Уже кілька років поспіль зворотною дорогою до Нью-Йорка випадає зупинитися на пів доби у Відні. Звісно, що винуватці – австрійські авіалінії, які придумали таку тривалу зупинку й гадки не мають, що я виробив навіть певний ритуал. Він, звичайно, простий, хоча цього разу на паспортному контролі довелося показувати папірець про щеплення. Мій маршрут із летовища до центру також уже перевірений та визначений – потягом до Center Wien Mitter. Проминаючи кілька станцій, за якихось пів години – от ви уже й у центрі. Перше, що відчувається у Відні після Львова й України загалом, запах іншого повітря, не кажучи про візуальні деталі, які помалу напливають з рухом потяга. Ну і німецька мова, як симфонія інших звуків, до яких не звиклося. Власне ще на летовищі якийсь невдоволений німецькомовний пасажир чи то обслуговуванням продавчині залізничних квитків, чи тим, що вона чомусь була без маски, верещав, зібравши навколо себе ловців ґав. Одягнений був у шкіряні шорти – ледерхозен, а на голові – темний капелюх, удекорований довгою гусячою пір’їною, яка, наче диригентська паличка, відмірювала такти його обурення. Мені подумалося, що Віденська опера прибула спеціально на летовище, щоби влаштувати благодійний концерт для всіх нас, хто у той час вишикувався в черзі по квитки. Мабуть, у кожного галичанина існують свої сентименти до Австро-Угорщини, а відвідування Відня – неодмінно їх або підсилить або ж розвінчає. Такі сентименти є також й у мене. Вони з тих часів, коли ні про яку Австрію та її відвідини не мріялося. Вони знайшли собі помешкання спочатку в мові, зрештою в кількох словах – цісар, крейцар, австрійська школа, война. Вони укорінилися в пам’яті в словосполученні – за Австрії, кажу вам, то був порєдок. Вони, зрештою, підживлювали пагінчик усвідомлення, що ми, за Австрії, належали до Європи, а нашою столицею був Відень. Був іще й особистий австрійський вектор – родинна історія про те, як мій прадід кіньми возив Фердінанда Респалдізу до Відня. Деталі тієї оповіді вже затерлися, але найбільше, що вражало мою дитячу свідомість, що прадід бачив у Відні такі високі доми, в яких можна було б помістити всіх мешканців чотирьох базарських кінців. От таким колись і уявлявся мені Відень. Від станції Center Wien Mitter, прямуючи вулицею Landstraßer, знаю, що ліворуч – сусідять дві крамниці квітів. Одна з них – «Blumen Lippe», інша – «Penzo Flora Blumen». Крамниці зачиняються, але запахи осінніх троянд, гладіолусів та чорнобривців плентаються за перехожими принаймні до наступного перехрестя. Ще трохи, ось перейти трамвайну колію, і я ввійду до кафетерію, де мене запитають знову про щеплення. На щастя, в телефоні я віднайшов зіскановане підтвердження. Інакше – довелося б ковтати слину аж до повернення на летовище. Власниця мене впізнає. Ми згадуємо, скільки ж років минуло, сходимося на тому – що три. Вона встигає, принісши мені чай та аппефельштрудель, сповістити про прем’єри віденського оперного сезону. Ну, зрозуміло, опера для віденців теж саме, що футбол для мешканців Буенос-Айресу. Сидячи в кафетерії, я пригадую, що Карл-Еміль Францоз перед переїздом до Берліна тут навчався й працював журналістом у «Neuen Illustrierten Zeitung» та «Deutsche Dichtung». Тут, у Відні, він одружився з Ottilie Benedikt, яка видала два романи під псевдонімом F. Ottner. У зв’язку з Францозом мені безумовно пригадується Чортків, місто напів-Азії, як називав Східну Галичину письменник. Мені навіть не треба нічого уявляти, бо саме два тижні тому я ходив вулицями Чорткова. Це така спокуса спробувати абстрагуватися від порівнянь, але не вдається. Столиця завжди перемагає, навіть якщо вона й колишня. У Чорткові поміж Домініканським собором і Годинниковою вежею на одній з облаштованих для містян лавок сидить одягнений в темний кремпліновий плащ – не за сезоном, бо на дворі бабине літо – місцевий причинний. За його спиною шугають туди-сюди авта; таксисти, тут у них стоянка, скупчилися над відкритим капотом брудної Dacia й чаклують над мотором. Колоритний персонаж цмулить пиво і щоразу щось викрикує перехожим. Ті звикли до нього й не звертають уваги, поспішаючи у своїх справах. Нарешті з вежі доноситься бамкання годинника. Нещодавно місцеві годинникарі, перебравши всі деталі, запустили механізм – й місто знову звіряє свій час за годинником, привезеним колись із Берна. Це бамкання якийсь символічний прихід Європи до Чорткова. Звірення спільного часу, налаштування й наслуховування спільної музики. Але за вікном кафетерію Відень, а Чортків так далеко, що прикликати його сюди можна лише, згадавши письменника Францоза та поділившись дрібкою своїх свіжих вражень. Я прощаюся з власницею кафетерію й виходжу на ту саму вулицю, обсаджену величними будинками з кованими брамами. Усі крамниці зачинено. Наближаючись до собору святого Стефана, чутно, як пофиркують коні. Міцний запах їхнього лайна й сечі утримується в суміжних вуличках. Поцокують копита і порипують брички, якими розвозять охочих туристів їздові, в плащах і капелюхах. Проходячи мимо однієї брички, я захопив разом із прілим повітрям соломи, яку румиґали коні, шлейф чи то сербської чи хорватської, а може, боснійської мови. Їздовий, що очікував на пасажирів, стояв поруч брички й розмовляв зі своїм земляком. Ось так, нащадки з колишніх околиць великої імперії тепер повертаються сюди, щоби колишньою спільною столицею їздити бричками, тобто заробляти на життя. Я кружляв, як весняний яструб, навколо собору святого Стефана, намагаючись роздивитися Зінґерський та Єпископський портали, різноманітні барельєфи, наповнені біблійною символікою, вузькі заґратовані вікна, декор решіток. Це потемніле каміння з позеленілими лишаями смуг, що проступають на поверхню, свідчать про невблаганний час, омитий дощами та снігом. На південній вежі Billi Thanner влаштувала мистецьку інсталяцію під назвою драбина в небо. Драбина, викладена зі світлодіодів на шпилі вежі, яскраво світиться, привертаючи увагу всіх, хто прогулюється о цій вечірній порі соборною площею. Здалеку, тобто із сусідньої вулички, пробивається голос оперного співака, і я йду на цей поклик. Щось у тому співі й тому голосі є для мене величним і високим, наче та драбина на Південній вежі, що показує нам напрям і з’єднує у такий спосіб землю і небо. Голос то наростає, то притишується. Я ніяк не можу вийти на ту вуличку, звідки він лунає. Я чужий в цьому місці, погано орієнтуюся, я завжди в ньому проїздом, транзитом. Я також з околиць, наче той їздовий з Сербії чи Боснії. Це місто переповнене музикою, моцартіанівською легкістю, закрученою у звитки звуків, як кучері на його білосніжній перуці. «Ось воно що!» – сам себе намагаюся переконати, що той спів, на який заворожено йду, всім нам прочищає слух, а інсталяційна драбина поглиблює думку. І коли ти з провінційних околиць, то по-особливому вдивляєшся й вслухаєшся в навколишнє, бо від цього залежить, із яким багажем ти вийдеш із цього місця і яким повітрям буде наповнено твій наплічник.
Джерело: zbruc.eu.
Прокоментуєте?
