу: був шофером і залізничником, складальником на авіазаводі, вихователем, майстром, завідував бібліотекою, але особливе випробування пройшов на Крайній Півночі зі сталевим буром у мозолистих руках, серед вічної мерзлоти.
Працюючи в Тюмені на нафтопромислах, він і там плекав рідне слово, гартоване тяжкими буднями. І все-таки, рятуючи Божу іскру, збагатившись новими темами та характерами, повернувся у рідні пенати.
Тайга, як і Гардовий шлях, навчили його не гнутись. І він, на тій півночі, зі своїми гіркими переживаннями ніби наказував собі:
…Сам наодинці в домні-горі
Тілесність міді переплав
І для борні вогнем нескори
Свій сотвори негнучий сплав.
Думаючи про рідну мову, про тотальну русифікацію, про повернення в Україну поет стверджував:
Мене пече не спрага, а неспокій –
Це рідним словом плавиться душа!
Пройшовши численні випробування, він виплавив себе в труді, не зігнувся, вистояв, і на сьогодні має солідний поетичний доробок: чотирнадцять поетичних збірок та роман «Гойра». А ще є багато дечого написаного, яке потрібно негайно видавати.
Образи в поезії І. Гайворона колоритні, значущі: «Гора з чорним клунком на спині за обрій зорю понесла!», «Злетів лелека плавно з хати з коромислом через плече», «Весняний день розплющив синє око», «Ген вечір у червоних шортах долає тихо річку вбрід», «Твоє волосся – то космічна ніч. З-під гребінця летять метеорити»… і багато-багато інших.
Про що б не писав Гайворон: про природу, про людей, про любов – між рядками читається глибока ерудиція автора. Інтелектуальність – одна із особливостей його поезії, вона спонукає читача до мислення, розширення свого кругозору.
Людяність і праця – ключові ідеї його історичних та філософських віршів».
Звичайно, І. Гайворон, автор книги року «Людяність», видавництво «Альтерпрес» (2014 р.) опанував найвищі досягнення української поезії, як і в цілому світової. Він з кожною виданою книгою піднімається все вище і вище. І на його думку, поет, який топчеться на місці, перестає вчитись, відпочиває на лаврах, думаючи, що він – геній, глибоко помиляється.
«Не можна не помітити й сум’яття, яке свідчить про зрілість і вимогливість автора, заповнює душу й розум поета і змушує зізнатись», – писав у передмові до книги «Людяність» академік М. Сулима, наводячи рядки автора:
Я обережний нині у словах,
Чомусь мені писати стало важче.
Але цей настрій долається в праці.
«Іван Гайворон, – писав академік Д. Білоус, – вчився як поет у багатьох авторів. Не чужі йому ліричні та філософські мотиви Тичини, суворий лад і карбованість Бажана, особливо ж динамічність і яснозорість співця степової Еллади земляка Євгена Маланюка та болюча синівська сповідальність Василя Симоненка. Але в тому й сила музи Гайворона, що він зрештою ні на кого не схожий. І про нього з певністю можна сказати: вчився він у багатьох, але не наслідував нікого.
Суворе життя, як і сама невблаганна тайга, навчали його не гнутися, бути першопрохідником. Ні мозолі на руках, ні рубці душевних ран не спиняють його. Свідомий свого покликання, своїх високих завдань бачити рідну Україну вільною й незалежною, він вірить також у своє майбутнє і торує до нього чітко окреслену дорогу».
“Українська літературна газета”, ч. 20 (286), 9.10.2020
