НОВЕЛА
Образок Божої Матері з ланцюжком йому подарувала мама. Пам’ятає її слова: «Це твоя, Романе, берегиня. Не загуби» – одягнула йому на шию, і він ніколи не скидав.
…1948 рік. Летовище міста Станіслава. Пасажири, які летять звідси літаком до Одеси займають місця в салоні.
Переважають військові. Поодинокі бо із дружинами. Цивільних небагато. Із них непримітна пара: чоловік років сорок, і з ним дещо молодша дівчина. Чи жінка, кому про це знати? Сказано: пара.
Через вікно видно летовище, за яким споглядають знову люди у військовому. Та навіть і цивільні, переважно, в гімнастерках, галіфе. Доношують військові однострої, інший одяг зараз ніде взяти.
Завівся мотор і літак злегка затремтів усім корпусом.
Коли вже були у повітрі, жінка неголосно сказала:
- Романе …ой… – затулила рота долонею. – Славку, як самопочуття?
- Нічого. Ти не забувайся Ган…Галино. Бач і я… Треба звикати до нових імен і прізвищ…
Говорили притишено, голоси танули в гудінні мотора.
- Треба повторювати: Я – Польовий Ярослав Васильович, а ти – Хом’як Анна Степанівна. Ми вчителі і летимо до Одеси на лікування.
При цьому він вийняв з течки свій військовий квиток, розгорнув, усміхнувся і подумав: «Авантюра. Надія на Бога і Божу Матір». При цьому подумав про образок Богородиці, що зігрівав йому груди.
І його «образок» – знимка у військовому – був теж тим, що він назвав авантюрою. Адже це була та сама світлина, яку МГБ розмістило в орієнтуванні для своїх нишпорок.
Вони летять на південь, нині чужий, спаскуджений червоним окупантом, паплюжений і вкрай принижений.
Чи буде можливість відволіктися від їхньої боротьби з цим диявольським режимом на благословенних пляжах Чорного моря? Сумнівно, далебі, нелегко це буде зробити, але життя така спокуслива річ, що годі перейматися лише серйозним.
Та й хвороба – не рідна вуйна з Покуття. Чомусь прийшло в голову Покуття, де коріння Шухевичів. Його рідний стрийко Степан Шухевич, родом із покутського села Серафинців розповів якось історію останнього опришка Покуття і Галичини Андрія Чайковського, який шарпав польських і єврейських багатіїв і ділився добром з бідняками, був веселим авантюристом. Міг одягнутися в жіночу вберю і сидіти в городенківській корчмі, покурюючи сигарету поруч із шандарями.
Чи не з нього брав приклад Роман, коли одягав форму енкаведистського офіцера і прогулювався Львовом? Або, як у червні 1947 року, під виглядом «бухгалтера із молочарні» мав візиту до одного львівського лікаря. А нині він Ярослав Польовий, а не Роман Шухевич, – ласий пиріг для ворога. Пиріг?
Діамант, з якого зробити б ордени тим, хто б упіймав сміливця. Можна з нього й посміятися, хоча який тут сміх в середовищі ворога і «советських граждан»? Надія на Бога і добре завершення одеського візиту.
Зиркнув бічним поглядом на свою помічницю Галину Дидик. Всміхнувся. Вона молодець. Зробила «розвідку боєм» до Одеси, тут через знайомого голову артілі «Червоний промінь» роздобула надійні документи через Львівський облліспромсоюз. Тут сама й пройшла «випробування» – побувала на курорті «Куяльник». Все склалося добре і ось нині ще один ризик.
Одеса… Синє небо над головою, синє море під ногами. Багато тепла і не віриться обом «вчителям», що десь карпатські ліси, в яких підземна держава українських повстанців, де живе вологість, сумління, постійна тривога від можливого викриття. Смерть, чи ганебний полон. Зараз треба про це забути, якщо вдасться, в чому є сумнів.
Якби не хвороба, не підвищений тиск, не головний біль, чи він приїхав би на курорт? У лігво ворога, де його могли упізнати, вмить заарештувати і радості ворожій не було б кінця-краю.
На Бога надія, що все вийде на гаразд і здоров’я поправить, і повернеться додому, щоб продовжити боротьбу.
Все складалося, на диво, гладко. Їх, Романа/Ярослава і Галину/Анну обстежили в поліклініці. Заплатили за курс оздоровчих процедур по десять тисяч рублів і тепер півтора місяця лікуватимуться.
Опинившись в окремому номері за зачиненими дверима відчули полегшення.
За дверима – ворожий світ. Не всі, і не кожний, люди ж різні, але поміж них блукає дух сатани. У військовій формі, і в цивільній. Сторожові пси кремлівського Люцифера. З них би посміявся від душі. Тільки не забагато. Небезпека всюди. Тривога наче невидима імла попід стелею. Наче крапелькам осідає на них. Відмахнутися і жити. Бути самими собою. Дав Бог шматочок раю, та й дякувати Йому.
Море. Теплі хвилі облизують, наче довірливі пси язиками. Благодать. Вода синім простором, прохолодною звабою присолює тіло, сонце, як жовток, смажиться на просторій пательні неба.
І сотнями напівоголених людських тіл устелений пляж, який дзвінкоголосно прошиває дитячий сміх.
Десь там, на Заході, селяни клепають коси, селянки нагострюють серпи – готуються до жнив. Бійці його армії чистять зброю – ворог не дрімає. Тиша зірветься, як чека на гранаті і вибухне зненацька.
Йдуть на прийом до лікаря. Роман заходить до кабінету, усміхається. Це сміх вдаваний. Чоловік грає іншого, придуманого, сам він у масці і цю личину треба носити.
Ніхто окрім нього і його подруги не знає, що в кишені ампула з отрутою, яка діє моментально. Головне, встигнути скористатися. Важливіше інше – не мати такої потреби.
Він у кабінеті з ампулою, а сама Анна в коридорі з пістолетом. Обоє готові дорого віддати своє життя.
Роман думає про медальйончик з образочком Божої Матері. Вірить, що Божа сила оберігає його від трагічних трафунків. Омофор Богоматері над ним, його долею і ворожа сила не має над ним влади.
Балансування на грані життя і смерті. Хвороби і здоров’я. Жити – не жити. Бути – не бути. Вибір – ковзання лезом ножа.
Вночі палата санаторію як криївка: темно, тривожно, страх викриття і готовність дорого віддати життя. Спокій приходить уві сні. Неодноразово й жахіття приходять. Загиблі побратими. Суворі лики із відсутніми поглядами. Але ніхто не подивиться з осудом. Хоч мають право, бо й вони хотіли жити. Із них у когось була хвороба. Чи вони менш важливі для спільної справи? Всі важливі, всі…Кожний вартий життя. Та жертви не марні. Не марні? Жертви молодих життів. І він молодий, хоче жити, бути здоровим, продовжувати боротьбу, очолювати її, вести вояків до перемоги.
Гомонить вулицями Одеса. Снують сюди-туди люди. Вони позбулися, поскидали з облич смуток воєнних часів. Хочуть жити, радіти, усміхатися, любити.
Нелегко. З кремля непомітним попелом опадає імла ненависті. Одеса не кориться, шукає способу бути радісним містом, шматком раю біля моря. Поміж людей ходять тіні. Люди – тіні, пильнують порядок.
Роман і Анна вдають своїх – веселих, відкритих. Не ховають поглядів від окремих сторожких очей. Щоб не впала підозра. Ніхто ж не ходить із його світлиною, бо й не сподівається, що сам командувач Української Повстанської Армії може бути в Одесі. Це неможливо, це абсурд. Ну і добре, нехай так думають. А вони підуть в кінотеатр на трофейного «Тарзана». Кіношні джунглі нагадують їхні хвойні ліси і ще щось. В кожного своє. Йдуть в театр опери і балету. Чому б ні? Вони звичайні, радянські люди, які люблять мистецтво. Одного разу зайшли у фотоательє. Сміливо. Але найліпше це – море. Тут простір, свобода, нема людей у формі. Всі відкриті, безпечні. Анна трохи соромиться свого напівроздягненого тіла. Тіла молодого, спраглого сонця, води, чоловічих поглядів, життя, повноводного, як саме море.
Купаються, запливають подалі від людей, щоб поговорити про своє. І тут ні на хвилину не забуваються товариші по боротьбі, рідний, поневолений край.
Через рік знову Одеса, море, пошук здоров’я, яке все погіршується і надія на краще, як пісок, що його злизує невпинний прибій. Одного разу якийсь чоловік довго і пильно дивився на Романа. Щось міркував, згадував, сумнів блукав в його допитливих очах. Роман всміхнувся привітно йому, хоч серце тьохнуло недобре. Але всміхнувся і чоловік потупив погляд, пішов геть важкою походою.
Коли Роман вийшов з моря, відчув: щось негаразд. Наче йому забракло чогось, щось втратив. А тоді раптом збагнув, аж затерпла душа: загубив медальйон з образочком Богородиці! Аж запаморочилось в голові.
Кинувся шукати ан березі, розглядати пісок, що підступно розплився у хвилях.
- Що ти шукаєш?
- Медальйончик.
Як він міг загубитися? Чому? Ланцюжок розірвався… Щось надірвалося… Недобрий знак, злий, пророчий.
- Нусю, помагай шукати, бо зле буде, якщо не знайду…
Марно шукали. Море безжалісне. Море, як життя… Роман зрозумів те, що мав зрозуміти. Це – знак з неба.
- Загубив і вже не знайду, мене покинула Божа сила, значить – скоро загину.
- Що ти говориш?
- Я знаю, що говорю…
Поверталися через Київ. Раптом втратив страх, але не пильність, бо вже був готовий до всього. Рано чи пізно це станеться. Це буде. Питання тільки – коли?
Та все ж, глибоко в душі Роман втішався: його обстежили в радянському військовому госпіталі. Життя любить витівки. Це його насмішка над дурнями. Вороги лікували ворога. Самого командувача УПА!
Але життя – це насмішка і над людиною. Воно подає їй знаки. Роман зрозумів їх і був готовий. На це вказувала й хвороба. Але ж не хвороба стала причиною смерті. Не хвороба…
…5 березня 1950 року відбувся останній бій Романа Шухевича із енгебістами. Загинув зі зброєю в руках.
Через три роки, на початку березня в кремлі здох Сталін. Безславно і ганебно, щоб повернутися в пекло.
На землю повільно поверталася весна.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
