Василь Латанський: Тут берег мій — в Криму

0

До 82-річчя відомого кримського українського поета, члена Національної спілки письменників України

МАТИ
Моїй матері Василині Іванівні.
Малих нас троє. А вона сама,
Ще молода тоді моя матуся.
Замети снігу кинула зима.
— Побудьте, діти! Скоро повернуся.

Іде за річку хворосту знайти,
Бо від морозу вже ми посиніли,
І хором просять їсти три роти
На кам’яній лежанці зголоднілі.

Не спить вночі з тривогами в думках,
Що так зринають неспокійним роєм.
Пора до школи посилать синка,
За тата серце завжди в неспокої.

Коли він стиха стукне у вікно?
«Кінець війни! – промовить. – Будем жити!»
Я знаю, мамо, те сплило давно
Й не слід було б минувшину будити.

Біжать так швидко гомінкі роки!
Їх не спинити на кленовім мості,
Доньки мережать милим рушники,
Приїде син з невісткою у гості.

Весела мати. Трішечки сумна,
Що, бач, прийшла вже старість до порогу.
Матусе рідна! Ваша сивина
Нам у житті освітлює дорогу.

Хіба забути можна мозолі
На шкарубких руках, таких ласкавих,
Які ходить нас вчили по землі
Й назватися людьми дали нам право?
1964 р.


БАТЬКО
Батькові моєму Григорію Фирсовичу
Мій батько знає різні таємниці!
Як висіє рясне зерно в полях,
Колосся щирим золотом іскриться,
Шумить хлібами матінка-земля.

Ще вміє батько гарно мурувати,
В селі хороми зводить. Та які!
Він – архітектор. Видасть наша хата
Диплом старому на усі роки.

Філософ батько, хоч не вчив історій
І Гегеля в конспекти не писав.
З ним вечорами розмовляють зорі,
В його очах проміниться краса.

Вона в оцих натруджених долонях,
Тугих, як поле з жилами доріг.
Ну, а літа – вишнево-карі коні, –
У сивині ступили на поріг…
1964 р.

ПРОЙШЛА ГРОЗА
Пройшла гроза – весела і рясна.
Село гарненько від пилюки вмила.
І забриніла враз озимина,
І клени ніжно так заговорили.
Все піднялось, сміється, ожило –
Так хороше зробилося на світі!
Пройшла гроза, грози як не було,
Лиш світиться село і поле вмиті.
1975 р.

***
Поїду в Луківку,
Як тільки запахне стерня,
Як сонце нагріє
Над Тікичем кожну билину…
На стежці між трав,
Може, стріну себе,
Хлопченя…
Поїду в Луківку,
Поїду бодай на хвилину!

Здається, сто літ
Я сумую, шукаю зорю…
Мені б у Криму
Хоч би часточку рідного
Неба!
Поїду в Луківку,
Якщо у журбі не згорю…
Вернуся в дитинство,
Поїду у гості до себе
1984 р.

ЖИТНІЙ КОРІНЕЦЬ
Вже сіють жито. Літечку кінець.
Вухатий зай на осінь задивився.
Знов під землею житній корінець
Аж до весни озимо зажурився.
Він переборе витівки оці:
Страшні морози, віхоли-замети.
На нім, маленькім, ніжнім Корінці
Стоїть вся наша матінка Планета.
1989 р.

ТЕРЕН
           Цвіте терен, цвіте терен…
           (З народної пісні
)
Чомусь він на краю села
Чи примостився на узліссі.
Нащо йому чиясь хвала?
Не вгору рветься – вниз розрісся.
 
Весна. Колючі гілочки
Без листя ще, а в білім шумі.
І напрямець, і навпрошки
Пливуть пахкі духи-парфуми.

А слава, бач, таки знайшла –
У пісні терен незабутий.
Чом з краю лісу чи села?
Комусь-то крайнім треба бути.
1995 р.

МОРЕ
             Дивлюся на море широке, глибоке,
            Поплив би на той бік – човна не дають…
                            Т.Г.Шевченко

Настояне на вітрі і на сонці,
Воно, як степ – і вдаль, і вшир, і ввись.
Тож недарма по ньому запорожці
На «чайках», як на огирях, неслись.

Отут, над вічним плесом на роздоллі,
Така ж, як над Славутичем, блакить.
Біжать до моря верби і тополі,
В степу таврійськім стали відпочить.

Яріє небо. Манить даль прозора.
Пливуть хмаринок срібні пелюстки.
І степ – як море, і душа – як море,
А людський світ лукавий і гіркий…
1997 р.

***
Я сьогодні образив дитину –
Слово зле спересердя жбурнув,
Ніби в душу камінчиком кинув,
Ніби воду линув крижану.

Посмутніли ясні оченята,
Сліз росинками вмить зайнялись…
Ну кому про біду розказати?
Де подітись, сховатись от сліз?

День – не день… Ятрить серце провина…
Нащо скоїв, явив ту біду?
Я сьогодні образив дитину –
Я до неї покаятись йду!
1998 р.

***
Відходить літо,
Грозами умите,
І синь небес,
І журавлів кортеж.
Усе відходить:
І хвилини й миті, –
Їх, як гриби,
У кошик не збереш.
Ми теж відійдем
В далеч загадкову,
Лишивши незавершені діла.
А чи залишим дітям
Рідну мову, –
Ту, що матуся нам передала?
2001 р.

ОБІЦЯНКИ
Скільки живу на світі,
Мені щось обіцяли.
Пам’ятаю, тато обіцяв велосипед,
Та не купив: не вистачило карбованця.
І я катався на соняшнику.
Зате приніс обіцяного зайчика,
І зайчик вмер, не витримавши неволі.
І зараз мені обіцяють:
Президент – зарплату за два роки,
Вчені – «побороти» колорадського жука,
Видавці – видати книжку,
Якщо знайдуться меценати.
Та, скуштувавши гіркого досвіду,
Я сам нічого не обіцяю
Ні президенту,
Ні вченим, ні видавцям,
Ні навіть дітям своїм, –
Боюсь стати брехуном.
Коли мені щось обіцяють,
Я згадую слова матері:
Синку, не грайся в обіцянки-цяцянки!
Вчися нелегкої науки:
Говорити людям у вічі правду!
2005 р.

***
                           Михайлові Вишняку
До землі, де моря сизий клекіт
Аж хлюпоче в широчінь степів,
На шляху, що із варяг у греки,
Я давно вже серцем прикипів.

Хай пробачить рідний край черкаський,
Тікиче, і ти мені пробач!
Там моя бувальщина і казка,
Тут – я щастя-доленьки шукач.

Тут, в Криму, як наші, зоряниці
Ув огромі злади і краси,
Йде в Салгір веселочка напиться,
Ллє-періщить дощик навкоси.

Ген каналу стрічка сиво блиска
І Дніпрова хвиля виграва.
Блискавиць мережана колиска
Між степами й небом зв’язкова.

В цім краю, де скіфи і сармати
Перейшли в легенду і траву,
До Вітчизни на любов багатий,
Я надіюсь, вірю і живу!
2007 р.

ПРОВІНЦІЯ
              Невісткам Ларисі, Насті,
              зятеві Сашкові

Сонця-сонечка аж по вінця!
Чи то літечко, чи весна.
Розкошує моя провінція –
Степу кримського дивина!

Десь гудки невгамовних станцій
І розбурханий моря прибій.
Тут вітри розгулялись в танці,
Сонях бриль поправляє свій.

Кличуть вежі блакитні пасіки,
І в Карасівці на зорі
Симпатично срібні карасики
Попадаються в ятері.

Ген полями в світи дорога,
Поміж трав співа джерело.
Вишні зранку моляться Богу
На врожай, щоб грози не було.

Лийтесь дощики та без повені
На сади, на всяке зело!
Та й сонатою Бетховена
Забриніть на усеньке село!

Побіжу, як малим – дивіться!
До веселки – не первина…
Розкошує моя провінція –
Степу кримського дивина!
2011 р.

РОНДЕЛІ КРИМСЬКОГО СТЕПУ
                       Синові Андрію
1.
Тут берег мій – в Криму гніздо-хатина,
А за Дніпром – мій батьківський поріг, –
І суть і плоть, і …. непростимий гріх,
Бо той поріг давненько вже покинув.

Там вулиці журливо тополині,
І яблуні квітують на зорі…
Тут берег мій – в Криму гніздо-хатина,
А за Дніпром – мій батьківський поріг.

Там Тікич у віки все плине й плине
В оправі з рідних верб і яворів.
На теплих берегах я постарів,
А й досі на пороги отчі лину.
Тут берег мій – в Криму гніздо-хатина.

2.
Над кримським степом – журавлів ключі
Зібралися у вирій відлітати.
Бентежать душу, кличуть вийти з хати,
Полинути за ними вдалечінь.

Птахи печальні, трішки помовчіть!
На небеса мені ще ранувато.
Над кримським степом – журавлів ключі
Зібралися у вирій відлітати.

Їх не лякають блискавиць мечі –
«Курли» й «курли» прощально презавзяте
Ні зупинити, ні перекричати,
Ні вдень не заховатись, ні вночі.
Над кримським степом журавлів ключі.

3.
Ясніють хмари, наче білі ружі,
Що здійнялися в небо з квітника
Й пливуть собі – справжнісінька ріка! –
Для світу грішного величні і байдужі.

Ген там вітряк на обрії нерушно
Когось, либонь, замріяний чека…
Ясніють хмари, наче білі ружі,
Що здійнялися в небо з квітника.

На акварелях літечка навкружних
І сад рясний, й при березі лука,
Й горобчики пірнають сторчака,
Купаючись у дощовій калюжі.
Ясніють хмари, наче білі ружі.

4.
Сніги грудневі – молоді рої
Танцюють тихо, трепетно, лапато.
Зима в степу розпочинає свято,
Запрошує на входини свої.

Вже не спинити плину-течії
Зимовим дням, на радощі багатим.
Сніги грудневі – молоді рої
Танцюють тихо, трепетно, лапато.

Ще задзвенять хорали ручаїв,
Лелеки будуть втішно клекотати.
Ти ж, зимонько, не будь ледачкувата –
Землицю кримську щедро напої!
Сніги грудневі – молоді рої.

5.
Сьогодні в мене гості – снігурі!
Тож не лютуйте, білі заметілі!
У перехожих лиця заясніли,
І світ немов скупався у добрі.

І сонечко всміхнулось на порі,
Аж бурульки веселку народили.
Сьогодні в мене гості – снігурі!
Тож не лютуйте, білі заметілі!

Ось вам обід, калина край воріт!
Смакуйте, любі, весело і вміло.
А хочте – сядьте на оцей причілок,
Де з бурульками промені у грі.
Сьогодні в мене гості – снігурі!

6.
Це кохання, дивний дар від Бога,
Знову, бач, явилося мені,
Хоч мої вже скроні в сивині, –
Що йому, шаленому до того!

Утекти, сховатись неспромога.
Розриває серце день при дні.
Це кохання, дивний дар від Бога,
Знову, бач, явилося мені.

В юність би упасти бистроногу,
Перса й губи цілувать хмільні.
Але юнь десь там, удалині,
Приліта лиш з вирію, як спогад.
Це кохання, дивний дар від Бога.

7.
Відходять мої друзі, побратими.
Я ж топчу ряст за себе і за них.
Ще біль, бува, за тими не затих,
А вже сумую в спогадах за цими.

Вже їхні душі, – мовлю не для рими, –
Живуть в словах, мов квіти, запашних.
Підходять мої друзі, побратими.
Я ж топчу ряст за себе і за них.

Усі ми в цьому світі повторимі
У дітях, травах, в щасті серед лих,
І на безмежних путівцях земних
Усі єси одвічні пілігрими.
Відходять мої друзі, побратими.

8.
    Листя жовте падає додолу,
   А чумаки вертаються з Криму додому…
                                             З народної пісні.

Мій прадід у Криму чумакував.
Варивсь куліш у казанку лункому.
А чумаки, щоб подолати втому,
У вибалку дрімали серед трав.

Дрімали й волики, і килими отав
Їм снилися і кликали додому…
Мій прадід у Криму чумакував.
Варивсь куліш у казанку лункому.

Як вийду в степ – враз пісня наплива,
Ота журлива, ніби давній спомин,
Чумацький шлях в небесному огромі,
І та, й не та у вибалку трава…
Мій прадід у Криму чумакував…
2013 р.

Джерело: «Кримська світлиця»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я